Бухарестський самміт НАТО, що відбувся на початку квітня, був одним із найбільших викликів у зовнішній і у внутрішній політиці України. Адже вперше Україна спробувала зробити формальний крок до членства в одному з найпотужніших західних клубів. Про те, що сталося в Бухаресті, про те, які виклики перед Україною і самим Альянсом поставив цей саміт, та про те, як розвиватимуться події далі, в передачі «Виклик: Бухарестський компроміс».

(radiosvoboda.ua)

Минув майже місяць з часу Бухарестського самміту НАТО, але оцінки того, що там відбулося, залишаються діаметрально протилежними. Якщо вірити повідомленню російського телебачення, то «НАТО закрило двері перед Україною і Грузією». Адже Плану дій щодо членства в НАТО, тобто програми підготовки, без якого НАТО не приймає нових членів, ці країни не отримали.

Якщо слухати українського президента, то переможцями вийшли Україна і Грузія.

Віктор Ющенко на прес-конференції у Бухаресті

(radiosvoboda.ua)

Віктор Ющенко: «Це є виключна перемога. Альянс висловився як про євроатлантичну перспективу, так і стосовно української заявки. Тому вважаю, що дорога, яку повинні пройти міністри закордонних справ, є певного роду політична формальність».

Коли оцінки настільки різні, і кожна зі сторін, спираючись на різні частини документа, має можливість оголосити перемогу, то очевидно, йдеться про компроміс. У чому ж він полягає? Звернімося до тексту комюніке. Його на прес-конференції 3 квітня оголосив Генеральний секретар НАТО Яап де Гооп Схеффер.

Яап де Гооп Схеффер: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення України і Грузії щодо членства в НАТО. Ми досягли згоди, що ці країни будуть членами НАТО».

Яап де Гооп Схеффер

(nato.int)

Але далі йдеться про те, що «Альянс розпочинає період інтенсивної роботи з обома країнами на високому політичному рівні, щоб розв’язати питання, які ще не розв’язані і які стосуються заявки обох країн про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Керівники Альянсу звертаються з проханням до міністрів закордонних справ провести першу оцінку поступу на їхній зустрічі в грудні 2008 року. Міністри закордонних справ мають повноваження ухвалити рішення щодо заявок про приєднання ПДЧ України і Грузії».

«Гадаю, що це був початок процесу, який призведе до членства України в Альянсі», – наголосив Яап де Гооп Схеффер.

На думку скептиків, і серед них впливовий британський часопис «Економіст», без чіткої дати, коли Україна і Грузія отримають ПДЧ, обіцянка членства не є чимось більшим, ніж повторенням статутного принципу Альянсу, що його двері відкриті для нових членів. І тут вони наводять слова президента Франції Ніколя Саркозі, що Америка, яка була серед головних прихильників надання Україні ПДЧ, вперше не отримала від НАТО того, чого вона хотіла. Вони вказують і на те, що Росія, яка не є членом НАТО, фактично отримала право вето на прийняття ним нових членів.

На думку інших оглядачів, Росії дійсно вдалося переконати достатню кількість впливових країн НАТО, на чолі з Німеччиною і Францією, відкласти надання плану підготовки до Альянсу. Але їй не вдалося зупинити сам процес приєднання України і Грузії до НАТО, наголошує аналітик вашингтонського Інституту Гадсона Зейно Баран.

Зейно Баран

(www.hudson.org)

Зейно Баран: «Питання ПДЧ було дуже складним для Альянсу, бо Німеччина вважала, що час ще не прийшов. І з тих аргументів, які висувала Німеччина, було зрозуміло, що це не тому, що Грузія і Україна щось зробили чи не зробили, а тому, що це може роздратувати Росію. Те, що рішення про ПДЧ було відкладене до грудня, можна частково пояснити тим, що члени Альянсу не мали достатньо часу для того, щоб усе продумати. І вони не очікували, що Сполучені Штати будуть настільки наполягати на наданні ПДЧ».

Що відбувалося за лаштунками саміту?

Напередодні саміту в Бухаресті на підтримку України і Грузії виступили більшість нових членів Альянсу та Канада. Під час першого дня саміту обговорення українського і грузинського питання тривало до пізньої ночі. Близько півночі до журналістів вийшов речник НАТО і сказав, що дуже малоймовірно, щоб Україна і Грузія отримали ПДЧ на цьому саміті. Але, за його словами, члени НАТО продовжують обговорювати «формулювання».

Здавалося, НАТО піддається тиску Росії. Кажуть, президент Путін відмовлявся приїхати на саміт Альянсу, якщо б Україні і Грузії надали ПДЧ. Президенти Грузії та України нервово очікували на рішення, яке ухвалювалося за зачиненими дверима.

Німеччину взяли в оточення

Обговорювання ще ніколи не проходило так напружено, розповідають очевидці. Речник НАТО Джеймс Аппатурай зазначив: «На самміті була цікава картина, як лідери східноєвропейських країн в якийсь момент буквально оточили канцлера Німеччини Ангелу Меркель. Вони, як з’ясувалося, обговорювали дуже важливе питання – надання ПДЧ для Грузії та України».

Здається, вони не мали наміру випускати її, поки не переконають канцлера пристати на їхню позицію. Найбільше наполягав польський президент Лех Качинський. У хід ішли різні аргументи, включно з болючими для Німеччини. Після того, як канцлер Меркель згадала про те, що Грузія не контролює всю свою територію, їй пригадали, як вступала в НАТО сама Німеччина в 1955 році, коли третина її території була окупована радянським військом.

Як говорить французький аналітик Марк-Антуан Ейл-Маззег із паризького Центру європейських досліджень «Фундація Роберт Шуман», аргументи Німеччини, яка взяла на себе роль головного опонента, дійсно полягали не стільки в Україні і Грузії, скільки в позиції Росії.

Марк-Антуан Ейл-Маззег: «На момент бухарестського самміту панував загальний контекст напруги у відносинах із Росією. Вплив на ухвалення рішення мали також переговори щодо нової угоди України з ЄС, питання оточення Росії базами НАТО і останнє – обрання нового російського президента. Все це разом на фоні відкритого спротиву Росії приєднанню України до ПДЧ викликало обережну поведінку Франції та Німеччини. До того ж, приєднання України до ПДЧ вважалося дещо передчасним через внутрішні суперечки, непрозорість та невизначеність усередині держави. Тож, зрештою, представники Франції вирішили «сховатися» за спиною Ангели Меркель, адже саме Німеччина була основним прихильником ненадання Плану дій Україні та Грузії».

Напередодні самміту прем’єр міністр Франції Франсуа Фійон заявяв, що надання Україні і Грузії плану підготовки до вступу до Альянсу може порушити баланс між ЄС та Росією.

Але чи дійсно Росія мислить у категоріях зон випливу? Про те, чому Росія виступає проти розширення Альянсу, ми запитали у редактора журналу «Росія в глобальній політиці» Федора Лук’янова.

Федір Лук’янов: «Росія керується чисто геополітичною логікою, і вважає, що ці території, ці країни, якщо вони стануть частиною Альянсу, членом якого Росія не є, то це стане серйозним стратегічним викликом для російської безпеки. Можливе розташування різної інфраструктури на територіях України, Грузії та інших країн, які колись входили до Радянського Союзу, все це докорінно змінює баланс сил і загрожує спроможності Росії до оборони».

Але незалежні військові експерти з Росії говорять, що насправді офіційний Кремль лукавить, коли говорить про загрозу безпеці.

Так московський незалежний експерт Олександр Гольц зауважив: «Скільки всього було сказано про загрозу, коли в НАТО увійде Прибалтика. Чи змінилася диспозиція російських збройних сил, їхнє розташування? Звичайно, ні. Як були в Ленінградському воєнному окрузі дві бригади, так і залишились. Я вважаю, що всі ці заяви мають суто пропагандистський характер».

На його думку, Москву непокоїть те, що Україна і Грузія обрали іншу систему цінностей, яку не поділяє московське керівництво.

Олександр Гольц: «Бажання України і Грузії вступити в НАТО - це передусім ляпас російській політиці. Дві країни обрали принципово іншу систему цінностей, поставили собі за завдання інтеграцію в Північноатлантичну спільноту. Вони не бажають змагатися за роль «кращого молодшого брата» в обмін на дешеві енергоносії».

Після Бухареста

На думку українського міністра закордонних справ Володимира Огризка, цілі до грудня ясні. «Головне, ми будемо зараз максимально інтенсивно працювати над нашим цільовим планом на цей рік, і це буде хороша підстава сказати, що ми ПДЧ уже виконуємо, тому що цей цільовий план – це, фактично, ПДЧ, тільки в трішечки скороченому вигляді», – зауважив керівник МЗС.

Українські експерти не поділяють оптимізму міністра. Серед них і директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України Олександр Сушко.

Олександр Сушко: «От у цьому якраз і є найбільша проблема. Якщо Україна зможе реально прозвітувати на початку грудня про виконання хоча б 70-80% заходів, зафіксованих у цьому плані, то у скептиків практично не залишиться серйозних аргументів проти. Однак ми маємо враховувати досвід минулих років, і те, що минулорічний цільовий план був провалений у більшості напрямків. Це, бачать в Альянсі, і знижує авторитет України і її здатність досягати свої цілі».

Про цей сумнів у спроможності української влади виконувати свої обіцянки ми будемо чути до грудня ще не раз. Востаннє її сформулював уже колишній Генеральний секретар НАТО, а нині шеф безпекової і закордонної політики Євросоюзу Хав’єр Солана.

Хав’єр Солана

(official site)

Хав’єр Солана: «Україна не має політичної системи на тому рівні, який би відповідав прагненням її лідерів, деяких лідерів, щоб стати членами міжнародних організацій. І цю відповідь їй дало НАТО».

Що означає, що український політикум, чи його частина, як наголошують в Європі, не доріс до власних прагнень? Те, що в Україні немає консенсусу у фундаментальних питаннях розвитку країни між владою і опозицією. Але це ще не все. Експерт Інституту Гадсона, що у Вашингтоні, Зейно Баран говорить, що в Україні немає згоди навіть всередині влади. І виклик перед Україною навіть у тому, щоб зберегти уряд Юлії Тимошенко хоча б до грудня, щоб на довше не відкласти розгляд питання щодо ПДЧ. Бо в іншому випадку Україна наразиться на проблему активної протидії Росії.

Зейно Баран: «Якщо вони не отримають ПДЧ в грудні, це буде проблема, тому що Росія зараз проводить відкрито недружньо політику стосовно Грузії у зв’язку з подіями в Абхазії. Ми знаємо, що це одна з тактик, яку Росія буде використовувати, бо вона знає, що європейські країни, і особливо Німеччина, заявили, що вони не допустять членства в НАТО для країни, яка має територіальні суперечки. Росія намагатиметься розіграти кримську карту. Тому ми і хотіли, щоб Україна і Грузія отримали ПДЧ чимшвидше, щоб позбавити Росію можливості маніпулювати процесом».

Росія, яка в особі міністра закордонних справ Сергія Лаврова пообіцяла «зробити все, щоб не допустити прийняття України і Грузії в НАТО, вибиратиме найболючіші точки для України і для Альянсу, зазначає редактор журналу «Росія в глобальній політиці» Федір Лук’янов.

Федір Лук’янов: «Наскільки я розумію позицію Росії, вона намагатиметься означити ту ціну, яку Україні і НАТО доведеться заплатити за майбутній вступ України. Для України це може бути запровадження візового режиму, а для НАТО – вихід Росії з Ради Росія-НАТО чи навіть денонсувати базисний акт з альянсом, який було підписано в 1997 році».

(www.nato.int/)

Що може протиставити цьому Україна? Насамперед, як говорить заступник голови Центру близькосхідних досліджень Олександр Богомолов, не повторювати помилку, яку вже зробили деякі європейські країни, які включилися в обговорення російського порядку денного, замість того, щоб обговорювати питання, які важливі для них самих.

Олександр Богомолов: «Коли у нас говорять про НАТО, тут бракує кількох речей: у нас немає відвертої дискусії про Росію, в нас є якийсь наголос на військовому та безпековому вимірі, дуже важливих, але технічних речах. Із загальнополітичної точки зору приєднання до ПДЧ і згодом до НАТО означає для України насамперед збільшення політичної ваги. Треба казати про те, що тут для нас ідеться насамперед не стільки про військовий бік цього питання, скільки про ціннісний вимір. Як з точки зору того, як оцінюють нашу країну в цілому, так і з точки зору того, що ми цінуємо в собі, всередині свого суспільства. Це приєднання до клубу найбільш розвинених демократичних країн. Це є головне. І в цьому полягає те уявлення про загрозу, яке ми відчуваємо з боку Росії».

Українські експерти говорять, що залякування українців із високих російських трибун, як то обіцянка перенацілити ракети чи запровадити візи, не повинні сприйматися в Україні за чисту монету. Вони, за словами Олександра Богомолова, не є справжніми «обіцянками», а є лише спробою спровокувати певні страхи в суспільстві і таким чином контролювати дискусію всередині України.

Якщо ж Україні вдасться поставити на обговорення свої власні інтереси і наблизити поведінку своїх лідерів до тих стандартів і цінностей, до яких вони, мовляв, прагнуть, жодні треті країни не будуть мати вплив на її рішення і на рішення альянсу.

Олександр Сушко: «На сьогоднішній день жодна країна, окрім самої України та Грузії, не зможе спинити поступ до членства. Безумовно, Росія, як і раніше, буде виступати проти. Безумовно, в Європі, як і раніше, зберігатимуться певні скептики, але загальний напрямок руху позначений, задекларований і зафіксований в офіційних документах».

Американський експерт Зейно Баран додає, що і західні країни мають розуміти контекст, в якому вирішується доля цих двох країн.

Зейно Баран: «Період до грудня буде критичним. Захід має стояти чітко на боці цих країн, бо Росія намагатиметься дестабілізувати ці дві країни. Але якщо люди зрозуміють контекст, в якому це відбувається, сподіваюся, ці країни отримають ПДЧ».