Маленький диктатор Карімов вказав світовому лідеру США на двері. Хай йому грець, скаже дехто, оце сміливий чоловік! Однак вимогу, яку наприкінці минулого тижня офіційний Ташкент висунув США, не можна назвати сміливим вчинком. Радше навпаки – це типова для диктаторів суміш зі страху та самопереоцінки. Карімов, який утримав свій режим у травні лише з допомогою застосованого проти власного народу насилля, рятується за плечима Путіна. Той уже дав зрозуміти, що він – на відміну від американців – не ставитиме жодних неприємних запитань з приводу кровопролиття в Андижані, - читаємо у FRANKFURTER ALLGEMEINE ZEITUNG.

Коментуючи загострення дипломатичного конфлікту між Білоруссю та Польщею, берлінська газета WELT зауважує:

Репресії, які чинить „останній диктатор Європи”, як називають Лукашенка у Вашингтоні, стають дедалі брутальнішими. Мінський автократ явно боїться, що його імперію може захопити хвиля революції, яка досить успішно прокотилася пострадянським простором – від Грузії через Україну і аж до Киргизії. І хоча він у жовтні 2004 року в результаті „грубого інсценування” виборчого процесу, як це охарактеризували незалежні спостерігачі, забезпечив собі право балотуватися на третій термін під час президентських виборів-2006, тепер його долають підозри, що „злий Захід” занесе сюди демократичну інфекцію. Лукашенкова чистка захоплює все, що могло б становити небезпеку для його стабільності: пресу, університети, закордонних науковців, дипломатів, фонди, - констатує WELT.

Ще одна газета з Берліна JUNGE WELT звертає увагу на недоліки зовнішньої політики Росії:

Зрозуміти російську зовнішню політику росіянам (і не-росіянам) так само важко, як знайти чорну кішку в темній кімнаті. Особливо тоді, коли в кімнаті взагалі немає кішки. Протягом першої п»ятирічки президентства Путіна вектори російської зовнішньої політики змінювалися доволі часто, причому радикально. Націоналістичні промови не перешкодили Путіну рішуче підтримати американську «антитерористичну коаліцію», яку створив у 2001 році американський президент Джордж Буш. У московських військових колах така поведінка Кремля часто сприймалася як зрада, -

підкреслює JUNGE WELT і веде далі:

Примарні успіхи зовнішньої політики Кремля є ніщо інше, як наслідок високих цін на нафту та стійкого попиту на російські природні ресурси. Те, що Москва не є активним та самостійним глобальним гравцем, дозволяє уникати серйозних проблем справжнім велетням світової політики. А на ті маленькі неприємності, які чинить Росія всім навколишнім, поки що можна не зважати. Коли під час чергової кризи ціни на нафту та попит на сировинні ресурси впадуть, тоді усі ці примарні та справжні успіхи російської зовнішньої політики миттєво розчиняться у повітрі. Однак поки ринок є відносно стабільним, можна ще погойдатися на хвилях примарного успіху, - іронізує JUNGE WELT.