Кремль, розпочинаючи вторгнення до Сирії наприкінці вересня 2015 року, мав два стратегічних військових завдання: перше – розгромити всі опозиційні режиму аль-Асада сили всередині країни, друге – після такого розгрому змусити інших приєднатися до російсько-сирійсько-іранської коаліції для розгрому ІДІЛ та подібних угруповань.

Барак Хуссейн Обама із своїм жалюгідним та мерзотним угрупованням, фактично, зрадили сирійських повстанців, особливо після російського вторгнення, що призвело до неймовірного посилення російського силового стану в Сирії та далеко за її межами.
Дональд Трамп прийшов до влади не маючи ніякої стратегії по відношенню до сирійського мороку. Боротьба із ІДІЛ у Сирії – це не стратегія, це навіть не натяк на стратегію. Після року перебування Трампа у Білому Домі це стало абсолютно очевидним. Кремль та Путін знали про це та лише чекали відповідного стратегічного моменту.

Кремль , Путін, аль-Асад, Тегеран злякалися лише один раз, коли на початку квітня Трамп надав наказ на нанесення ударів «Томагавками» по силам Асада. Але, той страх минув дуже швидко, коли стало зрозуміло, що той наказ базувався виключно на людських та персональних відчуттях президента Трампа. І то було правдою. Коаліція Москви – Дамаску – Тегерану – Хезболли зрозуміла, що у Сирії у неї немає адекватних противників. А до того моменту, спротив Туреччини вже був зламаний й Анкара, майже, впритул наблизилася до «членства» у цій коаліції. Як, до речі, й Катар. Але, це інша історія.
Трамп летів до Азії потужно спустошений. Але, щоб до такого ступеню – таке передбачити було вкрай важко. Ця спустошеність не могла не призвести до геополітичної катастрофи.

З самого початку для мене було очевидним, що вся історія із «ракетно-ядерною програмою» божевільного режиму Північної Кореї, як мінімум, політично- стратегічний блеф, який виконується спільно Пекіном та Москвою. Росія, фактично, не гравець на Далекому Сході, де вирішальну роль відіграє виключно страхітливий комуністичний китайський режим.
Москва та Пекін неймовірно грамотно вели Трампа до геостратегічної западні, яка зачинилася у В’єтнамі. Пекін, після переобрання диктатора Сі на новий термін, просто брехав Трампу в очі. В реальності пекінський режим змусив Трампа, руками президента Південної Кореї, відступити. Навіть не відступити, а визнати поразку свого «войовничого та рішучого» підходу до режиму Ина.

Може Трамп тепер пояснить навіщо він гнав до берегів корейського півострову три авіа-несучих армади? Може ті, викинуті сотні мільйонів доларів, можна було якось краще використати? Та яке це має вже значення. Трампу поставили умову – Пхеньян силою не чіпати. Трамп погодився. Це, скоріш за все, набагато страшніше, аніж відсутність жодної стратегії по відношенню до Сирії.

А далі до приголомшеного та розгубленого американського президента підійшов Путін. І Трамп підписав сирійську капітуляцію в Сирії в дусі саме тієї кремлівського стратегії, про яку йдеться на самому початку. Так відбувся крах Трампа у В’єтнамі.
Жодних сумнівів, що за цієї трампівською катастрофою у у В’єтнамі стоїть Тіллерсон. Це він готував із Лавровим той текст. Хто ще? Скоріш за все, дуже високі посадовці з Білого Дому, хто супроводжував президента у його поїздці до Азіатсько- Тихоокеанського регіону. Скоро дізнаємося ті прізвища.

Та вирішальна провина лежить виключно на Трампі. Те, що, можливо, планувалося Путіним відразу після Гамбургу, коли він також брехав в очі але не відбулося, відбулося у В’єтнамі, де Путін знову брехав, а Трамп вірив. Це сирійська перемога Путіна.

Ердоган, якого кремлівський диктатор «викликав» до себе у Сочі, першим поздоровить його.