Регулярні наїзди президентів Кучми та Путіна нагадували про існування календаря забудькуватим кримським курортникам: ось 31 липня -  день російського флоту, а наступного дня – українського, ось 9 серпня - день народження дорогого Леоніда Даниловича, а ось традиційний оксамитовий (у серпні-вересні) самміт СНД. Навіть тим, хто нічого не хотів знати про політику, про неї грубо нагадували багатогодинним паралічем автошляхів в дні приїзду та виїзду високих гостей.

І ось змінилась епоха, а з нею – тональність та зміст російсько-українських відносин. Випадкових перехожих, що стали свідками проїзду російського президента по курортній трасі, вже не питають уніформісти (як автора цих рядків два роки тому): “что, хочешь пулю в лоб?”. Президент РФ не поспішає до Криму, президент України – до Москви. З традиційними саммітами пострадянських автократів теж не все гаразд – особливо після зриву планованого на липень зібрання глав держав ЄЕП (завдяки принциповій позиції всіх сторін, підписувати виявилось нічого).

Курортна дипломатія вмерла, але залишились інтереси, ключі до яких, на думку багатьох, знаходяться в Москві. Інтереси можуть бути різні: державні і корпоративні, приватні і партійні, глобальні і містечкові  - але спільне в них те, що про них зручніше говорити пошепки - без телекамер, прес-конференцій і навіть прес-релізів. Мертвий сезон для цього – найліпший час. І ось в Москву потягнулися зацікавлені особи. Спочатку, 25 липня, там побував Держсекретар Зінченко, за тиждень, 1 серпня, - спікер Литвин. Обидва представники української влади зустрілися не лише зі своїми безпосередніми візаві, але і з президентом Путіним, що свідчить про значний інтерес з боку приймаючої сторони.

Про обидва візити можна говорити як про прояв певної тенденції. Обсяг офіційних повідомлень про візити (3-4 рядки) свідчить про те, що візитерам нема про що повідомити своїм громадянам. Отже, громадяни робитимуть висновки самі.

З боку Києва дипломатія такого типу – це пошук точок дотику з боку тих, хто хоче відігравати роль “гарних хлопців” у стосунках з Москвою (на противагу “поганим хлопцям”, що за традицією зосереджуються, наприклад, в МЗС). З боку Москви – це активний пошук “слабких ланок” у оновленій київській еліті.

Щодо Литвина ситуація зрозуміла – він є єдиним представником вищої влади, який представляє Україну Кучми. З точки зору російського істеблішменту Литвин – це єдиний легітимний вищий керівник в Україні, оскільки президент, прем’єр-міністр та інші прийшли до влади внаслідок процесів, які офіційний Кремль досі вважає антиконституційним переворотом, про що не раз публічно заявлялось. Не виключено, що у випадку автономного плавання на виборах, партія Литвина використовуватиме проросійські гасла, а для цього бажано отримати “ярлик” Кремля.

Щодо Зінченка, ситуація складніше. Активно гнаний з Москви під час виборчої кампанії, колишній функціонер ЦК ВЛКСМ сьогодні розглядається Кремлем як кандидат у “троянські коні” у самій цитаделі табору Ющенка. У Москві з інтересом спостерігають за поступовою регенерацією системи владних взаємодій, вибудуваних попередником Зінченка Віктором Медведчуком. Секретаріат президента, будучи непогано матеріально і кадрово укомплектованим (краще за Кабмін та міністерства), відчуває тісноту прописаного в Конституції розподілу владних повноважень. Відчуваючи силу, СП все активніше прагне (не зі злої волі, а по факту існування у такому вигляді) відігравати роль паралельного уряду, поглиблюючи дисфункціональність усієї державної машини.

Москва хоче підтримати цей процес, і дає Зінченку певний натяк, приймаючи його на президентському рівні – раніше такі почесті надавались лише Медведчуку. Для порівняння, в той же час Москва робить все необхідне, щоб усунути з поля регулярних російсько-українських стосунків легітимних представників виконавчої влади, уповноважених здійснювати зовнішню політику - прем’єр-міністра та міністра закордонних справ України як носіїв “неконструктивних підходів”. Під останніми розуміються у випадку прем’єра – її позиція в енергетичному питанні, а у випадку МЗС – неухильна лінія цього відомства щодо членства України в НАТО.

Розуміючи незмінну природу конкурентних відносин апаратів президента та уряду України, росіяни вирішили розіграти відому їм колись схему “Орел-Тарасюк”, за допомогою якої у 2000 році було змінено керівництво МЗС. Тільки тепер, імовірно, у ролі зниклого з політичних горизонтів головного зовнішньополітичного радника Кучми буде використано самого Держсекретаря Зінченка, оскільки ані його перший заступник Моцик, ані керівник зовнішньополітичної служби Гребенюк не зможуть грати самостійну гру такого масштабу.

За лаштунками російських пропозицій щодо відновлення “конструктивності” двосторонніх відносин містяться дві цілі: як мінімум, спровокувати конфлікт між СП та МЗС, тим самим послабивши зовнішню політику України і скерувавши її провідників на з’ясування стосунків між собою; як максимум, домогтися перегляду деяких принципових зовнішньополітичних позицій України.

За нашої інформацією, рибка вже клюнула. З подачі Держсекретаря Головною Службою із зовнішньої політики СП розроблено документ, що піддає сумніву основи нинішнього зовнішньополітичного курсу України, зокрема, в частині позиції України щодо колишнього пострадянського простору, а саме ГУАМ, ЄЕП, Білорусі, конфліктів в Абхазії та Придністров’ї. Аналітики з Банкової пропонують більшою мірою враховувати позицію Росії у цих питаннях і уникати “неконструктивних” дій. У компетентних людей виникає гостре відчуття дежа-вю...