Як й прогнозувалося, удари США у провінції Дейр-аль-Зор взагалі не мали ніякого відношення до американської стратегії щодо Сирії. Все набагато жорсткіше та сумніше – у США взагалі не існує ніякої стратегії щодо Сирії.
Так, удари у Дейр-аль-Зор 7 лютого 2018 року проти сирійських, російських та іранських підрозділів були потужнішими, аніж удари американської армії по позиціях сирійської армії 6 квітня 2017 року.
Відмінність походить із того, що два тижні тому накази віддавали військові командири, які безпосередньо перебували на сирійській території й лише потім інформували Пентагон та Білий Дім. У квітні минулого року накази віддавав особисто президент Дональд Трамп. Але, і тоді, й зараз, використання американської сили базувалося на персональних почуттях та відчутті образи.
Кремль це зрозумів. Ось чому мовчав Путін. Мовчав та готував стратегічні дії у відповідь. Кремль зрозумів абсолютно, що настає час, коли можна утворити умови, які призведуть до зіткнення Сполучених Штатів та Туреччини. Саме це був стратегічний чинник, який лежав в основі рішення Путіна дозволити Ердогвну розпочати операцію «Оливкова гілка» у провінції Афрін .
Кремлю потрібна була лише стратегічна витримка, аби побачити, що турецька операція захлинулася, змусити аль-Асада кинути його сили на столицю провінції Афрін та змусити курдів стати пліч-об-пліч із сирійськими урядовими силами. А втрати російських військ у Дейр-аль-Зор – просто дикі прорахунки та майже тотальна заспокоєність російських військових начальників на місцях.
Ердоган та його уряд, майже, у відчаї. Піти з Афріну без перемоги буде означати страхітливу політичну поразку вдома. Залишитися в Афріні й надалі – це просто посилати турецьких солдат га загибель. За останніми, неперевіреними даними, за місяць турки втратили більш тисячі своїх солдат. Але, якщо залишитися, тоді в дію вступить Росія й ввічливо попросить Анкару звільнити й Афрін, й інші сирійські райони.
Та найбільш страхітливо те, що зараз, як ніколи ймовірність зіткнення, як прямого, так й опосередкованого, США та Туреччини різко підвищилася. Прямого – між військовими силами США та Туреччини - може трапитися де завгодно у північній та північно-східній Сирії. Опосередкованого – між силами Туреччини та курдів - у Африні. Це, майже, неймовірно, але реально, що Росія та Сполучені Штати опинилися по один бік фронту в Сирії. А США та Туреччини, два члена НАТО – по різні. А НАТО мовчить.
Як жахлива насмішка лунають слова речниці Держдепу, що вони «дуже занепокоєні» бомбардуваннями сил Асада у Східній Гуті. Це – майже вирок. Головний вирок - для Рекса Тіллерсона. Трамп опам’ятається щодо того, кого він призначив державним секретарем? А якщо не опам’ятається?
Путін встановлює, майже, тотальний контроль над Сирією. Тобто, майже, встановив.
5 березня до Білого Дому повинен прилетіти Нетаньяху. Можливо, це буде остання спроба, щоб зупинити Путіна, Хаменеї та аль-Асада. Якщо Нетаньяху, взагалі, долетить до Вашингтону.
|