Польсько-шведську ініціативу «Східне партнерство» наступного тижня знову обговорюватимуть у колах міністрів закордонних справ Євросоюзу. Саме Україну у цій програмі співдружність європейських держав розглядає, як лідера економічного, політичного та культурного зближення із Заходом.

Проте, від часу свого започаткування «Східне партнерство» зустрічає чимало перешкод і пригальмовується то самими європейцями, то державами-учасницями. Про причини цього явища Радіо Свобода розмовляло з аналітиком варшавського «Центру східних досліджень» Марцином Качмарським.

– Пане Качмарський, чому програма «Східного партнерства» донині не має особливо чим пишатися?

– Причина, насамперед, у економічній кризі в Європі. «Східне партнерство» потребує грошей і доки їх не буде, програма весь час гальмуватиметься. З іншого боку, якщо повернутися на два роки назад, коли заснували цю ініціативу, то згадайте, якою була реакція Росії. Вона відверто назвала її «геополітичною конкуренцією» та «суперництвом». Мені здається, що через це Євросоюз бере до уваги той факт, що, коли «Східне партнерство» буде більше розвиватися у напрямку політичного зближення, то це може спричинити конфлікт із Росією.

Гадаю, тут присутня обережність, хоча у Євросоюзі цього ніхто не показує. Є обережність та бажання підтримувати те покращення, якого Євросоюз так хоче у відносинах із Росією.

– Україна обрала свій варіант участі у «Східному партнерстві»: відкритість для співпраці у всіх напрямках, проте сприймає цю програму не як основний, а лише як допоміжний механізм інтеграції до ЄС. Можливо це й не сприяє активнішому розвиткові «Партнерства»?

- Мені здається, що проблема також на боці партнерів Євросоюзу. Що я маю на увазі? Слід пам’ятати, що Євросоюз – це, з одного боку, велика політична ідея. Але з іншого, – це, насамперед, технічні речі. На мій погляд, у шести держав «Східного партнерства» є проблеми, головним чином, у втіленні цих технічних речей. Таке враження, що частина цих країн хоче отримати якомога більшу політичну вигоду. Проте, вони не бачать, що все це слід здійснювати крок за кроком у своїх технічних сферах, в області законів. «Східне партнерство» – це, на мою думку, насамперед, технічний, а не політичний проект.

– Ви згадали «російський фактор» процесу розвитку «Східного партнерства». Росія, як відомо, його критикує й відмовилася від участі, бо надає перевагу двостороннім стосункам. Останнім часом, особливе місце у російській зовнішній політиці посіла Польща. Чому, як Ви гадаєте?

– Політична вага Польщі стала такою, що Росія почала серйозніше її сприймати. Москва вважає, що Польща здатна вплинути на її відносини із Євросоюзом і на майбутнє цих відносин. Свою роль тут зіграло й польське «вето», накладене на переговори про нову угоду Росії та ЄС. До того ж, росіяни бачать, що Польща останніми роками покращила свої стосунки із Францією та Німеччиною.

З іншого боку, Кремль сприймає Польщу та і всю Центральну Європу специфічно. Для нього це буферна зона, або «не зовсім Західна Європа». Це видно, насамперед, у сферах безпеки та енергетики. Росія постійно називає Польщу «новим членом НАТО», підкреслюючи цим «неповноправність» членства Польщі у цій організації. Практично це виражається у небажанні росіян, щоб на польській території існували американські бази чи натовська інфраструктура.

Щодо енергетичної сфери, то проекти «Південний потік» та «Північний потік» – це доказ того, що росіяни хочуть перетнути цю транзитну зону та отримати прямий доступ до своїх важливих клієнтів – Західної Європи.

Тому позитивні моменти відносин Польщі та Росії нічим не закріплені, бо росіяни не можуть визначити, чи Польща є частиною Євросоюзу і Європи –  у політичному «західному» сенсі. А чи, може, Польща – це тільки «напів-Європа», де Росія хотіла б посилити свій вплив, і яка не належить до країн, з якими Москва може вести діалог на рівних.