1. Витоки проведення миротворчих та інших операцій невоєнного характеру.

 На фоні кардинальних змін в геополітичній обстановці за останні десятиліття, розробки нових принципів розбудови глобальної та регіональної безпеки і появи нових асиметричних загроз та викликів міжнародній спільноті широкого обговорення в політичних та військових колах провідних країн світу набуває питання щодо вдосконалення механізмів її забезпечення або підтримання.

Відомо, що головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки покладено на Раду Безпеки ООН, яка, по суті, відіграє вирішальну роль у зміцненні безпеки та стабільності в євроатлантичному регіоні. Рада Безпеки ООН приймає рішення про припинення вогню, направлення груп та місій до зони збройного конфлікту або проведення операцій з підтримання миру силами військових контингентів країн під егідою ООН.

Розробники Статуту ООН, проголосивши обов’язковість для членів ООН утримуватись «...в міжнародних стосунках загрози сили або її застосування», не виключали можливості виникнення спірних питань, міждержавних конфліктів і навіть актів агресії. Тому, положення Статуту ООН про миротворчість, безумовно, відіграє позитивну роль у міжнародних відносинах і міжнародному праві. Міжнародне право та документи ООН останніх років визначили напрями підтримання міжнародного миру і безпеки, серед яких:
превентивна дипломатія (preventive diplomacy);
зміцнення миру (peace making);
підтримання миру (peace keeping);
миробудівництво у постконфронтаційний період (peace building).

Пропонується зосередитись на миротворчих операціях, які умовно поділяються на два види. Перший — операції з підтримання миру (ОПМ), що сприяють обмеженню конфліктів, врегулюванню та ліквідації їх наслідків.

Другий — операції з примушення до миру. Це бойові дії сил, що складають контингенти країн-членів ООН або НАТО. Примус є допустимим і для боротьби зі збройною агресією, і для забезпечення у критичних випадках виконання рішень Ради Безпеки, що не ототожнюється з питанням врегулювання конфліктів і надання допомоги під час досягнення домовленостей між учасниками.

У складі ООН немає військових підрозділів. Це змушує її звертатись у певних випадках до деяких країн або міжнародних організацій, які спроможні втілити рішення Ради Безпеки. Статут цієї міжнародної організації дає змогу укладати регіональні угоди чи створювати органи для вирішення питань з підтримання миру та безпеки, що відповідає її цілям (стаття 52). Аналіз розвитку подій у кризонебезпечних регіонах дозволяє зробити висновок: на теперішній час найбільш ефективним інструментарієм подолання кризи на глобальному рівні є ресурси НАТО як воєнно-політичного блоку та США, як основного генератора військової експансії в зоні відповідальності Альянсу та його межами.

2. Для чого створювався Північноатлантичний Альянс.

Чи притаманні ці завдання саме Організації Північноатлантичного договору?  На цьому фоні не зайвим буде пригадати витоки створення НАТО. 

 Так, в період 1945-1949 рр. перед країнами Західної Європи та їх союзниками у Північній Америці стояла гостра потреба повоєнної відбудови економіки на фоні прогресуючої експансивної політики колишнього СРСР. Підписання в березні 1948 року Брюссельського договору (переглянутий в 1984 році, став першим кроком у повоєнній відбудові західноєвропейської безпеки. Він поклав початок існуванню Західноєвропейського союзу і Організації Брюссельського договору. Це був також перший крок у процесі, що привів до підписання в 1949 році Північноатлантичного договору та створення Північноатлантичного альянсу) стало свідченням рішучості на той час 5 західноєвропейських держав (Бельгії, Великобританії, Люксембургу, Нідерландів, Франції) створити спільну систему оборони та зміцнити взаємні звязки таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці.

Таким чином, Північноатлантичний договір створив Альянс з метою колективної оборони (регламентовано статею 51 Статуту ООН, яка підтверджує невідємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону).

3. Концептуальні засади Альянсу: Стратегічна концепція НАТО.

Для досягнення своєї головної мети Альянс тривалий час виконував триєдину задачу в галузі безпеки:

безпека: створення необхідного підгрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розвязання суперечок мирним шляхом, а також таких умов, за яких жодна країна не могла б вдатись до залякування або тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави шляхом загрози застосування або прямого застосування сили;

консультації: відповідно до статті 4 Вашингтонського договору Альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема з приводу нових подій, які можуть становити загрозу їх безпеці. Він також сприяє координації їх зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів Альянсу;

стримування і оборона: забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої країни-члена НАТО відповідно до статей 5 і 6 Вашингтонського договору.

У квітні 1999 року на Вашингтонському саміті НАТО була схвалена нова Стратегічна концепція Альянсу, яка врахувала реалії змін воєнно-політичної обстановки, а також визначила серед іншого нові задання Альянсу з метою посилення безпеки і стабільності в євроатлантичному регіоні.

Довідково: Стратегічна концепція НАТО 1999 року включає такі важливі положення:
збереження трансатлантичногот зв'язку;
збереження ефективної обороноздатності;
розвиток власної європейської системи безпеки і оборони;
запобігання конфліктам і врегулювання криз;
партнерство, співпраця і діалог;
розширення;
контроль над озброєнням і непоширення ЗМУ.

Стратегія визначає головні завдання Альянсу в галузі безпеки, як в плані колективної оборони, так і в плані нової діяльності з врегулювання криз та партнерства, якою Альянс займається заради посилення безпеки і стабільності в євроатлантичному просторі.

4. НАТО як інструментарій боротьби з новими загрозами міжнародній безпеці.

Значного імпульсу щодо діяльності Альянсу в нових умовах надав Празький саміт НАТО 2002 року. Результатами його роботи стало прийняття воєнної концепції щодо протидії міжнародному тероризму, рішення щодо створення Сил реагування НАТО, був розроблений комплекс заходів з підвищення військових спроможностей країн-членів, забезпечення співробітництва спеціальних служб, захисту від зброї масового ураження, а також ліквідації наслідків катастроф техногенного і природного характеру.

Слід зазначити, за весь час існування Північноатлантичного Fльянсу його збройні сили наколи не були задіяні у таких різних по суті і спрямованості операціях і на такому широкому географічному просторі.

Звертає на увагу і те, що усі операції (за виключенням повітряної операції проти колишньої Югославії весною 1999 року) проводились з метою забезпечення миру і стабілізації обстановки. Широку підтримку таких операцій надали країн, які приєднались до програми «Партнерство заради миру». Однак, слід визнати, що повністю завершеною з військової точки зору можна вважати лише операцію НАТО «Allied Harmony» у травні 2003 року в Македонії. Операції на Балканах віддзеркалюють значний прогрес у вдосконаленні процесу колективного реагування на кризові ситуації в широкому спектрі: від етапа запізнілого реагування і супроводжуючими проблемами координації в політичній і військовій сферах під час операції в Боснії і Герцеговині до бездоганно злагоджених дій НАТО і ЄС в превентивній акції в Македонії.

Разом з тим, хронологія операцій вказує на суттєву тенденцію: Альянс не проводить операції в зміненому світі після подій 11 вересня 2001 року у США, а слугує в певному сенсі необхідним комплектом «військових інструментів», якими користується ООН. Альянс виявився ще більш витребуваним для проведення миротворчих операцій та операцій по стабілізації. Це стало наслідком переорієнтації НАТО з колективної оборони на колективну безпеку. Лише спільними зусиллями можна вирішити задачу, яку поставив перед собою Альянс, а саме: розширення зон стабільності.

Розширення зон стабільності стало головною передумовою трансатлантичної безпеки. Звичайно, колективна оборона Альянсу залишається основною задачею. Однак, поява нових викликів і загроз, які виникають далеко за межами зони відповідальності НАТО, не можуть бути поза увагою блоку. Зокрема, тероризм, розповсюдження ЗМУ і проблема «країн-ізгоїв» представляють собою виклики, яких неможливо подолати, виходячи лише з «територіального» розуміння безпеки. Стамбульський саміт НАТО 2004 року дав відповідь на питання - яким чином Альянс забезпечуватиме стабільність своїми активними діями, а саме:

розбудова відносин в сфері безпеки зі все зростаючим числом країн-партнерів: від Балкан через кавказ до Центральної Азії, через Середземне море до країн арабського світу;
проведення військових та інших операцій (там, де це необхідно) від патрулювання акваторії Середземного моря до миротворчих операцій на Балканах в Іраку та Афганістані (зокрема, за рахунок розгортання так званих Груп реконструкції провінції /“Provincial Reconstruction Teams“/);
 модернізація медодів цивільно-військового планування і підготовки кадрів.

5. Замість висновку.

Збройні сили НАТО здійснили суттєву метарморфозу: від традиційного використання військового потенціалу до виконання поліцейських функцій в рамках миротворчих місій, надання технічної допомоги в повоєнний період та подолання техногенних і інших катастроф.
Особливостями використання контингентів збройних сил НАТО на сучасному етапі є:

перехід до глобальної інтервенційної політики з використанням військових засобів;
пріоритеттне використання тимчасових (ситуаційних) коаліцій з вибірними країнами-партнерами;
вибіркове використання союзників та стійких альянсів (зокрема, атлантичного або австралійського);
упереджувальні акцій з усування безпосередніх загроз або жевріючих конфліктів.

Нажаль, масові заворушення, геноцид, етнічні чистки, розпад держав і посилення загроз тероризму стали характерними рисами сьогоднішнього світу. Міжнародний аналіз основ гуманітарних інтервенцій послугував би платформою для в значній мірі хибного аргументу: зміна режимів може служити виправдовуванням для збройної інтервенції. У такому разі, створений у такий спосіб світовий уклад навряд чи може заслуговувати за звання «мирний». При цьому, може статись так, що воєнний стан стане постійним явищем, оскільки досягти повної перемоги зокрема над тероризмом є задача скоріш віртуальна, ніж реальна.

Тому, питання легітимності застосування сили у поєднанні з гуманітарною інтервенцією потребує термінового доопрацювання і прийняття спільного вирішення. На теперішній час, рішення, які приймаються РБ ООН ситуаційно і запізніло, є недостатніми, а сама  ця поважна міжнародна організація нерідко буває заручником політичної коньюктури.