За уряду Януковича Україна не стане країною-членом НАТО. Для більшості експертів це було зрозуміло ще до відомих висловлювань українського прем’єр-міністра в Брюсселі 14 вересня. Після формування блакитно-малиново-червоної коаліції можна було сподіватись максимум на збереження існуючого формату співпраці з Альянсом, і аж ніяк не на швидкий рух уперед. Втім, якщо розглядати євроатлантичну інтеграцію не як мету, а як засіб забезпечення довгострокових національних інтересів України і як інструмент виграшного геополітичного позиціонування, то очевидно, що уряд із домінуванням Партії Регіонів не відмовиться від того, щоб тримати євроатлантичну “карту” у кишені, резервуючи за собою право використовувати її в потрібний момент.

Істотне ж питання, на яке урядові Януковича ще належить дати відповідь, полягає у тому, яку саме Україну будуватиме новий уряд і якими будуть підсумки цього будівництва. Питання полягає не в тому, коли В.Янукович підпише та надішле в Брюссель офіційне прохання про приєднання до ПДЧ, а чи стане Україна за його уряду ближче до політичних, економічних, суспільних та безпекових стандартів євроатлантичного світу, що надасть змогу наступному уряду без великих проблем зробити стрибок до формального членства в НАТО, здобувши як громадську підтримку цього кроку всередині України, так і схвалення усіх країн членів Альянсу.

Потяг, на якому Україна могла потрапити в ПДЧ НАТО до кінця цього року, незворотно пішов. Нині між тим в Україні та за її межами немає єдиної думки щодо того, чи мала країна реальні шанси отримати ПДЧ на Ризькому самміті НАТО, якби уряд чітко заявив про таке прагнення. Дві полярні позиції з цього приводу були висловлені наприкінці вересня відомими західними аналітиками: Владімір Сокор у публікації Jamestown Foundation з упевненістю стверджує, що політичне рішення щодо надання Україні ПДЧ було ухвалене країнами НАТО ще на початку літа, тоді як Брюс Джексон в інтерв’ю газеті “День” наполягає на зворотньому, що вже в липні більшість країн НАТО прийшли до висновку про передчасність надання Україні ПДЧ. Яка з цих оцінок більш достовірна, наразі невідомо, і, можливо, ніколи не стане відомо.

 Втім можна з упевненістю стверджувати, що питання надання ПДЧ Україні офіційно не розглядалося керівними органами НАТО і рішення з цього приводу не приймалося, та й не могло прийматися, адже для офіційного розгляду питання по суті  необхідне було відповідне звернення українського уряду, якого так і не було подано. Цей факт, звісно, не виключає низки неформальних обговорень між країнами-членами, які, безумовно, виявили розбіжності між групою палких прихильників членства України в НАТО (США, Польща, Британія, країни Балтії) та групою скептиків (Франція, Німеччина, Бельгія, Іспанія). Відомо, що скептики висували умовами своєї підтримки рішення по ПДЧ для України, зокрема, формування легітимного і дієздатного уряду, який би чітко проголосив та на практиці послідовно провадив курс на євроатлантичну інтеграцію.

Наприклад, за нашими даними, німецький уряд Ангели Меркель був схильний підтримати український ПДЧ у випадку формування ефективної коаліції демократичних сил. Відомо, що цілком позитивний сигнал, отриманий міністром закордонних справ Борисом Тарасюком у квітні  на засіданні КУН в Софії, був зумовлений цілком реальною, як здавалось на той час, перспективою формування нового уряду політичними силами, що були союзниками в Помаранчевій революції 2004 року.

Отже, уряд з домінуючою Партією Регіонів, яка відкрито виступала проти членства України в НАТО під час виборів як у 2004, так і 2006 році, міг і не отримати ПДЧ навіть у випадку, якби президенту Ющенку вдалося би переконати прем’єра Януковича у необхідності такого кроку. Адже завдяки роботі дипломатичних служб уряди країн НАТО цілком поінформовані щодо позицій основних політичних партій Україні у такому важливому питанні, як членство України в Альянсі. Ймовірно, різкої зміни позиції лідерів ПР, якби така сталася, не зрозуміли би не тільки їхні виборці, але й європейські політики.

 В той же час дискусії між країнами НАТО з українського питання виявили принципово важливий факт: питання членства України в НАТО є не теоретичним, а цілком актуальним пунктом порядку денного країн Альянсу, двері до членства України є дійсно відкритими і ситуація в Україні є ключовим чинником визначення того, наскільки швидко та глибоко розгортатиметься процес євроатлантичної інтеграції України.

Висловлювання Януковича в Брюсселі вочевидь носили суперечливий характер, при цьому їх оцінки в українській та зарубіжній пресі нерідко були позбавлені комплексності. Крайні інтерпретації слід беззастережно відкинути: Янукович не розвернув зовнішньополітичний курс України на 180º, і про відмову від стратегічної мети членства в НАТО наразі мова не йде. Однак внаслідок зайнятої прем’єр-міністром позиції Україна втратила можливість рухатись до членства в НАТО найкоротшим шляхом. При цьому невідомо, чи став би цей найкоротший шлях оптимальним, чи на цьому шляху могли би виникнути труднощі, яких при більш уповільненому русі можна було би уникнути. Принаймні, один із відомих західних прихильників євроатлантичної інтеграції України невдовзі після виступу Януковича в Брюсселі зазначив, що якщо обирати між швидким входженням України до НАТО ціною посилення конфліктів та розломів всередині країни та більш повільним входженням шляхом поступового вироблення національного консенсусу, то краще обрати другий шлях. Важливо при цьому пересвідчитися, що за словами щодо пошуку національного консенсусу не стоїть прагнення використати громадську думку як ширму, за якою приховують відсутність політичної волі до євроатлантичної інтеграції та здійснення того комплексу системних реформ, які необхідні для набуття членства в НАТО.

В цьому сенсі не можна не звернути увагу на суперечливість позиції керівника уряду України щодо розведення питань співпраці з НАТО та членства в Альянсі. Будь-яка співпраця потребує чіткого розуміння мети та етапності такої співпраці. Якщо, зокрема, країна має на меті стати членом НАТО, формат та зміст її співпраці з Альянсом буде відмінним від того, який практикують країни, що не мають наміру домагатися членства.

На шляху до членства в НАТО країна проходить певні етапи, послідовність яких визначена рішеннями Вашингтонського самміту НАТО 1999 року. Зокрема, ПДЧ НАТО є обов’язковим форматом підготовки до членства. Набуттю ПДЧ передує Інтенсифікований діалог з питань членства, який є коротким в часі етапом підготовки до ПДЧ. Україна з квітня 2005 року перебуває саме в цьому форматі і, вочевидь, практично вичерпала набір заходів і процедур, що практикуються на цьому етапі інтеграції. При цьому приєднання до ПДЧ зовсім не гарантує членства і навіть не встановлює часових рамок для можливого набуття членства в Альянсі. Наприклад, Албанія та Македонія отримали ПДЧ у рік його започаткування, тобто у 1999 році, і виконують заходи ПДЧ вже сім років, при цьому дата вступу цих раїн в Альянс залишається невизначеною. Хорватія знаходиться у форматі ПДЧ з 2002 року. В той же час тим семи успішним країнам Центральної Європи та Балтії, що отримали запрошення до вступу у 2002 році, вдалося виконати заходи, закладені в ПДЧ, протягом трьох років.

Аргумент прем’єр-міністра України щодо неможливості приєднання до ПДЧ за умов низької суспільної підтримки членства в НАТО українським суспільством не витримує критики. Адже саме ПДЧ включає в себе політичний інструментарій, покликаний змінити негативні тенденції громадської думки. Про це свідчить аналіз змісту ПДЧ, що виконувався в період 1999-2002 років Словаччиною, Словенією, Болгарією та іншими країнами, де рівень підтримки членства в НАТО був недостатнім. Зокрема, підтримка членства в НАТО в Словенії та Словаччині станом на 1999 рік не перевищувала 35%. Для подолання існуючих проблем уряди вказаних країн вдались в рамках ПДЧ до низки заходів в інформаційній сфері. Про серйозність здійснених заходів свідчать щорічні звіти, що їх подавали країни в процесі виконання ПДЧ, де питання інформування населення виділені в окрему главу і віднесені до першочергових. Зокрема, до інформаційної кампанії щодо НАТО в Словаччині було залучено зусилля десятків медіа та громадських організацій, які, завдяки виділенню значних бюджетних коштів, змогли донести до широкого загалу всебічну інформацію про переваги членства в НАТО та переконати суспільство у безумовній доцільності вступу до Північноатлантичного альянсу. На момент отримання запрошення до членства у 2002 році рівень підтримки членства в НАТО в Словаччині складав вже понад 60%.

Позиція прем’єр-міністра змушує сумніватися у його поінформованості щодо етапів та логіки євроатлантичної інтеграції як такої. Зокрема, якщо однією з основних тез промови на КУН є визнання необхідності “поглиблювати співпрацю” з НАТО, то очевидно, що з огляду на нинішній стан співпраці “поглибленням” може вважатися тільки перехід до виконання ПДЧ, оскільки вже нині Україна наближається до завершення виконання заходів, окреслених в ухваленому у 2002 році Плані дій Україна-НАТО, і практично повною мірою скористалась можливостями кооперації в рамках Інтенсифікованого діалогу щодо членства.

Нині, завдяки позиції керівництва уряду, Україна залишається у перехідному форматі Інтенсифікованого діалогу щодо членства, який, хоч і не знімає з порядку денного підготовку України до вступу, однак не встановлює зобов’язуючих для уряду політичних рамок, які би вимагали повсякденної роботи заради наближення України до стандартів НАТО в усіх галузях реформування політичної системи, економіки та суспільних відносин. Тим самим суспільству не надано додаткового дієвого інструменту контролю за діяльністю влади, за серйозністю її намірів здійснювати системні трансформації в напрямку зміцнення інститутів демократії, верховенства права, конкурентноздатної ринкової економіки та відкритого суспільства.

Закономірною в цьому сенсі є реакція організацій “третього сектору”, які виступили з гострою критикою необґрунтованої позиції керівництва уряду. 17 вересня було оприлюднено звернення низки громадських організацій та аналітичних центрів до уряду, президента та РНБО України з вимогою скликати термінове засідання РНБО для розгляду ситуації, що склалася та ухвалення легітимного рішення щодо ПДЧ. Наступного дня оприлюднено заяву Мережі проєвропейських громадських організацій, де спростовується аргументація, до якої вдався прем’єр при обґрунтуванні відмови від ПДЧ, та пропонуються шляхи виправлення ситуації, а також роботи з громадською думкою.

Уповільнення темпів інтеграції України в НАТО, зумовлене внутрішньополітичною ситуацією в Україні, є неприємним фактом для прибічників НАТО в Україні та симпатиків України в НАТО, однак потребує зваженого сприйняття як в Україні, так і в самому Альянсі. Обсяги “домашнього завдання”, яке має виконати Україна, у будь-якому разі виключає надто швидке, протягом 2-3 років, входження до Альянсу. Якщо національного консенсусу щодо необхідності вступу в НАТО не досягнуто, процес інтеграції безумовно потребуватиме більшого часу і кращої підготовки, аніж процес вступу тих країн, де мета членства в НАТО з самого початку не викликала дискусій.

Основна проблема полягає не в тому, що Україна дещо втрачає темп і час на шляху до НАТО, хоча ентузіасти євроатлантичної інтеграції в Україні нині почувають себе розчарованими, а в тому, що питання вступу в НАТО та неузгодженості дій органів державної влади в цій сфері свідчить про глибокі проблеми із процесом ухвалення та імплементації політичних рішень в Україні . Здатність держави проводити послідовну та зрозумілу зовнішню політику є одним із базових критеріїв, за якими оцінюється готовність цієї держави стати членом НАТО. Отже, проблемою є не висловлювання Януковича в Брюсселі як такі, а ті хвороби державної машини України, індикатором яких ці висловлювання є. Нинішній стан речей підриває довіру закордонних партнерів до України і руйнує репутацію держави, отже, ця проблема має бути найближчим часом розв’язана. Мають бути створені механізми, які б унеможливлювали у майбутньому виникнення подібних ситуацій.

Двері до членства в НАТО для України відкриті. Цей факт є суттєвим, зокрема, з огляду на труднощі з визнанням перспективи членства України в Європейському Союзі. Ключ до членства в НАТО находиться в руках самої України, а темпи інтеграції залежать від трьох основних чинників: по-перше, ступеня відповідності України стандартам членства в Альянсі; по-друге, наявності політичної волі в правлячих колах України; по-третє, від ефективності мобілізації громадської підтримки членства в Альянсі.

Найважливішим короткостроковим завданням основних центрів влади в Україні є подолання існуючого непорозуміння із позицією України щодо ПДЧ, вироблення спільної консолідованої позиції держави та донесення її до керівних органів НАТО, урядів країн-членів Альянсу в максимально стислі терміни, принаймні до Ризького Самміту НАТО.