Проектувати минуле на сьогодення або майбутнє, в принципі, порочно. Але політика, в переважному масштабі, ігнорує цей постулат. Коли наступають наслідки, істинні політичні реалізатори своїх вчинків знаходяться, в переважній кількості випадків, в кардинально відмінних та сутнісних вимірах, а інколи вже й не в матеріальних.

За декілька днів до позачергових президентських виборів Леонід Кравчук в Люксембурзі підписав документ, який „жбурнув” Україну в стратегічно помилкову площину відносин з Європейським Союзом. Навряд чи колишній комуністичний ідеолог знав, та й мабуть не знає донині, про результати самміту, тоді ще Європейського Економічного Співтовариства, на острові Кріт в 1988 році, що визначив наперед іделогію подальшого розширення утворення за рахунок країн колишнього „соціалістичного табору”.

Чи мали уяву колишні українські правителі про результати Едінбургзького Самміту 1992 року, або Самміту ЄС в Копенгагені, що став етапним, коли були випрацювані знамениті “копенгагенські критерії”? Парадоксально, але ні стверджуюча, ані негативна відповіді не є нині актуальними. Четвертий копенгагенський критерії, про який в Україні або взагалі нічого не кажуть, або намагаються уникнути його згадувати, є визначальним нині, здається, у всіх вимірах. Але чи є самі копенгагенські критерії тими стратегічними мурами, що підтримують доволі-таки дивну конструкцію проекту “Європейський Союз” й “доторкання” до яких відкриває дорогу до, можливо, омріяного членства? Все більше факторів, що змушують сумніватися в цьому.

Кравчук, підписавши документ, зачинив, разом із більш винахідливими європейськими чиновниками, для України двері до Європейського Союзу, повернувся додому та ... програв президентські вибори. Леонід Кучма, зрозуміло, нічого змінювати не бажав, не прагнув цього, але, доволі-таки послідовно виконував взяті зобов’язання. Схоже, другий колишній президент доволі непогано сприймав імпульси, що виходили як із Брюсселю, так і з інших європейських столиць. Інституційні імпульси були однозначні та, можливо тому, їх природа підштовхнула колишнього керівника Печерських пагорбів на рубежі сторіч взяти курс на перетворення змісту українського облаштування на свій розсуд. Кучма, за всіма ознаками, володів непоганою інтуїцією. Вишколений апарат цю інтуїцію спрямовував в політичні дії.

Чи було Кучмі дискомфортно в жовтні 2003 року в Лівадійському Палаці на Самміті Україна-ЄС? Малоймовірно. Скоріш за все, йому було доволі-таки байдуже. Він думав про інше. Через рік в Гаазі Кучмі було абсолютно без різниці. Та чи можна було порівнювати  стан колишнього керівника з тим, коли в 2002 році він летів на Самміт НАТО до чеської столиці. Але, Кучма, майже напевно, знав, що о власних роздумах навряд чи хто колись довідається, та чи будуть спробувати довідатися. Та один постулат вималювався доволі відверто – країна становилася міжнародним інституціональним ізгоєм. Виглядає раніше непередбачене, що таке позиціювання стало співпадати з поступовим поверненням  до свого роду витоків в практиці міжнародного позиціювання, що знайшло свій вираз в “коаліції бажань”. Ірак став реальним втіленням такого позиціювання.

Нинішній вересень для України, можливо, надасть черговий стратегічний шанс. Необхідно відкинути ілюзії відносно того, що стратегія міжнародного розвитку країни, сформульована Ющенком, або для Ющенка, мала шанси на успіх. Одне з головних питань полягає в тому, чи розуміє це сам Віктор Ющенко? Чому він казав і продовжує вести мову про інститути або утворення минулого, а якщо й мовить, то чому так непереконливо. Та, все ж таки можливо, непереконливо, враховуючи характер, можна було казати. Але, без стратегічних пропозицій вести мову не можна було ніколи. Особливо коли один за одним відбувалися майже ідентичні за формою та змістом виступи.

Що таке “європейський вибір” після конституційних колапсів в країнах-засновниках Європейського Союзу навряд чи хто зможе пояснити. Сигнали, що прямували до президента та його служб від аналітичних структур про “політичний землетрус” на європейському континенті, що насувався, залишилися непоміченими. Так само, як й не менш важливі, але досяжні цілі з питань реального українського впливу на фінансові перспективи ЄС, що розроблялися, необхідність безпосередньої участі в програмах Лісабонської Стратегії, які є відкритими для України. Але всі ці дії повинні бути підкріплені чіткою та перспективною стратегією, що повинна враховувати, за можливістю, всі сценарії розвитку “європейського проекту”. Так як і чітке визначення стратегічних союзників на європейському континенті, серед яких Велика Британія, Польща, Німеччина повинні бути визначальними.

Українська складова “європейського проекту” просто зобов’язана бути доповнена трансатлантичною складовою. В нинішній ситуації єдиним інститутом, який репрезентує дану складову є лише НАТО, причому НАТО, яке вже не є “євро-центричним”. Північно-Атлантичний Альянс, що болісно та повільно трансформується, та, можливо, перебуває на порозі кардинальних інституціональних змін. Поза всіляким сумнівом, “НАТО було відхиленням”, але це відхилення потребує України, так як Україна потребує нового за своєю природою НАТО. Розуміють чи це сучасні “небожителі” на Банковій? За всіма ознаками, не дуже.  Мова не йде про, фактично, зрив виконання зобов’язань в рамках  традиційних та нових документів. Мова повинна йти про оцінки сприйняття, розуміння та реагування на виклики трансатлантичному співтовариству та гострої необхідності вироблення перспективної української складової. Останнє узгоджене рішення між НАТО та США щодо відкладення до 2008 року розширення Північно-Атлантичного Альянсу, неймовірним чином співпадає з тією датою, яка вже два роки тому була визначена в якості дати вступу України до НАТО.

Чи відповідають стратегічним пріоритетам проголошення доволі-таки порожніх проектів, які підписувалися чи то в Кишиневі, або в Боржомі, залишаючи багатьох наших союзників в стані, м’яко кажучи, розгубленості. Або безперспективні поїздки на “свята демократії”, як це було, з візитом до Казані, вимушено знаходячись, навіть обмежений час, під одним дахом та, більше того, за одним столом з відвертими диктаторами. Які відчуття були при цьому в українського лідера, знаючи, що країну захлинув вал популізму та лівих ідей.

Тимошенко робила із країною те, що зробив із Чилі Альєнде, що робить сьогодні із Венесуелою  Чавес. Можливо це співпадіння, але колишній прем’єр запланувала, але не встигла виконати візит до Мінську до останнього європейського диктатора. Й багато хто мовить, що при словосполученні “НАТО” вона ледве стримувала ярість. А НАТО – це, в першу чергу, свобода.

Вісім місяців 2005-го забути буде неможливо. Важливо, щоб вони ніколи не повторилися. Ще один шанс. В абсолютно нових умовах, з новими викликами та перспективами. Лише після восьми місяців.