На протязі часу, що минув після проведення І Асамблеї Ліги „Україна-НАТО”, можна виокремити три процеси, які розвивалися, фактично, автономно:

- загальний тренд перетворень в євроатлантичному середовищі;
- декларативний курс минулого українського режиму щодо стратегічності євроатлантичних устрімлінь, який закінчився крахом як самого курсу, так і режиму;
- свого роду автономний режим діяльності Ліги, що заслуговує на окрему та глибоку розмову.

На тлі завершення ери євроцентричного НАТО, що вже стало реальністю, але початок цього процесу датований ранніми 90-ми, постає нагальне питання „стратегічного партнерства України”. Розвиток геополітичних тенденцій, серед яких глобальні проблеми безпеки займають ключову позицію, не залишають місця для особливого маневру – стратегічний партнер №1 для України саме в сфері безпеки та оборони є США, особливо враховуючи переобрання Джорджа Буша та виголошення концепції „звільнення світу від тиранії” під час інавгураційної промови Президента США 20 січня 2005 року.

Візит Державного Секретаря США Кондоліззи Райс та майбутній Самміт НАТО 22 лютого покликані стати вирішальними імпульсами та шансом для докорінної трансформації Альянсу. Шансом, можливо, одним із останніх. Враховуючи, багато в чому, суттєво відмінні погляди США та іх європейських спільників на загрози сучасних викликів та шляхи іх подолання. Реально мова, здається, повинна йти щодо:

- подальшої трансформації структур НАТО;
- зміни механізмів прийняття рішень;
- зміни системи голосування (відміни системи одноголосного прийняття рішень);
- застосування нових процедур фінансування;
- дозволу створення формату поглибленого співробітництва,

і, нарешті, можливо, зміни назви: Альянс Демократій, Альянс Свободи або Атлантичний Альянс.

При цьому, створення ad hoc коаліцій або коаліцій „доброї волі” не повинно розглядатися в якості нехтування існуванням НАТО, якщо сама НАТО виступає як, свого роду, перешкодою, або гальмує необхідні та термінові політичні і  мілітаристські рішення.

Ірак став доказовим прикладом таких коаліцій „доброї волі” і можна тільки проектувати, як ефективніше вдалося б вирішити його надскладну проблематику, можливо, ще в 2003 році саме спільними зусиллями, включаючи спільну концентровану позицію НАТО.

Це вже не виглядає парадоксальним, або дивним, що необхідність трансформації НАТО співпадає з маже гарантованим майбутнім членством України в Альянсі. Важливо терміново розпочати глибинний і, головне, практичний діалог по лінії Україна-НАТО, але в контексті трансформації і перспективності. Зосередження виключно на механічному питанні членства видається доволі обмеженим та помилковим.

І в цьому контексті повинна бути витримана лінія щодо стосунків в трикутнику НАТО – ЄС –Україна, а також дотримання свого роду аксіоми щодо реалізації Європейської політики безпеки та оборони, як дієвої складової, а не противаги, трансатлантичним відносинам.

Й, поза сумнівом, не можна не вести мову про нові виклики на пост-радянському просторі, маючи на увазі Трансністрію, тиранію в Білорусі, брутальні диктатури в Казахстані та Узбекістані, авторитаризм, що стрімко поглиблюється, в Росії

Як відомо, Роберт Кеген, один з найбільш блискучих світових аналітиків зазначив: „Американці мають своє походження від Марсу, європейці – від Венери”. На мій погляд, українці – як від Марсу, так і від Венери. Цим повинні скористатися як Україна, так і вся євроатлантична, трансатлантична спільнота.