В останньому щоквартальному звіті Міністерства оборони Сполучених Штатів Америки вказано: беручи до уваги загострення конфесійного протистояння, ступінь мобілізації бойовиків та масштаби міграції населення, "деякі елементи ситуації в Іраку буде правильним охарактеризувати як громадянську війну”. Іншими словами, мова йде про офіційне визнання Пентагоном того, що іракська криза перетворюється на її найгіршу форму – внутрішній громадянський конфлікт.

Дійсно, важко підібрати інший термін, коли у період з жовтня по грудень 2006 року кожного тижня гинуло до 95 мирних жителів, 30 солдат збройних сил Іраку та 20 військовослужбовців коаліції. Крім того, тільки у Багдаді озброєні бойовики іноді здійснювали до 45 нападів на формування коаліційних сил за добу, а у провінціях Діяла та Аль-Анбар сутички могли повторюватися і до 70 разів на день. На початку 2007 року ситуація має тенденції до ще більшого загострення.

Водночас Білий дім в особі офіційного представника Тоні Сноу не розділяє думку Пентагона та не вважає ситуацію в Іраку „громадянською війною”. Посилаючись на так звану „національну розвідувальну оцінку”, зроблену у січні цього року, він заявив, що там були викладені такі самі висновки, і доповідь Міністерства оборони США копіює їх.

У доповіді Пентагона був і інший важливий висновок, хоча він і не є новим. У черговий раз у підтримці іракських бойовиків були звинувачені Сирія та Іран. Перша взагалі характеризується основним зовнішнім джерелом підтримки конфлікту. Сирію називають також „важливим організаційним та координаційним центром для елементів колишнього іракського режиму”.

І от за таких надзвичайно складних умов 10 березня у Багдаді відбулася міжнародна конференція по врегулюванню ситуації в Іраку. У заході взяли участь сусідні з Іраком країни та п’ять постійних членів Ради Безпеки ООН. Головною інтригою конференції стала зустріч за одним столом делегатів Сполучених Штатів Америки з представниками Сирії та Ірану - країн, які Білий дім відносить до “вісі зла” і категорично відмовляється вести з ними діалог, зокрема, щодо врегулювання ситуації на іракській території. У свою чергу, „злі країни” також із творчістю підходять до опонента, називаючи його „великим шайтаном” та звинувачуючи у всіх смертних гріхах.

Рідкісна зустріч у трикутнику Вашингтон-Дамаск-Тегеран давно назрівала. Політичні опоненти Білого дому - демократи, комісія Бейкера-Гамільтона та навіть деякі політики всередині Республіканської партії - вже тривалий час закликають президента Джорджа Буша до діалогу з іранцями та сирійцями. Останні, у свою чергу, також зовсім не проти переговорів з американською стороною. Однак офіційний Вашингтон раз-по-раз відкидав будь-які можливості діалогу.

Демократична партія США намагається зробити і більш радикальні кроки для зміни зовнішньополітичного курсу в Іраку. Наприклад, чого тільки варті спроби провести через конгрес законопроект про вивід американських військ з Іраку. Демократи учора в сенаті винесли на голосування документ, що передбачав початок згортання американської військової присутності в регіоні протягом 120 днів з моменту набуття чинності. Усі військові формування мали залишити Ірак до 31 березня 2008 року. Однак верхня палата конгресу США вкотре відхилила законопроект про вивід американських військ з Іраку. Проти такого рішення висловилися 50 сенаторів, підтримали – 48. Однак навіть якщо б закон пройшов через сенат, очевидно, що Джордж Буш заветував би його. Про це президент попередив заздалегідь.

Тим часом ситуація в Іраку засвідчила, що сусідні країни мають надто значний вплив на внутрішню обстановку в країні, і США не можуть самостійно вирішити іракську кризу. Американська лінія щодо створення блоку “помірних” країн (шість країн Ради співробітництва арабських держав Перської затоки (Кувейт, Об’єднанні Арабські Емірати, Королівство Саудівська Аравія, Бахрейн. Оман та Катар) плюс Єгипет та Йорданія), практично провалилася, бо Ер-Ріяд та Тегеран при бажанні відмінно знаходять спільну мову. Добрим прикладом цього є останні візити президента Ісламської республіки Махмуда Ахмадінежада до Саудівської Аравії. Нова стратегія Білого дому щодо збільшення американського контингенту в Іраку також поки що не поспішає приносити позитивні результати.

Саме тому Вашингтон був об’єктивно змушений до співробітництва з Тегераном та Дамаском. Самостійно він не міг цього визнати та нанести потужний удар по власному іміджу. А от опосередковано чому б не поговорити. Тому, ймовірно, американці й дали дозвіл іракцям запросити усі зацікавлені сторони до Іраку на спільний захід. Щоб потім, приїхавши до Багдада, сказати іранцям та сирійцям: „А-а-а, і ви тут, ну заходьте, коли прийшли”. Те, що початок конференції координувався у Вашингтоні, видно з того, що іракському урядові була поставлена передумова міжнародної зустрічі – підготовка законопроекту по нафті.
Сама конференція була суто технічною, бо головне питання, як стабілізувати ситуацію в Іраку, залишилося без відповіді. Хоча, відверто, ніхто напередодні особливих сподівань на позитивні результати і не покладав. Міністр закордонних справ Сирії Валід Муаллем зазначав, що не потрібно надавати конференції більшого значення, ніж вона має насправді. Однак її провал краще, ніж взагалі відсутність діалогу та можливості показати Вашингтону, що є позиція іншої сторони, говорив він.

З іншого боку, для консенсусу у трикутнику США-Сирія-Іран потрібні певні підвалини. Іншими словами, чим згодні поступитися американці заради допомоги з боку “вісі зла” в Іраку? Це з однієї сторони. Та на які поступки готові піти сирійці та іранці з іншої? Очевидно, що сирійці вимагатимуть поступок у Лівані та зрушень у мирному процесі у напрямку повернення Голанських висот. Для Тегерана найактуальнішим пунктом залишається іранська ядерна програма. Проте Білий дім не готовий співпрацювати за зазначеними напрямками і, як наслідок, не дочекатися зрушень від Тегерана та Дамаска. Саме тому американці винесли на обговорення як основу взаємодії з сусідніми країнами зацікавленість усіх сторін у стабільному Іраку і, зокрема, проблему іракських біженців.

У Сирії, де щомісяця приблизно 40 тис. іракців знаходять притулок (загальна кількість іракців на території САР досягла 1,5 млн осіб), проблема біженців постала дуже серйозно. Великий приток переселенців спричинив значне підвищення цін на житло (квартира у середньому подорожчала на 600%), продукти харчування (300%), пальне (17%), хліб (15%). Збільшилося навантаження й на навчальні заклади Сирії, куди додатково прийшли за освітою 75 тисяч іракців.

Сирія не відмовляється від співробітництва зі Сполученими Штатами Америки у питанні біженців. Після конференції, 12 березня - уперше за два роки після замороження американо-сирійських дипломатичних контактів - до Дамаска із візитом прибула заступник держсекретаря США з гуманітарних питань Елен Соербрі. Вона провела переговори з першим заступником міністра закордонних справ САР Фейсалом Мекдадом. Сторони обговорили ситуацію із положенням іракських біженців в Сирії.

На напрямку американо-іранського співробітництва справи значно складніші, оскільки відносини між США та Ісламською Республікою залежать від розвитку проблемного іранського ядерного досьє. Вашингтон зараз і сам не зацікавлений йти на поступки на іранському напрямку, оскільки зараз більш логічно почекати наслідків резолюції Ради Безпеки ООН, внесеної учора на розгляд після майже 2-тижневих консультацій “шісткою” (п'ять постійних членів РБ та Німеччина). Документ передбачає введення додаткових санкцій по відношенню до Тегерана у раз відмови останнього призупинити збагачення урану.

Але міжнародну конференцію не можна назвати абсолютно безрезультатною. Було прийняте рішення створити на рівні експертів три робочі групи (з питань безпеки, біженців та енергетики). Тобто створено поле для співробітництва у трикутнику Вашингтон-Дамаск-Тегеран по ключових питаннях. Щоправда, на нинішньому етапі, коли жодна зі сторін діалогу не готова анітрохи поступитися, очікувати прогресу важко. Результат – “громадянська війна” в Іраку та смерть людей. Але така вона, геополітична гра, їй байдужі людські страждання. Бо якщо б справа була тільки за припиненням іракського хаосу, то рішення було б знайдено. Але на карті, за розрахунками геополітичних гравців, стоїть набагато більше та цінніше, аніж життя простих людей – влада.

І нам залишається сподіватися, що на початку квітня у Стамбулі під час зустрічі на рівні міністрів закордонних справ п’яти постійних членів РБ ООН та сусідніх з Іраком країн десь між амбітними владними задумами знайдеться місце гуманності.