“Давайте рушимо геть та залишимо Багдад у вогні?
Це буде тектонічний зсув. Це буде катастрофічна поразка”

Офіційний представник Пентагону

Коли Керрі програв президентські вибори у 2004-ому, мало передбачало, що буквально через два роки Демократична партія стане домінуючою силою на Капітолійському пагорбі та розпочне неймовірну політичну атаку на зовнішньополітичний курс верховного головнокомандувача США. Сенатор із Іллінойсу Джо Ліберман, який став об’єктом відкритої неприязні з боку крайнього лівого крила партії «слонів», й вимушений був балотуватися у своєму рідному окрузі в якості незалежного кандидата, під час багатоденних лютневих дебатів навколо так званої «іракської резолюції» порівняв те, що відбувається, із спробою конституційного перевороту.

Перші практичні етапи реалізаії передвиборчого маніфесту «100 годин для Америки», по суті, не рахуючи закону про збільшення погодинної заробітної плати, звелися до трьох пунктів щодо ведення війни в Іраку. Першим стала політична резолюція, яка складалася лише з 84 слів, але несла неадекватний сигнал американським військовослужбовцям у Іраку, підриваючи іхню віру в єдність політичноо кервіництва країни в той момент, коли до Багдаду прибули сімнадцять тисяч солдат із запланованих 21,5 тисяч. Резолюція, яка успішно пройшла голосування в Палаті представників, була заблокована у Сенаті.

Другим пунктом «демократичного наступу» повинен стати законопроект у вигляді обмежень можливостей Президента вести військові дії в Іраку до того моменту, доти демократи не отримають від головнокомандувача чіткого, за їх уявленнями, плану дій. Обмеження, як не важно здогадатися, мають фінансовий харатер у вигляді 100 мільйрдного закону про воєнні витрати. Ідеологами такої практики стали спікер Палати представників Ненсі Пелозі та лідер антивоєнних демократів Джон Мурта. Поєднуючи можливості виділення необхідних фінансових заходів із необхідністю відповідності нових підрозділів, що відправляються до Іраку, спеціальним стандартам, демократи переслідують декілька цілей. Серед них, можливо, дві основних.

По-перше, тимчасово заспокоїти найбільш відвертих противників Буша, а по-друге, спробувати політико-фінансовими методами обмежити дії вищого військового керівництва країни, а можливо, навіть спробувати поставити під політичний контроль нещодавно призначених вищих офіцерів, відповідальних за втілення «січневої стратегії» головнокомандувача.

Політична гра антивоєнних демократів небезпечна та важкопрогнозована. Знаходячись під надзвичайно сильним тиском з боку таких крайньо ліберальних та лейбористських угруповань, як Service Employees International Union, Move On.org, Win Without War, які вимагать припинення війни, прихильники Пелозі-Мурти відверто можуть втратити підтримку серед тих поміркованих демократів-конгресменів та сенаторів, які бачуть у запропонованих законопроектах ініціативи обмеження конституційних повноважень президента США.

Часовий фактор, схоже, починає відігравати вирішальну роль. Хоча не зрозуміло на чию користь. Помірковані демократи хочуть побачити практичну реалізацію декларацій, що були оголошені 10 січня, про необхідність для іракського уряду встановити до листопада контролю над безпекою в усіх провінціях країни та ухвалення законопроекту про розподіл прибутку від видобутку нафти. Окрім цього, уряд Іраку повинен ефективно  використати  десять мільярдів доларів власних бюджетних асигнувань на різні інфраструктурні проекти, проведення провінційних виборів, лібералізацію законодавства по відношенню до колишніх членів партії БААС, процеси, що пов’язані із змінами конституції країни. Як буде розвиватися ситуація навколо кожного з цих перерахованих пунктів, передбачити – завдання невдячне. Так як і політична поведінка поміркованих демократів на тлі початку передвиборчої американської президентської кампанії.

Очевидним є те, що в разі невиконання перерахованих умов, різка активізація радикальних антивоєнних демократів незворотня з вимогою до президента встановлення чіткого часового графіку щодо виводу військ із Іраку. Це буде третій пункт демократів, який відкриє шлях до, практично, визнання поразки, покладаючи відповідальність за нього на Джорджа Буша. В якості попереднього етапу до третього пункту демократичні лідери готують проект резолюції, яка може обмежети дії американського контингенту виключно антитерористичною діяльністю та не більше.

Протиріччя в таборі Демократичної партії більш ніж очевидні, про що свідчать запропоновані різні терміни припинення вйськових дій в Іраку та виводу американських військовослужбовців із країни. Законопроект про фінансову підтримку передбачає до кінця нинішнього року завершити вивід військ, а до 31 серпня 2008 року завершити виконання будь-яких військових функцій.  При цьому, демократичні лідери пропонують переспрямувати мільярдні суми на медичне обслуговування військ, а також на виконання місії в Афганістані.

Й одночасно з цим, лідери антивоєнних демократів у Сенаті вже підготували проект спільної з Палатою представників резолюції, що може обмежити відому резолюцію 2002-го року, яка надавала президенту Бушу право розпочати кампанію в Іраку. В рамках цього проектного документу війська можуть розпочати повернення додому після чотирьох місяців з дня її схвалення, а 31 березня 2008 року може бути визначено в якості кінцевої дати виводу військ. За такої неадекватної законотворчості важко навіть передбачити психологічний стан представників Пентагону, як в офісних кабінетах, так і в бойових умовах.

Та розбіжності серед демократів-законодавців вже вихлюпнулися на поверхню. Джім Купер, лідер консервативних демократів із Теннессі, різко заперечує проти встановлення часових проміжків: «Моя персональна думка полягає в тому, що визначення крайніх термінів – не найкраща ідея». В свою чергу, законодавець із Каліфорнії Максін Вотерс, антивоєнна лібералка, різко суперечить однопартійцю, не приймаючи тверджень на користь ухвалення більш м’яких версій законів: «Вони просять мене довіряти президенту США, який, і з цим погодиться кожний, неправильно керує, неправильно діє та бреше нам».

Майже немає сумнівів, що на всі законодавчі ніціативи в рамках «третього демократичного пункту» буде накладено президентське вето без навіть малої надії на його подолання. Але що далі? Якими можуть бути дії Білого Дому в разі невдачі нової стратегії? Чи існує запасний «план В» для Іраку?

А з цим ситуація більш ніж сумна. На минулому тижні, під час зустрічі у Білому Домі президента та Глави Об’єднаних Штабів генерала Петера Пейса із групою губернаторів, несподівано пролунало питання: «Чи існує запасний план для Іраку? Що буде робити адміністрація, якщо нова стратегія не спрацює?» Відповідь генерала Пейса бул більше ніж відверта: «Я морський пехотинець, а морські пехотинці не ведуть розмови про поразку. Вони ведуть мову тільки про перемогу». В свою чергу, виступаючи у Конгресі, міністр оборони Роберт Гейтс був також достатньо відвертим: «Я був би безвідповідальним, якщо б не розмірковував про можливі альтернативи». Але про зміст, а тим більше про наявність таких альтернатив, можна лише здогадуватися.

Такими пошуками займаються, в основному, американські екперти та аналітики, які спеціалізуються на проблемах національної безпеки. «Запасний варіант або План В полягає в повному виведенні», - каже Стівен Байден, ведучий експерт з Ради міжнародних відносин та радник Міністерства оборони. Але, при цьому, миттєво додає: «Жоден не бажає цього. Більшість надає перевагу компромісному варіанту між наступом та виведенням».

Даніель Боймен та Кеннет Поллак із Інституту Бругінгза пропонують розмістити близько 80 тисяч військових вздовж іракськоо кордону, кажучи про те, що «це не може розглядатися як припинення війни, або припинення місії». Стівен Сімон, директор Національного центру з безпеки пропонує ... взагалі вивести війська із Іраку та керувати ситуацією в країні ззовні, посилюючи присутність США в регіоні, зокрема, та розпочати регіональний дипломатичний діалог, взагалі.

Схоже, що надскладний «іракський ребус» змусить політичні сили все ж таки відступити, хоча б на декілька місяців. Та чи знайдуть в собі сили радикали із демократичного табору піти на такий вимушений крок? Сумнівно.