Здійснення операцій на підтримку миру та врегулювання криз поступово стають невід’ємною рисою сучасної політичної і оборонної трансформації Альянсу, яка безпосередньо пов’язана з сучасною адаптацією до нового стратегічного середовища і відповідно нових викликів і завдань. Це ще раз засвідчили результати Ризького самміту НАТО, де поряд з політичними, в центрі уваги були питання її оборонної трансформації, яка б, сприяла тому, щоб, за словами Яапа де Хоопа Схеффера “майбутні місії могли бути краще сплановані, обладнані і забезпечені. Ми  мусимо захищатися від нових загроз цілком по – новому - проектуючи стабільність. Це потребує таких сил, які можуть бути  розгорнуті на дальній відстані і можуть утримуватися довгий період часу. Територіальний захист залишається ключовою функцією, але ми просто не можемо більше  захищати нашу безпеку не реагуючи на потенційні ризики і загрози, які виникають далеко від наших домівок, саме така логіка лежить в серці операцій НАТО”. Хоча ці операції від Балкан до Хінду Куш мають відмінності...вони свідчать що  задіяність має значення .і дає реальні результати. І як свідчить розвиток подій, в останні роки  потреба в НАТО зростає. Щоб задовольнити ці додаткові потреби необхідно ще далі просувати адаптацію НАТО, базуючись на нашому оперативному досвіді. В цьому контексті певним пріоритетом і тестом для Альянсу була визнана роль НАТО в Афганістані та можливий внесок в майбутнє Косово після завершення переговорів щодо його Статусу. (NATO review, Riga Summit special,NATO,2006p.5-6)

 
Саме такий відповідальний підхід був закладений вже  у вперше оприлюдненій в 1991р. Стратегічній Концепції НАТО, яка суттєво відрізнялася від попередніх за формою і змістом. Вона вперше пов’язувала безпеку її членів як фундаментальну мету з специфічним зобов’язанням  працювати на покращення і поширення безпеки на всю Європу. Таке розуміння і мета були ще більш чітко визначені в Стратегічній Концепції 1999 р., де “з метою поглиблення безпеки і стабільності Євроатлантичного регіону члени Альянсу мусять бути готовими, в кожному конкретному випадку, на умовах консенсусу, у відповідності з ст..7 Вашингтонського Договору сприяти попередженню конфліктів і брати активну участь в кризовому менеджменті, включаючи операції з реагування на кризи.” Важливо, що саме кризовий менеджмент і партнерство, кооперація і діалог стали природним розвитком цілей і принципів Договору і формами його поступової адаптації до нових умов і завдань, зокрема щодо підтримки міру та врегулювання криз.. Йдеться зокрема, про операції з підтримки миру і примушенню до миру згідно мандату ООН.

Необхідність в проведенні і здійсненні таких операцій,  виникла  після завершення “холодної війни” внаслідок появи нових викликів, які становили пряму загрозу миру та безпеці, зокрема, дезінтеграційних процесів, етнічних, релігійних та інших конфліктів в окремих країнах, і перш за все, на Балканах. Саме тут, після майже 50 років збереження миру в Європі та Євроатлантичному регіоні в 1995-1995 рр. і з цією ж метою були вперше застосовані військові можливості НАТО. Це, також, вперше відбувалося за рішенням і під егідою ООН, що враховуючи факт створення НАТО, у відповідності з 51 ст. Статуту ООН, засвідчило матеріалізацію, задекларованих у Вашингтонському договорі положень, зокрема, визнання підпорядкованості  цілей і діяльності Альянсу та пріоритету з цих питань саме ООН, (а в Європі - Організації з питань безпеки і співробітництва  в Європі).В зв’язку з цим доречно буде згадати, що до цього часу миротворчу.

 
діяльність здійснювали і сьогодні активно продовжують  “голубі каски” ООН, чисельність яких вже досягла 100,000 військових, поліцейських і цивільних і є другою в світі найбільшою експедиційною силою після США (в наступному році має досягти 140,000). Про це свідчить і  зростаюча кількість резолюцій Ради Безпеки ООН щодо розміщення миротворчих місій від Ірану до Північної Кореї, Близького Сходу до Афганістану, Східного Тимору і Косово і заходи, щоб владнати африканські кризи. (Так в цьому році було прийнято 57 таких резолюцій, а у 1986 р. тільки 13). Суттєво зростають і витрати на їх здійснення - з $2млрд. в 2006 р. до $5 млрд. в 2007 р., не враховуючи багаточисельні програми розвитку, гуманітарні операції, політичні місії. За спостереженням спеціального кореспондента при ООН Марка Тюрнера (Finantial Time, 9 грудня 2006) саме “на початку 90-х, після закінчення «холодної війни» ООН пройшла  через подібний миротворчий бум тільки щоб відчути катастрофи в  Сомалі, Сребреніце і Руанді. Миротворчість ООН стало притчею во язицех за невдачі  і Організація була змушена серйозно переглянути що спрацьовує і що ні – що можуть досягти миротворці ООН, а що слід залишити іншим силам, таким як НАТО або коаліцій великих  держав».І навіть «сьогодні, коли чисельність знову зростає - залишаються серйозні питання щодо миротворчої ефективності ООН». Подібні проблеми стосуються і миротворчих  місій небагатьох інших організацій , зокрема СНД, спостерігачів ОБСЕ, тощо. Жан-Марі Гуехенно, французький керівник Департаменту миротворчих операцій ООН, в згаданій статті М.Тюрнера, підкреслив наявність обмежень щодо того, що миротворці можуть робити. Те що вони неможуть, - стверджує він - це бути військовою силою для запровадження мандату ООН, навіть проти волі місцевого населення. Це, на його думку, і є справою інших організацій таких як НАТО або коаліції великих держав. Серед прикладів можна згадати Дарфур, чий уряд відмовився від миротворців ООН, де в свою чергу, не сприймали ідею втрутитися та запровадити прийняті рішення і шукали альтернатив.

Те що  миротворці ООН можуть запропонувати – це тимчасовий перепочинок  для воюючих сторін, які планують сісти за стіл переговорів. « Миротвор-чість ,- на його думку - має запропонувати вікно можливостей для того, щоб політичний процес міг розвиватися. Це станція на півдороги…ООН не створена для ведення війн», а її сили (як дехто вважає і ЄС) більш придатні для суто миротворчих операцій, а не для впровадження миру, що і засвідчили події в колишній Югославії.
 Зміни в Європі на початку 90-х і поступове формування нового стратегічного середовища, нові виклики, загрози і можливості щодо поєднання фундаментальних завдань НАТО з зобов’язанням покращення і поширення безпеки для Європи через партнерство і співробітництво з колишніми противниками. Ці зміни знайшли відображення спочатку в Стратегічній  концепції 1991 р. і були ще більше розвинуті в Концепції 1999 р., зокрема,  щодо здійснення ефективного кризового менеджменту і підтримки миру. У  відповідь на нові виклики безпеці за мандатом міжнародних організацій НАТО сьогодні здійснює 5 миротворчих місій, в яких беруть участь 52 тисяч чоловік з країн - членів і партнерів, актуальні питання здійснення яких, в контексті порядку денного самміту і є предметом виступу і цієї статті.

Одним з перших викликів в Європі, пов’язаних з процесами дезінтеграції колишньої Югославії, стала громадянська війна в Боснії – Герцеговини в 1992-1995 рр. Ні ЄС, який надіслав спостерігачів для моніторингу виконання Резолюцій ООН, але не мав ні політичного мандату ні військових сил, ні ООН, яка надіслала свої сили, більш придатними для миротворчих операцій, не змогли забезпечити впровадження миру, включаючи можливість  застосування військової сили. Саме  брак інших можливостей і загострення ситуації, наслідком якої стали сотні тисяч біженців і різня тисяч людей в Сребреніце ,змусили членів Альянсу розглянути можливість дій поза межами традиційної зони відповідальності НАТО і забезпечити військову підтримку в процесі моніторингу і виконання Резолюцій і санкцій ООН і Дейтонської мирної угоди 1995 р .З цією метою НАТО розгорнула багатонаціональні Сили втілення (ІФОР), які нараховували 60 тисяч чоловік, важку техніку і зброю, і протягом року забезпечили припинення бойових дій і розведення збройних сил конфліктуючих сторін та передачу території між ними. В грудні 1996 р. їх замінили Сили стабілізації, чисельність яких складала 7 тисяч чоловік, які забезпечили динаміку примирення, зокрема, підтримку цивільних установ, допомогу біженцям, тощо. Полишенню ситуації сприяє і посилення співпраці між зацікавленими міжнародними організаціями , зокрема зростання ролі ЄС, який за нової резолюції РБ ООН розгорнув тут свої сили( ЄСФОР), але штаб НАТО для моніторингу ситуації , сприяння воєнній реформі та підготовці до участі в програмі ПЗМ залишився.

Найбільш відома за суперечливим сприйняттям операція НАТО, пов’язана  з відкритим конфліктом в Косово, де тиск сербської влади змусив більш ніж 300 тис. албанців покинути свої оселі. Відмова Мілошевича зупинити етнічні чистки і вивести сербські війська з Косово змусили Альянс розпочати гуманітарну інтервенцію і протягом 68 днів здійснювати повітряні нальоти на вибрані об’єкти щоб заставити Мілошевича прийняти вимоги міжнародної спільноти. Після чого, відповідно до мандату ООН, у провінції було розгорнуто Сили Косово (КФОР) під проводом НАТО, чисельністю до 50 тис. чоловік ( зараз 17,500 ), які мали запобігти відновленню насилля, сприяти демілітаризації Армії визволення Косово, підтримці міжнародної гуманітарної діяльності та  відповідної Місії ООН, тощо. На  думку Вацлава Гавела це був необхідний крок, здійснений  вперше на захист етнічної меншості. А міністр закордонних справ Сербії в інтерв’ю газеті “Дзеркало тижня” торкаючись цих подій,  нещодавно підкреслив що “НАТО втрутилося запізно”. Хоча  загальна ситуація покращується в контексті ще  невирішеного питання щодо остаточного статусу Косово, мали місце і залишаються загрози окремих проявів насилля. В контексті оцінки подій, пов’язаних з втручанням НАТО в події у колишній Югославії, слід згадати що за волевиявленням громадян С.Мілошевич втратив в 2000 р. посаду Президента і за рішенням уряду країни потрапив до Міжнародному суду в Гаазі, а Бєлград обрав і проводить прагматично - конструктивний курс щодо НАТО, змістом якого є поглиблення співробітництва. Підтвердженням цього стало і приєднання Сербії, поряд з Боснією і Герцеговиною , саме на самміті в Ризі до програми ПЗМ. Важливо також і те, що Росія, яка після початку повітряної кампанії НАТО спочатку заморозила всі форми співробітництва з Альянсом, після досягнення вже через одинадцять тижнів консенсусу та прийняття резолюції РБ ООН по Косово,  дуже швидко приєдналася до участі в міжнародній миротворчій операції за мандатом ООН. Незважаючи на початкове не- сприйняття, в подальші чотири роки вдалося  не тільки відновити, але і розвинути практичне співробітництво в цій сфері, яке надало змогу створити, в рамках Ради Росія –НАТО, спеціальної Робочої групи з питань миротворчості з метою аналізу досвіду дій в колишній Югославії і розробки Типової концепції миротворчих операцій Росія – НАТО. Реально російські миротворці - найбільший, керований НАТО за мандатом ООН, контингент країн не-членів НАТО, вже з січня 1996 р. були в складі її Сил в Боснії –    Герцеговині і незважаючи на відмінності в підходах в Косово (зокрема, під американським, французьким, німецьким командуванням).

Тобто, є всі підстави погодитися з російським експертом Олександром Нікітіним, що відносини Росії  з НАТО протягом більшої частини десятиріччя  спільної миротворчості в колишній Югославії мали як певні упущені можливості  так і значні досягнення. Але , “враховуючи потребу в подібних місіях, продовження такого співробітництва відповідає спільним інтересам і Росії, і НАТО і забезпечить ООН ефективними важелями щодо підтримки миру”. (Вестник НАТО: Историческая перемена на Балканах.2004 с.31). З самого  початку намагалася сприяти мирному вирішенню протистояння в Косово  і Україна, спочатку дипломатичними засобами, а потім і завдяки участь в згаданій миротворчій операції. Тому участь і Росії і України в сучасній постійній анти - терористичній операції НАТО “Активні зусилля” в Середземному морі є природним продовженням співробітництва початок якого слід віднести і до згаданих операцій в колишній Югославії. Тобто, саме в рамках такої співпраці можливо і полягає шлях до порозуміння і відповідно довіри необхідних для сприйняття навіть тимчасового ( до 2017р) перебування бази ЧФ РФ в Криму.

В 2001р. НАТО також успішно долучилась до зусиль ЄС і ОБСЄ щодо врегулювання збройного конфлікту між сербською владою і албанськими бойовиками в Південній Сербії, повернення біженців, інтеграції етнічних албанців в виконавчі структури, тощо.

Загроза  міжетнічного конфлікту в Македонії в 2001 р. знову змусила НАТО на звернення Президента країни в рамках обмеженої за цілями, масштабом і часом операції ”Суттєвий урожай” за участі 4800 військовослужбовців з 13 країн, протягом 30 днів, забезпечити припинення бойових зіткнень, початок переговорів та здійснення контролю над роззброєнням албанських екстремістів( було зібрано до 4 тис. од. зброї). Продовження, на прохання Президента Македонії, присутності в країні обмеженого міжнародного контингенту в рамках ще двох операцій, після чого НАТО в 2003 р, передало відповідальність за операцію ЄС, що дозволило йому провести свою першу операцію ”Конкордія” і засвідчило збереження стабільності. І хоча криза 2001 р. не дала змогу реалізувати прагнення стати членом НАТО на попередніх саммітах вона мала наслідком і посилення з цією метою трьохсторонньої співпраці з Хорватією і Албанією, задекларованою в Адріатичній хартії 2003 р. і їх офіційне запрошення на самміті в Ризі.

Терористичні напади 11.10.2001 р. проти США ще більш посилили увагу до цих аспектів трансформації НАТО, зокрема, на зустрічі міністрів закордонних справ в Рейк’явіку, Ісландія в травні 2002р. де було визначено що “НАТО повинна мати сили високого рівня мобільності, здатні швидко розгортатися там, де виникає необхідність, виконувати тривалі  операції на віддалених територіях і досягти поставлених цілей.” На Празькому самміті була проголошена, а в 2003 р. ухвалена концепція Сил реагування НАТО і хоча процес їх створення ще продовжується маніфестацією саме такої спроможності діяти поза зоною відповідальності стала місія в Афганістані, обговорення якої стало одним з найбільш актуальних в Ризі.

Історичне рішення  НАТО від 11 вересня 2003р.  прийняти стратегічне командування і контроль, відповідно до мандату ООН, за розвитком ситуації в  Афганістані є першою місією Альянсу поза Євроатлантичним регіоном. Три резолюції РБ ООН, присвячені створенню і діяльності Міжнародних сил сприяння безпеці (МССБ), засвідчили її увагу до процесу поступового формування добровільної коаліції країн, розгорнутої під її егідою за підтримки – а зараз під проводом –НАТО. Кінцева мета цієї місії – надання допомоги у створенні умов, за яких Афганістан зможе мати представницький уряд, сталий мир і безпеку. Якщо в 2003р. понад 30 країн забезпечували МССБ особовим складом загальною кількістю до 5500 військових, в 2004 р. вже 6300 з 36 країн (в тому числі всі країни-члени НАТО, які з самого початку становили 90% контингенту і вперше долучилося на прохання Німеччини і Нідерландів. Спочатку поряд, але окремо діяли військові США і Євро корпуса). НАТО прийняла командування над усіма миротворчими операціями в країні, (це 32,800 чол. з 37 країн включаючи: 11,6 з США; 6,000 з Великої Британії; 2,700 німців; 2,500 канадців; 2,000 датчан; 1,800 італійців. Додатково 8,000 американських військових продовжують участь в операції під окремим командуванням США - WebMemo November 27, 2006 ). Військові сутички з Талібаном на півдні країни, загальний низький економічний рівень, безробіття   поєднуються з залежністю від виробництва наркотиків і його постачанням до Європи і світу. Почавши з забезпечення безпеки в Кабулі і прилеглих районах, Сили місії, відповідно до мандату розширюють її присутність в формі Групи з відбудови провінції (ГВП), починаючи з півночі і розширюючись далі на захід і схід. ГВП включають здебільш цивільний елемент, який співпрацює, але відокремлений  від військового і має сприяти розбудові і авторитету центральної і місцевої влади, законності, посиленню демократичних інституцій, економічної діяльності, сотням проектів щодо відбудови шляхів, шкіл, шпиталів, постачанню води. Про успіх цієї діяльності свідчить повернення 5 млн. біженців, 6 млн. дітей отримали змогу вчитися, відновлено 10% доріг, проведення виборів і прийняття Конституції, визнані права жінок (68 з них – парламентарі) і як результат стверджує Посол Афганістана в Канаді - 90% афганців не тільки вітають, але потребують щоб міжнародні сили безпеки залишалися в країні стільки – скільки потрібно. (The Transatlantic Quarterly v2, №1, р.6).

Між тим, як було визнано на самміті, дії учасників місії потребують більшої координованості і посилення ( до 2,5 тис військових), зокрема, на півдні країни. Певною проблемою є і існування до 71 обмежень щодо аспектів військової участі в операції окремих країн - Німеччини, Франції, Туреччини, Італії, Іспанії що віддзеркалює загальні проблеми щодо військової спроможності саме європейських країн, про що свідчать і їх оборонні витрати, які у більшості складають до 1,6%( замість 2%). Поки що тільки Польща  висловила готовність надіслати  в лютому 2007р. 1000 військових.

Як підкреслив 7 грудня 2006р. Яап де Хооп Схеффер в зверненні до учасників 52-ої Генасамблеї Асоціації Атлантичного Договору.: повномасштабна участь НАТО може створити сприятливий клімат в Афганістані, але відповідь лежить не в військовій площині. Це –відновлення, розвиток, добробут разом з ЄС, Світовим Банком.

Підтвердженням цієї принципової політики є і місія НАТО в Дарфурі (Судан) в 2005-2006 рр. на прохання Організації Африканських держав, мета якої зупинити найбільшу гуманітарну катастрофу і етнічні чистки які мали наслідком 2,5 млн. біженців і тисячі загиблих. Допомога включала підтримку стратегічної транспортної авіації для доставки особового складу, техніки, продовольства, медикаментів, тощо до місця операції, навчання персоналу Африканського союзу, зокрема, миротворців ( до 5 тис.) в сфері командування, контролю та оперативного планування, у використанні даних розвідки. НАТО продовжує співпрацювати з цих питань з ЄС та ООН та лише допомагає Африканському Союзу  у врегулюванні конфлікту.

Здійснюються і багато інших гуманітарних місій, програм (наприклад, в Пакистані під час землетрусу у 2005р.), які засвідчують зростаючу залученість Альянсу до вирішення актуальних проблем сьогодення і Ризький самміт ще більше актуалізував і підтвердив ці пріоритети.