Впродовж свого нещодавнього візиту до Брюсселю, того самого в ході якого євроатлантичні аспірації України перетворилися на віддалену перспективу, В.Янукович неодноразово наголошував на стратегічному партнерстві України з Росією.

Треба віддати належне промоції добросусідських відносин та співпраці з Російською Федерацією. Проте, якщо йдеться про стратегічне партнерство, то необхідно врахувати і власне стратегію цієї держави, яку ми в якості стратегічних партнерів готові поділяти.

Щоб надати пікантності такому аналізу варто порівняти російську безпекову стратегію з іншими близькими Україні державами: Польщею та Литвою. Польщею, оскільки ця держава продемонструвала свою готовність за будь-яких умов та в будь-яких обставинах залишатися адвокатом України перед міжнародною спільнотою, а Литвою, тому що, як би там не було, ця колишня республіка СРСР має багато спільного з Україною: і близьке до Росії розташування, і енергозалежність від РФ, і попри все є членом як ЄС так і НАТО.

Для тих кому такої аргументації замало, додамо – саме ці дві держави сперечаються за право ключового голосу при формуванні політики ЄС стосовно України.

Стосовно Польщі – картина виглядає наступним чином. Національна стратегія безпеки Республіки Польща базується на союзницьких гарантіях Північноатлантичного Альянсу. Значний вплив на її формування як і у випадку зі Сполученими Штатами та Європейським Союзом, мали події 11 вересня 2001 року.

Стратегія бере до уваги, які зміни відбулися в баченні безпекового майбутнього Сполученими Штатами та Альянсом. Зокрема, серед іншого, враховується і той факт, що НАТО наразі активно співпрацює із сусідами Польщі – Росією та Україною. Також на стратегічному баченні процесу забезпечення безпеки позначаються уроки винесені з конфлікту в Іраку та інших міжнародних криз, що мали місце протягом останнього часу.

Державна політика Республіки Польща спрямована на захист безпеки громадян, забезпечення прав людини та фундаментальних свобод, демократичного ладу, цивілізаційного та економічного розвитку Польщі, добробуту польського народу, захисту національної спадщини та ідентичності, імплементації власних зобов’язань перед союзниками, забезпечення оборонної спроможності та національних інтересів.

Хоча загалом стратегія національної безпеки Польщі мала б орієнтуватися на ЄС, помітні і потужні впливи, а подекуди навіть лексика притаманна Стратегії безпеки США.

Враховується польською стратегією і той факт, що факторами, які негативно впливають на стабільність міжнародної системи є економічна відсталість, бідність, руйнування довкілля, епідемії хвороб, неконтрольована міграція та етнічні конфлікти.

Відтак, зміни, що відбуваються у міжнародному середовищі проявляються в тому, що дедалі більша кількість ризиків має некласичний характер, тобто не є такими, що пов’язані з військовим нападом, а такими, що походять від недержавних утворень, які важко піддаються визначенню. Щоправда, моніторинг конвенційних (традиційних) ризиків залишається важливим пріоритетом безпекової політики Польщі.

Принциповим, з точки зору стратегії національної безпеки Польщі, є також контроль за нерозповсюдженням ЗМУ та засобів її доставки, оскільки розповсюдження ЗМУ дедалі більше становить загрозу як окремим державам так і цілим регіонам, а за певних умов і всій міжнародній системі.

Серед іншого в польській стратегії національної безпеки зазначається також, що Польща може зіштовхнутися з комплексними проблемами, подолати які класичними методами стратегії національної безпеки було б складно. Йдеться про виклики пов’язані з економічною сферою, сферою захисту довкілля та проблеми народонаселення.

Тривалим викликом для Польщі є необхідність сталого впровадження модернізаційних заходів, включно із залученням іноземних інвестицій, які суттєво сприятимуть сталому економічному зростанню та посилять зв’язок Польщі зі світовими центрами технологічного процесу та наукових досліджень.

Польща, серед інших своїх інтересів вбачає також свободу торгівлі та вільне переміщення капіталу, а також поширення ринкових стандартів та свободи на території сусідніх держав.

Поза тим, для Польщі, як і для США, НАТО та ЄС на перші позиції виходить питання енергозабезпечення та диверсифікації джерел постачання природного газу та нафти.

На переконання авторів Стратегії національної безпеки Польщі, у своїй безпековій політиці Польща має враховувати зростання попиту та цін на енергоносії у світі, а відтак до числа своїх пріоритетних інтересів відносить безпеку газоносних та нафтоносних регіонів, а також транзитних маршрутів. Варто зазначити, що попри значну залежність Польщі, як і України від постачань енергоносіїв з Росії, Російська Федерація у Стратегії національної безпеки Республіки Польща згадується лише в поодиноких випадках і лише, як вже зазначалося, крізь призму безпекової співпраці цієї держави з Північноатлантичним Альянсом, до якого Польща входить.

Безпекова стратегія Польщі наголошує на тому, що членство в НАТО та двосторонні воєнно-політичні контакти з США та іншими основними членами Альянсу (такі контакти зі Сполученими Штатами особливо підкреслюються Польщею) є основними гарантіями зовнішньої безпеки та розвитку Польщі. Двосторонні відносини зі США розглядаються також як один із взірців трансатлантичних зв’язків.

Польща усіляко підтримує трансформацію НАТО та еволюцію Альянсу в ході виконання нових місій, а також висловлює свою підтримку існуючим класичним можливостям, що надає практика колективної безпеки.

Поза тим, Польща, відповідно до своєї безпекової стратегії, вбачає за доцільне гармонізацію європейського ринку озброєнь з метою забезпечення переваг для всіх членів Євросоюзу. (Як бачимо, коли йдеться про ЄС, Польща більшою мірою намагається забезпечити переваги від членства, тоді як у відносинах з НАТО, значно більшу увагу було приділено тому внеску, який Польща може зробити в посилення та еволюцію Північноатлантичного Альянсу).

Серед іншого, Польща заохочуватиме і створення та посилення субрегіональних багатосторонніх інституцій, мета яких розвиток демократії та безпека Центральної та Східної Європи. У той же час, Польща категорично виступає проти побудови нових ліній розподілу у регіоні, які можуть виникати внаслідок розширення НАТО та ЄС.

Зрештою в розрізі українських інтересів, Польща зазначає – Україна відіграє вагому роль в забезпеченні європейської безпеки і Польща прагне наповнювати реальним змістом формулу стратегічного партнерства між Києвом та Варшавою.

Стратегія національної безпеки Литви за своїм змістом подібна до згаданого вище польського документа. Передусім Литва розглядає основними безпековими завданнями захист власного суверенітету та територіальної цілісності, внутрішню безпеку та порядок, демократичні основи, економічну безпеку та захист довкілля.

Литовська стратегія посилається на Стратегічну концепцію НАТО та європейську стратегію безпеки як засадничі документи, які зумовлюють бачення безпекового майбутнього і в Литві. Автори стратегії свідомі, що членство Республіки в НАТО та ЄС узалежнює офіційний Вільнюс від стратегічних планів та бачення безпекової стратегії цими центральними елементами існуючої міжнародної системи.

Литва, таким чином, розглядає свою національну безпеку як невід’ємну складову безпеки регіону в цілому. При цьому Литва готова здійснювати свій внесок у забезпечення європейської безпеки і покладається на своїх союзників в рамках Північноатлантичного Альянсу. Понад те, одним із шляхів втілення свої безпекових амбіцій Литва вважає побудову гарних відносин із сусідніми державами, мета яких забезпечення демократичної стабільності, розвитку громадянського суспільства та ринкової економіки. Ймовірно, у такий спосіб Литва підкреслює, що не всі сусідні держави відповідають заданим критеріям (як то Білорусь та Російська Федерація), відтак не можуть розглядатися як контрибутори національної безпеки Литви та Європи загалом.

Серед життєво необхідних інтересів Литви розглядається і свобода та демократія в регіонах, що межують з Європою. Крім того, серед іншого, згадується про необхідність забезпечення диверсифікації джерел енергопостачання, а також інших стратегічно важливих для Литви ресурсів.

Серед іншого Литва нагадує і про те, що через членство в ЄС вона останнім часом стала мішенню для нелегальних мігрантів. Можна припустити високу вірогідність того, що основний їх потік дістається до Литви наземним транспортом і прямує не з країн ЄС (поглянемо на карту і зробимо висновки з чиєї території прибувають мігранти).

Стратегія національної безпеки вбачає, що нейтралізація цих ризиків можлива за умови громадської безпеки та ефективного попередження злочинів на території Литви, ефективного захисту прав національних меншин, стабільного економічного зростання, соціальної безпеки та стабільності, ефективних оборонних механізмів, що можуть використовуватися як для самооборони так і в рамках операцій колективної оборони та у співпраці Литви з державами-союзниками по НАТО та ЄС. Поза тим, ефективність Збройних сил Литви має супроводжуватися наявністю ефективного парламентського контролю за сектором оборони і безпеки.

На окрему увагу заслуговує те, що основним інструментом, на який покладається Литва в забезпеченні власної національної безпеки є НАТО.

Пряма згадка про Російську Федерацію у Литовській стратегії національної безпеки міститься у частині, присвяченій співпраці із сусідами, де Литва називає засадничими принципи добросусідства з країнами Балтійського регіону, Північної Європи та Російською Федерацією.

Щоправда при деталізації засад такого добросусідства Литва наголошує на членстві в ЄС, стратегічному партнерстві зі США, стратегічному партнерстві з Польщею та відносинах з Російською Федерацією і відносинах з Білоруссю. Литва наголошує на тому, що вважає існуючі домовленості з РФ щодо комерційного, цивільного та військового транзиту територією Литви задовільними, і планує й надалі забезпечувати здійснення такого транзиту, якщо це не суперечитиме Шенгенським домовленостям.

Зрештою, у заключній частині Стратегії Литва наголошує на тому, що членство в НАТО надало державі безпрецедентний рівень воєнної, політичної та економічної безпеки. Членство в ЄС забезпечило невійськові гарантії безпеки. Зазначені умови забезпечують стабільність майбутнього Республіки Литва.

Такі документи, як зрештою і політика обраних для аналізу членів НАТО та ЄС різко дисонує з безпекової стратегією держави, до якої вже стільки років з незначними тайм-аутами заграє Україна – Російської Федерації.

РФ належить до числа країн із значним ядерним потенціалом і слабкою економікою. Саме завдяки ядерному потенціалові Росія і досі продовжує претендувати на роль супердержави.

Що стосується безпекової стратегії Російської Федерації, то необхідно враховувати наступне. Попри значні зміни у міжнародній політиці і переформатування міжнародної системи значна частка російського істеблішменту перебуває в полоні ілюзій щодо виняткової ролі Росії на пострадянському просторі і у світі загалом. Розробниками Концепції національної безпеки було докладено значних зусиль, щоб переконати в правильності такого підходу власне російський електорат і задекларувати його на світовому рівні. Кремль у своїй риториці замінив термін партнерство зі Сполученими Штатами на термін співробітництво. Зауважимо, що в такий спосіб бачення Кремля є контрастним з усіма, як атлантистськи налаштованими так і з проєвропейськими державами НАТО та ЄС.

Політика держав Заходу розглядається Російською Федерацією як така, що становить для Росії потенційну загрозу. Можна припустити, що така постановка питання необхідна Росії для того, щоб привертати увагу до себе і, принаймні на рівні декларацій, залишатися в площині дискурсу «сильних держав».

Дедалі більше можна виявити в безпекових документах Російської Федерації лексику притаманну часам «холодної війни»: як то «деякі країни» політика яких становить загрозу для Росії (маються на увазі передусім США та держави Заходу). Головним протиріччям сучасності, що визначається російською концепцією національної безпеки є протиріччя між багатополярним світом та прагненням США до одноосібної гегемонії.

 В умовах реформування всієї ядерної організації держави і зниження бойової могутності збройних сил, роль фактора ядерного стримування підвищується. Росія залишає за собою право на застосування ядерної зброї у відповідь на застосування проти неї ядерної та інших видів зброї масового знищення, а також у відповідь на великомасштабну агресію із застосуванням звичайних засобів знищення в критичних ситуаціях для її національної безпеки та безпеки союзників. Щоправда, з точки зору здорового глузду, зниження могутності збройних сил позначається і на ракетних збройних силах, а відтак повне покладання на них, без урахування низького рівня підготовки фахівців та за умови відсутності належних коштів на технічне забезпечення радше є чинником небезпеки, як для самої Росії так і для міжнародної системи загалом.
 Серед іншого, ворожість Росії по відношенню до держав Заходу проявляється і в тому, що РФ відмічає і оцінює як виклик спробу ізолювати її економічно та політично. 

 Відтак, стосовно безпекових аспірацій та амбіцій можна зробити наступні висновки: Російська Федерація зсувається на периферію міжнародної системи. Її спроби втриматися в групі найвпливовіших світових держав не підкріплені реальним науково-технічним та економічним потенціалом. Російська економіка, що базується на неринкових принципах та спирається здебільшого на експорт невідновлюваних природних ресурсів є нестабільною, а відтак економічні кризи є загрозливими, не тільки для Росії, але й для держав, в яких домінують російські інвестиції.

 Спроби забезпечити національну економічну безпеку шляхом посилення монопольного становища експортера енергоносіїв до ЄС та ряду держав НАТО є недостатньо вдалими, оскільки для зазначених держав цілком прозорими та зрозумілими є політичні мотиви Російської Федерації, відтак більшість із них розглядає диверсифікацію джерел енергопостачання пріоритетом власних безпекових стратегій.

 Конфронтаційна лінія поведінки Росії, її негативна налаштованість щодо НАТО роблять цю державу радше чинником нестабільності та непередбачуваності, а тому її стратегії забезпечення національної безпеки мають розглядатися не з метою запозичення передових методів безпекового планування, а як потенційне джерело формування загроз для Російської Федерації, сусідніх держав, Європи, світу в цілому.

 Атавістичність російських підходів, відсутність стратегічного бачення майбутнього планети, нехтування демократичними принципами і свободами, підтримка Росією держав-ізгоїв та держав, що прагнуть набути ЗМУ дедалі більше позиціонує Росію як антагоніста США, ЄС та НАТО. Причому антагоніста другого ешелону, порівняно з рядом держав ісламського світу та Китаєм.

 Відтак, будь-яка орієнтація на російське безпекове бачення майбутнього регіону та світової системи однозначно призводить до того, що держави, які поділятимуть таке бачення також відноситимуться до числа неадекватних з точки зору міжнародних реалій і втрачатимуть перспективи долучення до основних безпекових інституцій (НАТО). Причому, з боку Росії, внаслідок відсутності належного безпекового та ресурсного потенціалу, такі втрати ніяким чином не компенсуватимуться.
 
 Тому, роблячи заяви про стратегічне партнерство треба мати уявлення про те, якою є стратегія так званого партнера. Якщо говорячи про партнерство з Росією хтось цього не усвідомлює – це трагічно. Якщо ж говорить свідомо – катастрофічно.