«Ті, хто підтримує війну,

зачиніть за собою двері»

блог Firedoglake

За всіма ознаками, політичний шторм , що насувається, листопадових виборів до Конгресу США, стає незворотнім. Заміри суспільної думки відносно майбутнього вибору наблизилися до позначок 4 та 5 рівня інтенсивності ураганів. Рівень підтримки діяльності президента відповідає рівню середини 30-х років минулого сторіччя, рівень підтримки Конгресу – на рівні середини 20-х років, тільки четверта частина виборців вважає, що країна рухається у вірному напрямку. Як результат, Демократична партія однозначно сприймається виборцями в якості партії, яка може успішно подолати проблеми, що стоять перед нацією.

Вказані тенденції безпосереднім чином можуть вплинути на поведінку виборців, які тим самим можуть зрадити своїм багаторічним політичним симпатіям, з одного боку, та змінити кількісний показник явки, з іншої. Майже не залишається сумнівів, що у виборчому циклі 2006 року перевага демократів у стимулюванні своїх виборців буде порівнюватися з сприятливою, політично для республіканців, атмосфері 1994-го.

 Один з найбільш авторитетних  «Cook Political Report» надав інформацію, що на протязі року кількість найбільш проблемних для республіканців округів зросла з двох до десяти, а відносно проблемних – з 16 до 25. В червні 2006 року автори даної доповіді ідентифікували, що нинішні 53 республіканські округи знаходяться, або можуть перейти в стан політичної загрози, збільшившись вдвічі в порівнянні з минулорічним показником. На противагу цьому, кількість «демократичних» проблемних округів скоротилася з 14 до 10, а ті, що знаходяться в стані політичної загрози перебувають на позначці в 21 округ.

Президент Буш та Республіканська партія вирішили обрати, схоже за все, одну із найбільш ризикованих стратегій – перетворити дуже серйозну слабкість – війну в Іраку – у перевагу, пов’язав цю війну з глобальної стратегією війни із міжнародним тероризмом.

Ліві демократи «підстрелюють» свого національного яструба

Об одинадцятій годині вечора сенатор Джозеф Ліберман зійшов на трибуну конференц-холу готелю «Goodwin» у Хартфорді та оголосив своїм прихильникам про те, що привітав свого суперника Неда Лемонта з перемогою у праймеріз. Самому Ліберману, його родині, його прихильникам стало зрозуміло головне: «Демократична партія, якій він присвятив все своє життя, просто викинула його із своїх лав».

Чи можна вести мову про, фактично, внутрішньопартійний переворот? В переважному вимірі так, випереджаючи тотальний перехід партії під керівництво її відверто лівого флангу. Багатий дилетант, за визначенням ведучого редактора «The Weekly Standard» Фреда Барнса, Нед Лемонт провів свою кампанію проти Лібермана, використовуючи тільки одну тезу про необхідність виводу американських військ із Іраку й тим самим наперед визначивши основний передвиборчий лейтмотив Демократичної партії.   Лейтмотив, який, в принципі, має поразковий характер, відверто асоціюючись із “в’єтнамським синдромом”.

Ведучі консервативні та неоконсервативні аналітики Сполучених Штатів, не вагаючись, визначили номінацію Лемонта як ключове демократичне позиціювання, що буде мати вираз у:
- глибокому несприйнятті використання сили;
- наївній вірі у дипломатію, яка, майже завжди, призводить до політики умиротворення;
- позиції, що війна Буша з тероризмом несе для Америки загрозу більшу, ніж ісламський тероризм.

В такому мейнстрімі демократів знакові фігури на кшталт Лібермана списуються без сентиментів.

Питання національної безпеки майже завжди були ахілесовою п’ятою  Демократичної партії. Але праймеріз в Коннектикуті, інших штатах та неприхований, пришвидшений дрейф партії вліво стає партійною домінантою, що вкрай, вкрай насторожує. Джозеф Ліберман відверто став на перешкоді шляху ревізії, а новоявлені та нинішні лідери партії вже встигли забути, що у 2000 році саме коннектикутський сенатор в якості кандидата на посаду Віце-президента йшов у зв’язці з Елом Гором. І всі демократичні лідери не соромилися підкреслювати, що Ліберман відвертий “яструб” у питаннях зовнішньої та оборонної політики серед демократів. Ще в 90-х роках він був один із основних авторів сенатської резолюції, яка була підтримана 98 голосами, з метою фінансової підтримки іракських сил, що виступали за усунення Хусейна. В кінці 2002 року двадцять дев’ять сенаторів-демократів голосували за вторгнення до Іраку. Зараз багато з них піддають Джо Лібермана анафемі. Роберт Кеген відвертий: “Лібермана сьогодні звинувачують тому, що він не покаївся. Він не сказав, що був не правий. Він не відвернувся від своїх колишніх союзників і не осудив їх”. А Ел Гор публічно відмовився від того, що було його політичним кредо у 2000-ому із надією отримати номінацію на листопадових виборах.

Перемога Лемонта була очевидною – 52 % проти 48 %, що склало перевагу більш ніж у 10 тисяч голосів при високій явці виборців, що для парламентських праймеріз вельми нехарактерно. Згідно даних, які презентувала політична дослідницька фірма Strategic Telemetry, Лемонт переміг в семи з восьми графств виборчого округу та в три четвертих муніципалітетах штату. В праймеріз взяли участь близько 283 тисяч зареєстрованих виборців-демократів, що склало 43 % зареєстрованих членів партії в Коннектикуті.

Політичний зріз виборчої картини штату ще більше повинен схвилювати Білий Дім та стратегів-республіканців. Три чверті мешканців Коннектикута вважають війну в Іраку помилковою. Проведене New York Times/CBS News опитування засвідчило, що 61 % виборців від Демократичної партії не підтримують війну в Іраку, а 69 % виступають за  швидке виведення військ. Серед тих хто голосував за Лемонта, 43 % підтвердили, що вчинили таким чином тому, що їх прихильник налаштований вкрай опозиційно до війни. Інші 24 % сказали, що основною причиною, яка спонукала голосувати за виконавчого директора кабельного телебачення Greenwich, стала його опозиційність до Буша. 55 % виборців прираховують себе до “послідовних” або “більш-менш” лібералам. Та ще більш наявний водорозділ за освітньою та так званою класовою лініями.

Сорок п’ять відсотків, що підтримали Лемонта, мають, як мінімум, ступінь випускника коледжу, в той час як 59 % послідовників Лібермана ідентифікували свій освітній рівень як “на рівні вищої школи або нижче”. Більшість виборців Лемонта мають річний прибуток у сто тисяч і більше, в той самий час більшість виборців Лібермана мають прибутки нижче 50 тисяч. Підтримка Неду Лемонту була превалюючою в тих місцях, де більш високі ціни на будинки, де більш високий процент власників нерухомості, серед «біло-комірцевих» робітників та в родинах, чиї діти отримують освіту в приватних школах. Асоційований редактор «The Weekly Standard» Метт’ю Контінетті жорстко визначає політичний прогноз, того, що сталося: «Перемога Лемонта сигналізує про появу або повторне виникнення політичного блоку високо досвідчених, освічених  та поляризованих виборців. І цей виборчий блок бажає не менше, не більше, а встановити контроль над Демократичною партією». 

«Демократичне перефокусування»

Буквально на протязі декількох годин після поразки Джо Лібермана в лавах Демократичної партії почали відбуватися процеси, що чітко можна визначити як стрімка зміна політичного курсу. В той час, коли сенатор, який програв, звертався до своїх прихильників, політичний комітет Хілларі Клінтон HILLPAC  виписав для Лемонта чек на суму 5 тисяч доларів для проведення виборчої кампанії. Один із найбільш ймовірних противників пані Клінтон на президентських виборах 2008 року Джон Едвардс, перший серед політичних діячів національного рівня, зателефонував до Лемонта із своїми поздоровленнями. Рам Емануель, голова демократичного виборчого комітету в Палаті представників та Чарльз Шумер, його колега у Сенаті, вранці наступного дня сердечно привітали переможця. Із вітаннями поквапилися демократичні лідери в Конгресі Ненсі Полозі та Гаррі Рейд. Сенатор Барак Обама, нова зірка демократів, розщедрився чеком також на 5 тисяч.

Паралельно із поздоровленнями Лемонту почав зростати політичний тиск на того, хто програв. Голова Демократичного Національного Комітету Говард Дін почав переговори з Ліберманом із метою відмовити від участі у кампанії. Сенатор Барбара Боксер, ще декілька годин тому, підтримала Лібермана, перейшла на бік Лемонта. Серед тих небагатьох, хто залишився із Джо Ліберманом – сенатори Кен Салазар (Колорадо), Марк Прайтор (Арканзас), Бен Нельсон (Небраска). Й дуже примітний факт, що екс-президент Клінтон вперто зберігав мовчазність.

Ліберман став основною мішенню для лівих демократів, чия стратегія скеровується виборчою командою Move.on. Черговою їх політичною «жертвою» ледве не став нинішній конгресмен-демократ Генрі К’юллер із Техасу через його приятельські відносини із президентом. Після цього атаці була піддана конгресмен Джейн Харман, яка однозначно підтримує політику адміністрації у війні проти тероризму. В дуже складному становищі перебувають конгресмени республіканці від Коннектикуту Ненсі Джонсон та Крістофер Шейс.    

Концентрована інтерпретація нового порядку денного Демократичної партії відверто була висловлена старійшиною американського політичного класу сенатором Едвардом Кеннеді: «Виборці Коннектикуту рекордною явкою засвідчили бажання змінити неправильну політику в Іраку, надати медичне обслуговування для всіх американців, створити дійсно незалежне судочинство та багато іншого». В ідеологічному плані демократи стають прихильниками в якійсь мірі полегшеної версії відверто лівих європейських партій. Сучасна тенденція такої політики в зовнішньополітичній сфері, згідно висновків редактора «The Weekly Standard» Вільяма Крістола характеризується трьома складовими:
- «стримування насильства», що може бути інтерпретоване як не розгром Хезболли;
- «знаходження стабільного та безпечного рішення, що захистить Ізраїль» (?);
- «уникнення катастрофічного залучення США до експансії подій у Іраку».

Апологетом зовнішньої політики лівих демократів, за багатьма ознаками, стає колишній посол США в ООН в часи президентства Клінтона й один із претендентів на посаду Держсекретаря в разі перемоги Джона Керрі Річард Холбрук. Його основне зовнішньополітичне кредо було висловлено у редакторській статті «The Washington Post»: «Більше дипломатії» та «нам необхідно підтримувати високорівневу дипломатію із Сирією та Іраном».

Один із варіантів практичного втілення нової зовнішньої стратегії лівих демократів по відношенню до війни в Іраку був спроектований ведучим автором «The Los Angeles Times» Максом Бутом. В разі переваги радикальної лінії та повного виведення армії США із Іраку загроза широкомасштабної війни в країні стає надзвичайною із кількістю потенційних жертв до тисячі в день та зростанням ціни нафти вище 100 доларів за барель. Як ніколи стає реальною перспектива розпаду Іраку на три держави з домінуванням сунітів, шиїтів та курдів у кожному із таких утворень, але без гарантійних перспектив на мирне співіснування.

«The Los Angeles Times» провела спеціальне опитування, запропонувавши своїм  респондентам  наступне питання: «Чи вважаєте Ви дії Ізраїлю виправданими?». 43 % відповіли позитивно, 16 – «позитивно, але дії були занадто жорсткими», 28 – «невиправдані дії». Серед партійних прихильників відповіді були наступними: серед республіканців 64 % підтримали дії ізраїльтян, 11 % підтримали, але із застереженнями, 17 % висловилися проти. Серед демократів – 29 % підтримали, 20 % підтримали, але із застереженнями, 35 % - проти.

Відповіді на питання “The Times” «Чи повинні США підтримувати союзницькі зв’язки із Ізраїлем, або зайняти нейтральну позицію?» були наступними. Республіканці: 64 % за союз із Ізраїлем, 29 – за більш нейтральну позицію. Серед демократів: 39 % за союз із Ізраїлем, 54 % за більш нейтральну позицію.

Дані свідчать, що ліві демократи знаходяться у меншості до загальнонаціональних тенденцій. Це відчувають й стратеги та лідери Республіканської партії, жорстко заявивши, що Демократична партія потрапила під контроль антивоєнних лівих. Голова Республіканського Національного Комітету Кен Мехлтен, виступаючи в Огайо, заявив, що перемога Лемонта свідчить про відмову демократів від традицій своїх попередників Франкліна Рузвельта та Джона Кеннеді. А Віце-президент Чейні заявив про те, що Ліберман був вигнаний із партії тими, хто готовий до «капітуляції за межами наших океанів» (напевно, маючи на увазі, в першу чергу, війну в Іраку).

Праймеріз у Коннектикуті 8 серпня став свого роду «водорозподільчою лінією», яка чітко поляризувала два основних політичних фронти Сполучених Штатів. У випадку захоплення контролю демократами Палати представників, зовнішня політика країни стане доволі таки нечіткою та вельми непослідовною. Реальність блокування принципових зовнішньополітичних законопроектів республіканської адміністрації різко зросте. Із одночасним та стійким зниженням вірогідності для Демократичної партії сподіватися на виграш президентських перегонів 2008-го року. Проти таких потенційних пар республіканських претендентів – Маккейн – Ліберман, Джуліані – Ліберман, Аллен – Ліберман або Гінгріч – Ліберман.