Визначення місця України в Європі, хто б не намагався його з’ясувати, так чи інакше, включає в себе “російський чинник”. Втім для аналізу даного феномену слід враховувати, що за даним поняттям можуть фігурувати різні смисли та значення. Як мінімум, можна виділити три компоненти “російського чинника”, які мають реальний вплив на визначення місця України в Європі, а точніше на зміст, темпи та пріоритети процесу руху України в напрямку європейської інтеграції.

По-перше, це власне політика Росії стосовно України, метою якої є запобігання або як мінімум гальмування дрейфу України в бік Заходу.

По друге, сприйняття російського чинника провідними європейськими гравцями і зумовлене цим бачення перспективи політико -економічної структуризації Сходу Європи. 

 По третє, російський чинник  як сукупність внутрішніх факторів в самій Україні, які впливають істотно на політичний ландшафт, настрої громадської думки та економічні інтереси, певною мірою визначаючи контекст європейської інтеграції України.

Російський проект  та євроінтеграційний курс України

Позиція офіційної Росії та російських еліт не є достатньо однорідною, щоб можна було констатувати наявність глибокого консенсусу стосовно України. Російська політика містить в собі дещо суперечливі компоненти, які свідчать про наявність різних поглядів принаймні на інструментарій відносин. Офіційно Росія не заперечує проти права України інтегруватися в ЄС. Більше того, на початку квітня 2005 року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, перебуваючи у Братиславі, зазначив, що у ЄС та Росії є спільні інтереси щодо України – бачити її «стабільною та демократичною», і що між Росією та ЄС відповідно не може бути жодної конкуренції за Україну. Однак на практиці ситуація є іншою.

Відкидаючи крайні елементи російського спектру, втім можна визначити, що домінуючий погляд на відносини Україна Європа на даному етапі полягає у тому, що інтеграція України в Європейський Союз не відповідає стратегічним інтересам Росії. При чому тут йдеться не тільки про гіпотетичне і досить віддалене повноправне членство України, скільки навіть про “інтеграцію без членства”, якщо така призведе до незворотних структурних та інституційних змін всередині України, які зроблять принципово неможливим реінтеграцію України в пострадянських простір з центром в РФ.

Такими незворотними стадіями можна вважати або митний союз з ЄС за турецьким зразком, на який Україна гіпотетично може вийти в термін 5-7 років, або навіть поглиблену зону вільної торгівлі, проект якої вже зараз розглядається в експертних колах (Брюссельський Центр досліджень європейської політики вже запропонував концепцію «глибокої вільної торгівлі» («deep free trade”) , і переговори про яку можуть початися вже цього року, одразу після вступу України до Світової організації торгівлі. Така поглиблена зона вільної торгівлі може стати запобіжником економічної реінтеграції України та Росії, якщо в її рамках буде здійснено низку заходів із законодавчої гармонізації, адаптації стандартів.

 Запобіжником з російського боку в цьому напрямі з 2003 року є і залишається проект Єдиного економічного простору (ЄЕП), який передбачає в перспективі глибокий рівень економічної інтеграції, як мінімум, митний союз з елементами економічного союзу. Задум має два основні виміри. Перший, мінімальний, - продемонструвати європейським  партнерам несерйозність розрахунків на послідовність української політики щодо євроінтеграції. Адже саме підписання установчих документів ЄЕП у вересні 2003 року уже поставило під сумнів адекватність проєвропейських декларацій тодішньої української влади. Другий, максимальний, - створити структурні та функціональні запобіжними інтеграції України в ЄС (таким запобіжником може стати митний союз, про що - нижче).

Нинішня позиція України полягає в обмеженому використанні ЄЕП з метою створення реально діючої зони вільної торгівлі в рамках “четвірки”. Однак російська позиція не передбачає такого сценарію, натомість російська сторона вбачає мінімально припустиму початкову стадію інтеграції в ЄЕП у митному союзі.

Логіка такого підходу є абсолютно прозорою, адже саме митний союз є тією стадією економічної інтеграції, на рівні якої зникає можливість проведення країною учасником митного союзу суверенної зовнішньоекономічної політики. Таким чином виникає інструмент блокування початку переговорів навіть про мінімальну стадію інтеграції України в Європейський Союз, тобто, зону вільної торгівлі. Отже, на інструментальному рівні рельєфно проглядається механізм, метою якою є запобігання інтеграції України в ЄС навіть в її мінімальному форматі.

ЄЕП, звісно, не є єдиним інструментом РФ, призначених для впливу на форматування відносин Україна ЄС. Іншими інструментами можна вважати енергетичну політики РФ в її нинішньому вигляді.

На цьому тлі прямі політичні впливи, такого типу, як практикувались у 2004 році, поступово відходять у минуле. Цільова робота з українськими політичними силами все більше стає справою не Кремля безпосередньо, а окремих російських політико-бізнесових груп, зацікавлених у посиленні впливу на українських ринках. Завершення створення в Росії системи «державного капіталізму» із повністю контрольованими Кремлем «природними монополіями» об’єктивно урізноманітнює інструментарій російського впливу на Україну.

В той же час, надання прямої політичної, організаційної та медійної підтримки практикується в окремих випадках, як це було під час подій у Феодосії у червні 2006 року, коли в анти-натівських акціях брали участь численні громадяни Росії, в тч депутати Держдуми РФ, а російські змі протягом кількох днів подавали новини з Криму як першочергові. У подібних інтенсивних спец-акціях проглядаються невідкладні цілі зовнішньої політики Росії щодо України, а саме – запобігання вступу України в НАТО.

Оскільки вступ України до ЄС є значно більш віддаленою перспективою, то перевага в цій сфері надається довгостроковим засобам.

Рефлексія Росії в західноєвропейських поглядах на Україну

Західноєвропейський погляд на українське питання до 2004 року взагалі надто нечітко відокремлював Україну від Росії, а низький інтерес до України тривалий час визначався сприйняттям останньої як сателітного суб’єкта, тренд розвитку якого безпосередньо визначається впливами Росії.

З самого початку незалежності України, концептуальний погляд європейського мейнстріму чітко відокремив Україну, разом із іншими країнами СНД, від регіону Центрально-Східна Європа, щодо якої було обрано курс на приєднання до ЄС. Концепція, закладена в типові для пострадянських країн угоди про партнерство та співробітництва (Україна підписала таку угоду в 1994 році) передбачала не інтеграцію, а лише партнерство та співробітництво. Максимальною метою співпраці фактично визначалось створення зони вільної торгівлі.

Україна тривалий час сприймалась головними європейськими гравцями крізь призму Росії, чим уміло користалася Москва. Маючи більш розгалужену структуру відносин з провідними країнами ЄС. Росія пропонувала Україні будувати  відносини з Європою «через Москву», або, принаймні, у тісній координації з нею.

Парадоксально, але нового імпульсу консервації традиційних поглядів до України надало розширення ЄС та НАТО, а точніше, формування нового типу неформального поділу Європу на «стару» та «нову». Хоча розмови щодо «старої» та «нової» Європи з’явилися внаслідок різного ставлення до операції США в Іраку, і не мали прямого відношення до України, все ж на Заході Європи з’явилися додаткові аргументи на користь ігнорування українських євроінтеграційних амбіцій.

По-перше, конфлікт зі Сполученими Штатами покликав до життя ситуативний альянс Париж-Берлін-Москва (після приходу до влади лівих сил в Іспанії до цього альянсу приєднався і Мадрид).

По-друге, позиція, зайнята в Іракському питанні новими членами ЄС та НАТО, змусила частинну політичних еліт в Західній Європі розглядати прихід до Союзу посткомуністичних держав як чинник посилення американського впливу в Європі. За таких обставин подальше розширення ЄС на схід мало б лише посилювати проамериканський компонент Європи, що знаходиться, начебто, у постійному конфлікті з власне європейським.

У цій системі координат Україна автоматично потрапляла до «американської клієнтели», не тільки тому, що надіслала військовий контингент до Іраку, але й тому, що з початку незалежності користувалась підвищеним інтересом США, які підтримували прозахідні амбіції України.

Таке сприйняття України було надзвичайно комфортним для Росії, оскільки дозволяло Кремлю використовувати антиамериканські фобії частини західноєвропейського істеблішменту для просування власних неоімперських амбіцій на пострадянському просторі.

Додатковим фактором негативного або байдужого сприйняття України довгий час була внутрішньоукраїнська ситуація, обмовлена зміцненням авторитарних тенденцій за часів другого терміну правління президента Кучми, безперервною низкою скандалів, які знищили міжнародний авторитет тодішнього українського керівництва.

Лише Помаранчева революція значною мірою змінила описаний вище стан речей і змусила західноєвропейські еліти по-новому поглянути на Україну.  Нині сприйняття України у Західній Європі поступово звільняється від стереотипних нашарувань, що тривалий час зумовлювали сприйняття України як частини Росії чи ексклюзивної сфери її «природніх інтересів».

Енергетична залежність ЄС від Росії була і залишається додатковим чинником, що обумовлює «чутливість» західноєвропейських еліт щодо настроїв Росії. Однак після російсько-української газової кризи кінця 2005 – початку 2006 років спостерігається тенденція більш критичного погляду на Росію як на ненадійного постачальника, який має схильність до використання енергетичних важелів у політичних цілях.

Російський чинник у внутрішній політиці

«Російський чинник» має також і внутріукраїнський вимір. Відносини з Росією традиційно виступають одним із найгострішим сюжетів політичних дискусій. Етнічних росіян в Україні 17%. Однак, окрім того, значна кількість етнічних українців є орієнтованими на Росію (російськомовні, або, точніше, російсько-культурні українці). Сегмент громадян України, що орієнтовані на Росію може коливатися у широкій амплітуді, його точну частину вирахувати неможливо. Але якщо брати за основу електоральний розподіл під час виборів 2004-2006 років, то за партії/кандидатів, що спираються на ідеї зближення та особливого партнерства з Росією голосують 39-44% населення . Абсолютна більшість з них проживають у восьми областях Півдня та Сходу України (від Одеси до Харкова) та в Криму.

Оскільки «проросійський електорат» є кількісно значним, конкуренція за його голоси є однією із головних інтриг виборчої кампанії. Ідеологічні кліше, що використовуються для мобілізації даного електорату є наступними: «статус державної для російської мови», «особливі пріоритетні відносини з Росією» та «анти-НАТО». Політичних сил, що позиціонуються в цьому спектрі, завжди було багато, однак лише деякі з них досягали успіху на виборах.

Ще наприкінці 90-х років здавалося, що даний електорат міцно орієнтується на Комуністичну партію України, і не сприймає будь-які спроби крупного бізнесу та його політичних надбудов отримати широку довіру. Однак ситуація принципово змінилася під час електорального циклу 2004-2006 років, коли абсолютне лідерство в цьому середовищі було перехоплене Віктором Януковичем та очолюваною ним Партією Регіонів, що репрезентує інтереси частини великого індустріального капіталу Півдня та Сходу України. Виявилось, що «ліва» ідеологія та радянська ностальгія не є обов’язковими компонентами для мобілізації російсько-орієнтованого електорату Сходу та Півдня.

За підсумками парламентських виборів 2006 року можна констатувати, що партія Регіонів максимально консолідувала російсько-орієнтований електорат Півдня та Сходу України, що з одного боку забезпечило цій партії відносну перемогу (32%), з іншого боку, унеможливило проходження в парламент інших політичних сил, що претендували на представництво цього сегменту населення і мали певні електоральні шанси (насамперед, Блок Вітренко та Опозиційний блок “Не так»).

Стосовно європейської інтеграції, слід констатувати відчутне зниження в середовищі російсько-орієнтованого електорату підтримки курсу на членство в ЄС. Якщо до 2004 року ідея членства України в ЄС користувалася підтримкою більшості в усіх регіонах України, то нині в регіонах, де перемогла Партія Регіонів, кількість прихильників членства в ЄС є невисокою (20-30%) і значно поступається кількості противників (50-60%). Дана тенденція засвідчує, що в даному електоральному середовищі поширюється розуміння політики євроінтеграції як такої, що вступає в конфлікт з ідеями зближення з Росією. Все менше громадян тут (як і в усій Україні) вірять в ідею «багатовекторності» та можливості одночасної інтеграції як на Захід, так і на Схід.

Є всі підстави вважати, що російська орієнтація значного сегменту українських громадян і надалі справлятиме вплив на внутріполітичну ситуацію в Україні. Такий вплив загострюватиметься переважно під час виборчих кампаній. Навпаки, у між виборчий період в політичних еліт є шанс зменшити вплив штучних стереотипів та запропонувати жителям Сходу і Півдня України такий проект майбутнього України, який би став привабливим і для них.

Тільки успіх внутрішніх реформ в Україні відкриє можливість позитивної переоцінки російсько-культурною частиною українського суспільства ідей європейської та євроатлантичної інтеграції України.