Джордж Буш-молодший, на жаль, не зміг порушити непривабливу традицію американського президентства. А саме, політично стійкої традиції, коли другий президентський термін самим негативним чином відбивається на репутації хазяїна Білого Дому й, відповідно, на ефективності внутрішньої та зовнішньої політики США. До початку весни 2006 року рівень підтримки президента Буша впав до незвично низької позначки в 35 відсотків. Вже, навіть невігласам у сплетіннях політичних лабіринтів, стало повністю очевидним, що президент повинен наважитися на дуже сміливі та рішучі дії, які, за оцінками виконавчого редактора «The Weekly Standard» Фреда Барнса, могли своєрідним чином започаткувати «третій термін» президентства Джорджа Буша на період тих 34 місяців, перед тим як назавжди полишити Білий Дім. Ключове питання: в якому стані залишити країну та самі інститути американської влади?

Після блискучої та потужної перемоги Буша в листопаді 2004 року, мало хто міг передбачити, що буквально через вісім місяців одна за одною прийдуть дуже дошкульні поразки, які почнуть серйозно «розхитувати» зовнішньо монолітну команду адміністрації Білого Дому. Ураган «Катріна», який із руйнуючою силою пронісся над Луїзіаною, одночасно викликав «хвилі» незвично жорсткої критики в стінах Конгресу. Майже одночасно спричинилися провали із підтримкою реформи Системи соціального захисту та кандидатури Харрієт Майєрс на вакантну посаду судді Верховного Суду США. Випадок із Майєрс повинен був стати дуже важливим застереженням для Буша – молодшого , багато в чому тому, що пролунало воно з лав законодавців-республіканців. Й, поза сумнівом, над всіма цими поразками превалював Ірак.

«Апаратна  багатоходівка»  президента

Однією з основних відмінних рис характеру Джорджа Буша-молодшего, і це відомо дуже багатьом, є його лояльність до своїх співробітників. Ця риса, схоже, стала основним стримуючим фактором в аспектах кадрових перестановок, тим більш, що політичний буревій літніх місяців 2005 року став спадати. Затишшя тривало вкрай недовго.

Своєрідна політична невдоволеність та невпевненість була спроектована на блякле Щорічне послання Президента  США Конгресу в січні 2006 року. Надалі вишикувалися реальні невдачі, які були пов’язані з провалом законопроектів про передачу шести великих американських портів у керування приватної фірми зі столиці Саудівської Аравії та зниження рівня витратних статей бюджету. Ці невдачі стали стартом для «апаратної багатоходівки» президента.

Схожі, хоча й не такі кардинальні зміни, відбувалися в Білому Домі і раніше. В 1975 році Джеральд Форд був у важкому політичному становищі, з низьким рівнем підтримки на тлі президентської кампанії, що розпочиналася. Президент Форд призначив Дональда Рамсфельда (!) міністром оборони замість Джеймса Шлезінгера. В свою чергу, Дік Чейні (!) очолив апарат адміністрації Білого Дому, а Джордж Буш – дорослий (!) був відправлений в Ленглі керувати ЦРУ замість Уїльяма Колбі. Генрі Кіссінджер, Державний Секретар, був позбавлений другого посту в якості радника з питань національної безпеки, який обійняв Брент Скоукрофт. Такі дуже серйозні переміщення, в значному ступені, зміцнили політичне становище Форда, але, все ж таки, не змогли запобігти його поразці в президентській кампанії від Джеммі Картера.

В 1979 році на тлі безпрецедентного захоплення американського посольства в Тегерані революційними загонами «стражів ісламської революції», серед яких, за деякими даними, знаходився й теперішній іранський президент, рівень довіри до Картера був гранично низьким. Його спроби хоч якимось чином поновити політичну дієздатність перед майбутніми президентськими виборами 1980-го року були, як суттєво із запізненням, так і відверто безперспективними. Для Джорджа Буша-молодшого не існує потреби знову балотуватися в президенти. Але, через півроку в країні дуже важливі проміжні вибори до Конгресу з реальними, на сьогодні, шансами для республіканців на поразку.

На протязі останніх п’яти років Ендрю Кард просинався о 4:20 ранку та вже о 7:30 проводив традиційне ранкове засідання з вищими керівниками апарату Білого Дому. Опісля наради тривали нескінченою чергою і тільки біля дев’ятої або десятої вечора Кард повертався додому, де нерідко до пізньої ночі тривала робота. Ед Роллінс, який також присвятив п’ять років роботи в апараті адміністрації Рональда Рейгана, мовив: «Після того, як ви працюєте стільки часу без перерви, завжди наступає криза. А це - Білий Дім, який в дійсності не має серйозних змін взагалі. Часто ви й навіть на бачите наближення кризи». Невідомо, «бачив» чи наближення своєї відставки Ендрю Кард, але вона не могла не трапитися.  

Разом із Кардом рішення щодо своєї професійної долі чекали заступник глави апарату Карл Роув, головний радник Майкл Герсон, помічник Дан Барлетт, директор з питань бюджету Джошуа Болтон, прес-секретар Скотт Макклеллан та радник з питань національної безпеки Стівен Хадлі.

Одним із найбільш ймовірних претендентів на пост «головного апаратника» Білого Дому розглядався старий приятель президента ще з часів навчання у Гарвардській школі бізнесу Ел Хаббард, що займав посаду головного економічного радника президента. Згідно джерел із неоконсервативних кіл на його місце повинен був прийти Кевін Хассет із Американського інституту підприємництва, який підтримує міцні робочі контакти із апаратом Білого Дому.

Але Джордж Буш свій вибір зробив на користь Джошуа Болтена, надавши йому карт-бланш для кадрових змін та перерозподілу повноважень поміж ключовими фігурами апарату. На протязі наступних декількох днів стало вочевидь, що занадто серйозних змін, що очікувалися, поки що не відбудеться. В усякому випадку, Ел Хаббард зберіг свій пост. А Кандіда Вольф, головний лобіст президента в Конгресі, також залишиться в своєму кабінеті, не дивлячись на серйозну критику на її адресу з боку конгресменів-республіканців.

Головна інтрига кадрових перестановок у Білому Домі розгорталася навколо особистості 55-річного Карла Роува – заступника глави апарату, одного із найбільш впливових радників президента та архітектора переобрання Президента на другий термін, коли була запропонована така стратегія передвиборчої кампанії,  що потрясла демократів. Деякі навіть твердили про те, що Роув може взагалі залишити Білий Дім та повністю сконцентруватися на підготовці виборів у листопаді 2006 року в якості голови Республіканського Національного Комітету. Більше того, Карл Роув знаходиться під підозрою, що пов’язана з витоком інформації з ЦРУ. Та реальний розвиток подій, схоже, сприяв Карлу Рову, який знаходиться у дружніх стосунках з новим главою апарату.

Звільнений від рутинної роботи,  Роув отримав можливість сконцентруватися на ключових політичних та соціальних питаннях, включаючи питання оподаткування та міграції, а також стратегії підготовки та проведення проміжних виборів до обох Палат Конгресу. Така скерованість діяльності Карла Роува, згідно думки речника Білого Дому Кена Лізаіуса, дозволити казати про те, що «це надає можливість Рову сконцентруватися на дійсно стратегічній політиці в критичний час для президента».

Наступним серйозним викликом для президента стала проблема інформаційної комунікативності, яка в кадровій політиці проектувалася на прес-секретаря Скотта Макклеллана. Звільнити 38-річного Макклеллана для Джорджа Буша було дуже непросто, пам’ятаючи  про спільну роботу ще в Техасі. Але, також було очевидним, що хоча й Скотт Макклеллан обіймав цю посаду трохи менше трьох років, ефективність його діяльності була незадовільною. Це відчував і сам Макклеллан, коли 18 квітня спільно із президентом підійшов до мікрофонів на Південній галявині: «Білий Дім знаходиться в перехідному стані. Зміни можуть бути корисними й зараз сприятливі час та позиція для таких змін. Я готовий до відставки».

Джерела, в своїх прогнозах, називали чотири можливих кандидатури. Дві з них – колишній речник Пентагону Вікторія Кларк і Торі Кларк, який також працював у Департаменті оборони – відмовилися. Залишалися двоє: Тоні Сноу – радіоведучий та Дан Сенор – колишній радник представника Буша в Іраку Пола Бремера, а нині ведучий Fox News. Буш зупинив свій вибір на Тоні Сноу.

Здавалося, що кадрова епопея закінчилася. Ілюзії швидко зникли.

Битва за ЦРУ  

П’ятого травня близько 10:30 ранку глави Комітетів з розвідки Палати представників та Сенату Піт Хоекстра і Пат Робертс, відповідно, отримали екстрене телефонне повідомлення з Білого Дому, яке їх вразило: „Через три години буде офіційно оголошено про звільнення директора ЦРУ Портера Госса”. Причин не повідомлялося.

Ця дуже гучна відставка може мати далекосяжні наслідки. Навколо цієї відставки  зосередилися інтереси та протиріччя між різними концепціями всередині американського розвідувального співтовариства, між групами потужного політичного впливу в Конгресі та апараті Білого Дому, між персональними взаємовідносинами вищих посадових осіб у розвідувальних службах. І цей перелік не є вичерпним.

Стівен Хайєс у своїй резонансній статті „ЦРУ – Буш: 1-0” у „The Weekly Standard” писав: „Госс прибув до ЦРУ з двома основними цілями: зупинити потік витоку інформації та реформувати Директорат операцій”.

Під час слухань у Сенаті, глава Комітету з   розвідки, республіканець із Канзасу Пат Робертс казав: „Портер Госс буде першим директором ЦРУ у новому, та я сподіваюсь, ліпшому розвідувальному співтоваристві”.

22 вересня 2004 року Госс був приведений до присяги в якості нового директора ЦРУ. За два дні до присяги Сенат голосуванням 77 – „за” та 17 – „проти” схвалив кандидатуру Госса. За нього голосувала навіть більшість демократів. В розпал президентської кампанії.

Після голосування Пат Робертс заявив: „Підтримка Портера Госса уявляє, можливо, найбільш важливу зміну в нашому розвідувальному співтоваристві з 1947 року”.

І вже 30 вересня, після призначення Майкла Костіва в якості виконавчого директора ЦРУ, став днем першої дуже серйозної поразки Госса. Виток інформації у “Washington Post” зусив директора Управління відмінити своє призначення. Після цього почалася відкрита боротьба між Портером Госсом, керівником його апарату, з одного боку, та вищими чиновниками Директорату операцій на чолі із Стівеном Каппесом, з іншого.

Тоді ще важко було спрогнозувати результат протиборства. Але, відношення поміж керівником ЦРУ та його колишнім та близьким університетським другом, Директором Національного Розвідувального Агенства Джоном Негропонте стрімко погіршувалися. Схоже, що даний фактор і зіграв вирішальну роль, яка призвела до відставки Портера Госса. Та за персональними драматичними взаємовідносинами, за думками аналітиків, були приховані дуже серйозні розбіжності в питаннях необхідності серйозних реформ в ЦРУ.

Номінація президентом країни генерала Військово-Повітряних сил, 61-річного Майкла Хайдена стала для багатьох несподіванкою. Вперше в історії розвідслужб країни на посаду глави найбільш потужної структури  пропонувався не кадровий розвідник, а військовий. При цьому, широко відомі серйозні розбіжності між Хайденом та Секретарем оборони Дональдом Рамсфельдом, а також третьою особою в ієрархії Пентагону Дугласом Фейтсом. Але, также відомо, що чотирьох – зірковий генерал має серйозну підтримку з боку Негропонте та придбав дуже серйозний професійний досвід, очолюючи Національне агенство Безпеки.

Під час більш ніж шестигодинних слухань у сенатському комітеті Хайден сказав: „Настав час залишити у минулому те, що виявляється мені як нескінчені археологічні дослідження всіх минулих успіхів та невдач розвідки. Офіцери ЦРУ заслуговують визнання своєї діяльності, але вони також заслуговують того, щоб кожний іхній  крок не підпадав під аналіз, розповсюдження чуток та критику на перших шпальтах ранкових газет”.

Кандидатура Хайдена була підтримана сенатським комітетом, а вранці 26 травня Сенат 78 голосами „за” та 15 – „проти” підтвердив призначення директором ЦРУ Майкла Хайдена.

Впливові джерела інформації, в тому числі й Джон Негропонте, недвозначно натякають, що заступником Хайдена стане... Стівен Каппес.

                                         *                  *                  *

Кадрова революція Джорджа Буша-молодшого закінчилася? Можливо, що ні. Згідно деяких джерел, теоретично спроектоване продовження. Віце-президент Дік Чейні йде у відставку та повертається до рідного Вайомінгу, або змінює...Дональда Рамсфельда. Замість Чейні Віце-президентом стає Кондолізза Райс. Вакантне місце займає сенатор-демократ із Коннектікута Джо Ліберман. Новим міністром фінансів, замість Джона Сноу, може бути призначений декан Колумбійської школи бізнесу та близький до Буша ідеологічно Глен Хуббард. До нових президентських виборів залишилося два з половиною роки.

P.S. Коли готувався даний матеріал, стало відомо, що президент США призначив новим міністром фінансів главу  Goldman Sachs Group Inc. Генрі Польсона-молодшого.