“Не існує альтернативи, окрім як здійснити
амбітний процес перегляду мети НАТО та
його трансформації. Ми повинні перебудувати Альянс,
ми повинні переосмислити його. Це є тим, що вимагається”

Із доповіді FAES «НАТО: Альянс Свободи»

Чи могли батьки-засновники та ті, хто підписав Північно-Атлантичний Договір, передбачити у 1949 році, що створюючи один із найбільш успішних в історії військово-політичних альянсів, його принципова ідеологічна єдність трохи менш ніж через півсторіччя виявиться під питанням самого існування?

Друге питання, можливо, ще більш складне. Чи могли Сполучені Штати, як принципові архітектори двох утворень - НАТО та Європейського Союзу – спроектувати гарантії їх успішного існування та перспективного розвитку? І чи могли бути спроектовані, а ще більш, імплементовані механізми взаємного стимулювання та заохочення до спільних дій, що надали б змогу суттєво загальмувати, якщо не виключити, теорії та  практичні реалії пропозицій щодо «демонтажу» єдиного трансатлантичного інституту з боку апологетів загальноєвропейської ідеї та творців гранд-проекту Конституційного Договору, майже відверто спроектованого «вбити» НАТО. Та наскільки наполегливими та цілеспрямованими, а не часом виключно зверхніми були американці в спробах переконати всіх європейських союзників у необхідності початку радикальної трансформації як самих себе, так як європейських та союзницьких інститутів.

Повна відвертість примушує відповісти негативно на обидва питання. Безжалісна історична політична логіка, паралельно розвиваючи дві – трансатлантичну та загальноєвропейську – ідеї, призвела інститути, що їх символізують, до роздоріжжя.

Закінчення ери «євро-центричного» НАТО та необхідність нового raison d’etre

Падіння Берлінської стіни в 1989 році не тільки засвідчило закінчення радянсько-західного протистояння, зникнення комуністичного військового блоку у вигляді Варшавського Договору та початку трансформації НАТО, але найголовніше – початку принципової стратегічної конвергенції по обидва боки Атлантики. Конвергенції, сприйняття якої не було спроектовано в принципові положення Вашингтонського Договору. Та й навряд чи могло бути спроектовано. Не варто піддаватися ілюзіям, сприйняття може бути вибудовано у формі міжнародно-військових договорів. Сприйняття, якщо воно єдине, безумовно, передбачає єдність стратегічного мислення, яке, базуючись на адекватній політиці, вибудовує відповідні інституціональні архітектури на той чи інший період часу.

Абсолютно очевидно, що спроби штучного формування компромісів у рамках існуючих структур та механізмів на основі умиротворення не противника, а немовби союзників, в сфері надзвичайної необхідності реагування на найбільш небезпечні виклики сучасного розвитку, практично завжди призводять до політики природнього відторгнення та формування свого роду «анти-коаліцій». Північно – Атлантичний Альянс не став щасливим виключенням із його внутрішніми механізмами через стримування союзників, викликали неприховане політичне озлоблення, стимулюючи противників та призводячи до втрат ще більш драматичних.

Фактично, основним завданням європейських союзників по НАТО під час холодної війни було завдання – «чекати».  За можливості, максимально відбивши перший удар радянського блоку, європейці були приречені „чекати” прибуття основних сил з-за меж океану. Вже навіть такий розподіл обов’язків апріорі передбачав відставання Західної Європи від американських союзників в розвитку військового-промислового потенціалу. Одночасно з цим, „політична психологія” ЄС у своїй основі наперед визначала таку поведінку, яка б робила практично неможливим застосування військової сили під час розв’язання конфліктів. Психологія, яка поступово нівелювала НАТО в якості організації колективної безпеки, перетворюючи її в організацію підтримки регіональної безпеки в якості військового крила підтримки ООН або захисника принципів мирного співіснування та захисту прав людини, ти самим, ставлячи, в деякій мірі, сутність Вашингтонського Договору під ризик.

«Альянс завжди був вразливою організацією, зіткаючись із кризами, що перемежовувалися одна за одною», - справедливо зауважують автори аналітичної доповіді іспанського Центру FAES «НАТО: Альянс Демократії». Але всі попередні кризи, вихід Франції з об’єднаних військових структур, грецько-турецький конфлікт, розміщення ракет середньої дальності дії на європейському континенті, мали, так званий, внутрішній характер та жодним чином не несли загрози самому існуванню організації. Стратегічна дивергенція приховує загрозу фундаментальну, що, окрім складової «політичної психології», має й реальну військово-технічну складову.

Політико-правова пересторога, що зафіксована у статті 296 Договору про ЄС, практично, забороняла створення єдиного спільного ринку озброєнь на європейському континенті. Тільки на початку 2006 року були ухвалені рішення, спрямовані на лібералізацію та інтеграцію. Але, відвертою реальністю ставало те, що структури НАТО та союзницькі зобов’язання ставали все більш неефективними та примарними до свого роду «політичного примусу» заради досягнення хоча б приблизної адекватності.

Балкани стали першим відвертим сигналом серйозного неспівпадіння. Під час операцій щодо припинення масових етнічних чисток в Косово в 1999 році, 98 % всіх бойових вилетів виконувалися американською авіацією. Високошвидкісні засоби ведення секретних переговорів на 100 % забезпечувалися силами США. Більш того, європейці в таких умовах були вимушені звертатися до цивільних відкритих засобів зв’язку.

Празький Самміт 2002 року, сумно пам’ятний для України, увійшов у історію Альянсу, як „Самміт трансформації”, що задекларував Празькі зобов’язання щодо розвитку військових засобів. Лорд Робертсон, як молитву виголошував: „Засоби, засоби, засоби”. На практиці, фактично, з чотирьох ключових пріоритетів в області засобів для ведення операцій реально був реалізований лише один – створений батальйон хімічного, бактеріологічного, радіологічного та ядерного захисту.

Й абсолютно дивною складається ситуація навколо сучасної гордості Альянсу – Сил Швидкого Реагування НАТО (NRF). Маючи серйозні засоби озброєнь, знаходячись в стані високого ступеню готовності з можливістю розгортання на протязі від 5 до 30 днів, технологічно сучасні, NRF, за висловом Яаппа де Хооп Схеффера, „збирає пилюку”. Причини, в першу чергу, політичні – європейці блокують використання NRF  в рамках процедур прийняття рішень, побоюючись, що сфера іх застосування знаходиться виключно в області політичних інтересів США.

Виклики, які постали перед Альянсом в аспектах необхідності трансформування засобів та тенденції, що превалюють, в напрямку  підтримки регіональної безпеки, не могли не «виштовхнути» НАТО за межі традиційної відповідальності.

Афганістан, який публічно та багаторазово визнаний Генеральним Секретаре НАТО Яаапом де Хооп Схеффером головним стратегічним напрямком дій Альянсу в рамках операції „Enduring Freedom”, став першою операцією НАТО поза Європою. Після цього були операції у Середземному морі, провінції Дарфур, Пакистані. Операції за межами поза традиційних зон відповідальності із одночасною трансформацією структур та служб засвідчили про закінчення існування «євро-центричного» НАТО із не виголошеним визнанням того, що НАТО 1990-х років стало інструментом для створення всередині організації реальних передумов функціонування ad hoc коаліцій. Ірак став найбільш яскравим прикладом цього та найбільш «глибокою раною» у трансатлантичних відносинах.

Безсумнівна пріоритетність «Enduring Freedom» так і не була в змозі приховати глибоких протиріч, що реально віддзеркалилися в потенціалі мілітаристських засобів та фінансування операцій під прапором НАТО. І цьому є свої пояснення.

Загальний вій ськовий бюджет країн ЄС після свого розширення складає близько 180 млрд. доларів, що відповідає приблизно 61 % військових витрат США по відношенню до валового національного продукту. В реальних цінах європейці витрачають на оборону близько 41 % від загальних американських мілітаристських витрат. В розрахунку на одного мешканця таке співвідношення ще більш пригнічує – європейська частка досягає лише 25 % витрат на одного американця.

В цьому контексті трансатлантичне співробітництво в сфері розробки та виробництва озброєнь може стати одним із ключових факторів розвитку. На жаль, навіть по зрівнянню з серединою 90-х років, ситуація має тенденцію до постійного погіршення. Із загальної кількості контрактів в США на постачання озброєнь, 65 млрд. доларів припадає на частку американських кампаній и лише 1,016 млрд. доларів – на частку європейських виробників.

Колишній керівник Військового Комітету НАТО та Командувач Штабом Військових Сил ФРН генерал Клаус Науманн відверто заявляє про те, що в Європі (читай ЄС) відсутні ключові засоби, які гарантують інформаційну перевагу, стратегічну мобільність, точність наведення для ведення операцій поза європейським континентом. В результаті, взаємо- сумісність із силами США знаходиться в стані ризикової небезпеки, яка поглиблюється, та яка веде до ерозії політичного взаєморозуміння.

Різка диспропорція у фінансуванні оборонного сектору по обидва боки Атлантики призводить до вкрай серйозних розбіжностей відносно механізмів фінансування НАТО. Генеральний Секретар Альянсу щиро передбачав, що на Вільнюській зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО проблематика бюджету стане однією з ключових. Але, міністр закордонних справ Франції Мішель Барн’є заблокував обговорення. Причому, виключно в рамках існуючих процедур прийняття рішень.

Але, не викликає сумнівів, що успіх у надзвичайно складному процесі трансформації засобів ведення війни не може бути досягнутий, коли не існує узгодженої точки зору відносно цілей застосування цих засобів. Видається, що найбільш принципові та стратегічно важливі питання щодо майбутнього НАТО були в полі зору щорічної конференції Генерального Секретаря Альянсу 2005 року, які в найбільш концентрованому вигляді можуть вміститися в єдиний вислів: “Яким чином, коли і де повинні використовуватися трансформовані засоби Альянсу, якщо така трансформація досягне успіху?”. В принципі, максимально підтримуючи хоча б основи трансатлантичної єдності, вкрай важливо визначити області компетенції та відповідальності НАТО в умовах стратегічного середовища, що кардинально змінилося. Міністр національної оборони Литви Гедімінас Кіркілас був максимально концентрованим: “Країни Північно-Атлантичного Договору повинні досягнути згоди відносно того, яким викликам повинен протидіяти Альянс і які виклики повинні бути сферами діяльності інших структур”.

Коло замкнулося. Головною загрозою єдності Альянсу є втрата raison d’etre, іншими словами мети існування організації, що призводить до необхідності розробки та схвалення нової Стратегічної Концепції нового НАТО.

Ініціатива «Глобального партнерства» та нова стратегія розширення як путівник для нового НАТО?

Глибока криза, народжена “іракським питанням”, не могла не стати прелюдією до наближення початку найбільш принципових за своєю суттю дебатів навколо природи та подальшого розвитку трансатлантичних відносин, в цілому, та НАТО, як єдиного, поки що, їх інструменту, зокрема.

“НАТО було відхиленням від норми”, - справедливо визнає один із найбільш блискучих світових аналітиків Роберт Кеген. Наскільки потужними повинні бути політичні стимули по обидва боки Атлантики, щоб таке “відхилення” було життєвим і, що найбільш важливо, ефективним, хоча б в найближчому спостережному майбутньому?

Імпульси щодо початку розгортання надскладних дискусій щодо розвитку Альянсу почали надходити на початку нинішнього року та знайшли своє відображення в послідовних подіях:
- щорічній Мюнхенській конференції з питань безпеки 15 лютого 2005 року;
- самміті НАТО в Брюсселі 22 лютого 2005 року та
- щорічній конференції Генерального Секретаря НАТО в Брюсселі 14 квітня 2005 року.

“Промова Шрьодера” на Мюнхенській конференції, яка була виголошена міністром оборони ФРН, викликала стан, близький до осуду та цілковитого несприйняття, особливо серед американських представників. Головна теза німецького канцлера про те, що “НАТО не є більше основним трансатлантичним форумом прийняття стратегічних рішень” була сприйнята як відвертий сигнал для створення нових альтернативних структур. Швидкоруч влаштовані роз’яснення німецького офіціозу щодо неправильної інтерпретації основних положень виступу, навряд чи, змогли внести елементи заспокоєння.

Дивно, але за декілька днів до появи “Промови Шрьодера” на сайті одного із найбільш авторитетних європейських аналітичних утворень – Центру європейської політики – наближеного до вищого офіціозу ЄС, з’являється, за суттю, стратегічний маніфест  “В напрямку до обновлення трансатлантичного співтовариства”. Ключові положення цього маніфесту зводяться до наступного:

по-перше, НАТО не є більш місцем, на яке спираються трансатлантичні відносини. Більше того, сумнівно, що НАТО є саме тим інститутом, який в змозі подолати ті виклики, з якими зіштовхнулися США та Європа;

по-друге, не існує трансатлантичного геостратегічного форуму, який був в змозі поєднати США та ЄС. Таким чином, настав час вироблення нового договору США-ЄС, який може бути підписаний в червні 2007 року напередодні 60-річчя початку дії Плану Маршалла.

Поза всіляких сумнівів, на тлі таких політично знакових виступів та публікацій жорсткі заяви американських ультраконсерваторів, які закликають “врятувати НАТО від Європи” (читай ЄС) не виглядають занадто викличними.

Але новим та дуже серйозним конфліктом всередині НАТО і який, можливо, буде превалювати на Ризькому Самміті, може стати ініціатива або концепція «Глобального Партнерства» НАТО.

Навесні 2004 року, колишній посол США в НАТО Ніколас Бернс виступив із ідеєю «розширення альянсу демократій», яка містила пропозицію створення всередині Альянсу нового комітету, в тому  числі, західно-орієнтованих неєвропейських держав, здатних підтримувати військові місії НАТО у світі.

Спочатку залишаючись поза критикою, дана ідея була піддана осуду після виступу нового американського посла в НАТО у січні 2006 року в школі Північно-Атлантичного Альянсу у німецькому Обераммергау. Вікторія Нуланд запропонувала створити новий «Глобальний Форум Партнерства» в якості принципового кроку модернізації Альянсу на тлі реалій світу пост-11 вересня з одночасним припиненням функціонування Ради Євро-Атлантичного Партнерства.

Таке стратегічне нововведення, за думкою німецького аналітика доктора Карла-Хайнца Кемпса, відмінно від концепції «партнерства» в двох областях. По-перше, з політичної точки зору «Глобальне Партнерство» спрямовано не на підтримання порядку, а сфокусовано на меті безпеки. По-друге, концепція базується на принципі залучення найбільш передових засобів ведення сучасних війн. Не дивно, що такий вид «партнерства» не знайшов схвалення у багатьох європейців. На тлі природного занепокоєння щодо потенційного та подальшого зниження впливу європейських союзників у Альянсі, виникає й ціла низка інших важливих запитань.

Серед них, на  основі яких критеріїв і хто буде визначати кандидатів на членство у «Форумі»? Чи не будуть розмиватися демократичні принципи «сумісності» з Альянсом розгляд членства таких стратегічно важливих країн, як Пакистан? Якими можуть бути умови «військових» внесків до структури? Яка роль буде відводитися нейтральним європейським країнам (Швеції, Фінляндії, Австрії та Швейцарії), а також Росії, як «спеціального» партнера НАТО? 

Окрім того, запропонована концепція повністю сумісна із положеннями нового Чотирьохрічного Оборонного Огляду Міністерства оборони США, в якому визначена мета трансформації «статичних альянсів» у «стратегічне партнерство» з тими країнами, які здатні забезпечити проведення сучасних військових операцій. На зустрічі міністрів закордонних справ, яка відбулася 22 квітня 2006 року, Генеральний Секретар НАТО заявив: «Так як НАТО здійснює свої операції на стратегічній відстані, це означає, що існує необхідність для діалогу з іншими зацікавленими націями… НАТО стає альянсом із глобальними партнерами». Тим самим, підтверджуючи, що ідея концепції символізує визнання початку трансформації НАТО із євроцентричного оборонного альянсу в інститут безпеки з глобальною сферою застосування військової сили. І вже глобальний характер буде впливати на процес подальшого розширення за рахунок країн, що розділяють цінності НАТО та мають спільні інтереси – включаючи, Австралію, Бразилію, Японію, Індію, Нову Зеландію, Південну Африку та Південну Корею.

У своїй статті «Глобальне НАТО» Іво Даадлер із Інституту Бругінзу та Джеймс Голдгейєр із Ради зовнішніх зв’язків справедливо підкреслюють, «НАТО повинно розглядати таке глобальне партнерство не як кінцеву мету, а як перший крок на шляху до формального членства». А наявність перспективи членства для неєвропейських країн буде вимагати відповідних змін 6 та 10 статей Вашингтонського Договору.
В свою чергу, «глобальне розширення» НАТО може викликати побоювання, що нове НАТО буде зіткатися з проблемами знаходження консенсусу щодо того, коли та яким чином діяти. Тут доречними стають пропозиції, щоб замість блокування рішення, країни, що не погоджуються, можуть робити додатки до відповідного рішення, або утримуватися від внеску до будь-яких операцій. Позитивні рішення можуть прийматися на основі кваліфікованої більшості із застосуванням процедури конструктивного утримання, що буде виключати можливість блокування рішення більшості. При цьому, в подальшому, стимулюючи меншість до приєднання, маючи на увазі, й в тому числі, кардинально нові механізми формування бюджету Північно-Атлантичного Альянсу.

В разі неуспіху, Північно-Атлантичний Альянс чекає стратегічна поразка. В такому разі, якщо для уникнення такої поразки, як передрік Хосе Марія Азнар, «стане потреба в новій структурі та навіть із новою геометрією, нехай буде так».