Щорічна міністерська рада країн учасників ОБСЄ не дійшла консенсусу щодо підсумкової політичної декларації: Росія третій рік поспіль заблокувала прийняття документу, у якому було відображено навіть не вимогу, а побажання продовжити виконання Стамбульських зобов’язань 1999 року. Пропозиція вимагати виконання цих зобов’язань, які стосуються виведення російських військ з Молдови, лунала у виступах абсолютної більшості міністрів, що виступали на пленарному засіданні. Позиція, ще раз заявлена на прес конференції міністром Сергієм Лавровим виглядає так: “все, що пов’язане з Договором про звичайні збройні сили в Європі, Російською Федерацією виконано[1]”. Втім більшість країн ОБСЄ вважають інакше, отже, консенсус відсутній.

    Попри критику, яка останнім часом справедливо лунає на адресу ОБСЄ, ця організація, схоже, виправдовує себе, слугуючи регулярним форумом для виявлення і артикуляції усіх складних питань порядку денного на просторі ОБСЄ  від Ванкувера до Владивостока. Форуми ОБСЄ це показовий індикатор наявності чи відсутності консенсусу із базових питань міжнародної політики у цьому макрорегіоні. 

Останнім часом головним тлом абсолютної більшості дискусійних питань в рамках ОБСЄ є фундаментальна відмінність у розумінні базових цінностей організації її “західним” компонентом в особі держав ЄС та НАТО з одного боку та Росією з її сателітами з іншого. Нова концепція “суверенної демократії”, що прийшла на зміну  скомпрометованій практиці “керованої демократії”, і нині визначає ставлення офіційної Росії до всього блока питань демократії та верховенства права, істотно позначається на зовнішньополітичному курсові Росії, зокрема, її політиці в рамках ОБСЄ. В той же час очевидно, що більшість країн ОБСЄ, включно з Україною, не можуть погодитися з даним концептуальним підходом, який не відповідає європейському розумінню демократії, прав людини та верховенства права.

  Починаючи з 2000 року, а особливо після “кольорових революцій”  у низці країн “близького зарубіжжя” головною загрозою національній безпеці, як її сприймають в Кремлі, стала профілактика і активна протидія просуванню нової демократичної хвилі на схід, насамперед, до самої Росії. Український урок 2004 року продемонстрував російським стратегам, що авторитетна думка таких організацій, як ОБСЄ, може слугувати ефективним інструментам в руках тих, хто протидіє спробам узурпації влади правлячими елітами, які регулярно вдаються до маніпуляцій і підтасовок під час виборів. Особливе занепокоєння в Москві вже котрий рік поспіль викликає діяльність спеціальної установи ОБСЄ - Бюро з демократичних інститутів та прав людини - БДІПЛ. Починаючи від відомої “іподромної заяви” лідерів СНД, оприлюдненої влітку 2004 року, Росія веде активну атаку на БДІПЛ, зокрема, його роль у моніторингові виборів. Специфічним зразком сучасної російської дипломатії явився і цікавий документ під назвою Письмовий внесок (Written Contribution) Виконавчого комітету СНД, який з’явився на сайті ОБСЄ[2], але не був виголошений на пленарній сесії. Показово, що даний документ, що відображає російську точку зору в тч на питання діяльності БДІПЛ не обговорювався з країнами членами СНД, і навіть представники України, Грузії та Молдови у виконавчому комітеті СНД не були поінформовані про його наявність. У підсумку, завдяки “пильності” української делегації, згадані три країни СНД виголосили власну позицію, з якою від імені “трійки” виступив Борис Тарасюк[3]. Отже, ідеологічне суперництво між “суверенною демократією” і власне демократією триває...