Не секрет, що відносини України з НАТО розвиваються вже досить тривалий період часу і переживали як драматичні періоди, так і періоди, що сповнювали оптимізмом. Зокрема, одним з таких періодів були минулорічні події на Майдані, які відкрили перед Україною нові перспективи і, здавалося, перевели євроатлантичну інтеграцію з площини теоретизування до конкретної діяльності спрямованої на членство України в Альянсі.

Насправді, за часів президентства Л.Кучми складалося враження, що саме його постать є тією основною перешкодою, що заважає Україні більш активно інтегруватися до Організації Північноатлантичного Договору. Більш того, В.Ющенко, що прийшов йому на зміну, видавався на загал активним і послідовним прихильником інтеграції України до Альянсу.

Видавалося логічним і зрозумілим, що з приходом до влади нового Президента настане значне прискорення у відносинах України з НАТО.

Останній рік, зокрема кілька останніх місяців, свідчили про те, що зацікавленість у такому прискоренні спостерігається як з боку Альянсу, так і з боку української політичної еліти. Обміни візитами на найвищому рівні, інтенсифікація діалогу щодо членства… Усе це свідчило про нові можливості та про новий рівень співпраці.

Проте, поглянемо на змістовне наповнення цих візитів. Що б не бути голослівними, розглянемо хоча б їх хронологію та заяви посадовців НАТО та України за жовтень цього року: найбагатший на такі події місяць поточного року.

7 жовтня цього року Яаап де Хооп Схеффер закликав уряд України припинити розмови про сподівання вступити до НАТО і зосередитись на побудові міцної демократії в країні. Таку заяву Генеральний Секретар НАТО зробив після переговорів у Брюсселі з Прем'єр-міністром України Юрієм Єхануровим. "Дії промовляють гучніше за слова," - зазначив Генеральний Секретар НАТО. Натомість український прем'єр-міністр Юрій Єхануров пообіцяв, що Київ виконає взяті на себе зобов'язання і знову підтвердив намір України приєднатися до НАТО (щось подібне, до речі, доволі часто звучало і за часів Л.Кучми, щоправда тоді в НАТО на дії навіть не сподівалися).

16 жовтня до України прибув Президент Парламентської Асамблеї НАТО П'єр Лелюш. І знову зміст його заяв зводився до такого: місце України - серед країн демократичної сім'ї. Проте, зміст, який вкладається у діалог Україна - НАТО, залежатиме від демократичних і економічних реформ. Тим часом, українська сторона знову нагадала про своє бажання приєднатися до Альянсу.

Апогеєм за своєю значущістю став візит до України Генерального Секретаря НАТО 18 жовтня. І знову пан Схеффер доводив до відома українського істеблішменту основну думку: закликав українців менше говорити про користь інтеграції в Альянс, а більше показувати конкретні результати. У відповідь, тепер вже безпосередньо в Україні Генсек почув знову ж таки сповнені глибокого змістовного наповнення твердження про те, що Україна прагне в НАТО і бачить себе в Альянсі.

Таким чином, під час усіх цих візитів складалося враження, що учасники зазначених діалогів говорили різними мовами. Представники НАТО неодноразово говорили про необхідність досягнення конкретних результатів, натомість українські посадовці - про прагнення, надії, сподівання України.

Щоправда, чи була в української сторони конкретика, якою можна було б похвалитися? Чи зрозуміли б і оцінили представники НАТО нагадування про те, що Цільовий план Україна - НАТО на 2005 був затверджений Президентом України не наприкінці попереднього, 2004 року, а, фактично, в середині другого кварталу 2005 року, коли цей План мав вже тривалий час виконуватися? Чи потішили б їх об'єктивна оцінка виконання згаданого Цільового плану протягом перших трьох кварталів 2005 року? Навряд. Адже, згідно Висновку Спеціальної парламентської комісії з моніторингу виконання Плану дій Україна - НАТО та Комітету з питань євроінтеграції у першому півріччі 2005 року передбачалося виконання лише 62 заходів Цільового плану на 2005 рік (ЦП-05). За контрольний період з них повністю було виконано 30 % завдань; 35 %  не виконано  зовсім; решта (35 %) виконані частково.  З огляду на те,  що всього ЦП-05 включає 271 захід, станом на кінець першого півріччя були підстави констатувати  сталу  тенденцію до сповільнення (у порівнянні з базовим 2003 роком) темпів реалізації положень Плану дій у цілому: ЦП- 03 було виконано на 74 %,  ЦП-04 -  на 65 %.

Аналіз самого змісту положень  ЦП-05  дає дійти висновку про включення в нього в ньому практично усіх, принаймні переважної більшості недоліків, властивих його попередникам. Наявність останніх  мала негативний вплив на ефективність виконання   Плану дій загалом і, відтак, не наближає країну  до кінцевої мети - досягнення відповідності критеріям членства в НАТО, а, навпаки, віддаляє від неї.

Спробуємо проаналізувати причини такої ситуації. Більшість експертів переконані, що виконання Цільових планів і співпраця з НАТО гальмується (за винятком хіба що оборонних аспектів такої співпраці, відповідальним за які є Міністерство оборони України) через наближення виборів до парламенту. Не є таємницею, що рівень підтримки вступу України до Альянсу серед громадян України є вкрай низьким. А саме громадяни України і є тим, що політтехнологи зверхньо називають електоратом. Відтак, партійні поводирі навіть у структурах, які завжди були прихильниками євроатлантичної інтеграції воліють замовчувати свою прихильність до Альянсу, аби той електорат не розлякати.

Водночас, противники вступу України до НАТО стоять на своїх позиціях чітко і всіляко переконують той самий електорат, що НАТО - агресивний військовий блок. Чи може ситуація змінитися на краще в таких умовах? Відповідь знову ж таки - навряд.

Що ж ми маємо у підсумку?

1. Помаранчева революція, усунення від влади Л.Кучми та В.Януковича, які позиціонувалися як антагоністи вступу України до Альянсу, дали Україні шанс досить швидко досягти відповідності критеріям НАТО та вступити до цієї організації, з усіма бонусами, які витікали з цього кроку.

2. Нове керівництво України повідомило про своє бажання не тільки декларативно, але й формально приєднатися до спільноти демократичних держав і НАТО, вітало це рішення.

3. Протягом року темпи реальних реформ, в політичній, економічній, ресурсній сфері були вкрай низькими, відтак, керівництво НАТО нагадало Україні про необхідність діяти, а не тільки говорити.

4. Україна не почула зауважень і вкотре нагадала про свої бажання.

Загалом, складається враження, що за таких умов українському керівництву варто задуматися над можливостями сублімувати свої бажання у активну роботу. Адже якщо й далі наш конструктивний діалог з Альянсом і надалі відбуватиметься різними мовами, то перспективи членства в блоці стануть такими, якими були й рік тому. І тоді Генеральний Секретар Яаап де Хооп Схеффер вже не казатиме, про бажання побачити результативну роботу в сфері євроатлантичної інтеграції України, а лише про двері в Альянс, які "завжди відкриті"…