„Загальною метою переговорів є  вступ.

 Дані переговори є процесом, який базується на можливості

 його припинення, результат яких

не може бути наперед гарантований.”

Із тексту Рамок переговорів ЄС із Туреччиною

Європейське Економічне Співтовариство, вже на сьомому році свого існування, надала серйозну надію Турречині. Поза сумнівом, практично було неможливим, передбачити всі етапи, сценарії успіхів та криз в розвитку проекту "Єдиної Європи" з іх проектуванням на перспективність, хоча б гіпотетичного, турецького приєднання. На порядку денному один за одним виникали питання, які були, за часом іх розгляду набагато привабливішими, ефективнішими та, головне, внутрішньо спокійнішими. Та всім було зрозуміло, що "час Туреччини" наблизиться незворотньо.

Перше "запобіжне" рішення було ухвалено в 1999-ому, коли майбутнє розширення, що відбулося через п'ять років, виглядало вже незворотнім. Хоча тоді всі чудово розуміли, що Туреччина ніяким чином не претендує вскочити на поїзд, що прямує до станції "повного членства". 

Друге, фактично, вирішальне рішення було прийнято на найвищому рівні вже в грудні 2004-го, коли до розгортання найбільш глибокої, системної кризи на європейському континенті залишалося приблизно півроку. Й саме тоді, стало майже очевидним, що так зване "турецьке питання" стане одним із вирішальних факторів, що буде впливати на поведінку громадян країн ЄС під час референдумних кампаній. Все трапилося, фактично, за запрограмованим сценарієм. Настала системна криза і відбувся програмовий виступ Блера 23 червня із закликом до "періоду рефлексії". Парадоксально, але цей виступ не мав жодного прямого відношення до Туреччини в контексті приєднання, не зрозуміло до якого, майбутнього ЄС. Хоча Британія, за всіма ознаками, виступала найбільшим фаворитом та лоббістом Анкари в усіх заплутаних коридорах брюсельської влади.

І, можливо, поразкова конституційна епопея підняла найбільш болюче для всіх європейців, і не тільки для них, питання про те, чи насправді існувала така категорична необхідність витрати часу, який вже ніхто не компенсує, на розробку документу, який був категорично відкинутий. Та більше того, й найбільш головне, в питанні розширення відкинутий Конституційний Договір, його конструкція, ніяким чином не передбачав членства ні, не Туреччини, а навіть й Хорватії. 

Що рухало намірами та вчинками міністрів закордонних справ країн-членів ЄС під час більш ніж 30-годинного марафону в Люксембурзі, питання більш ніж риторичне. Зрозуміло, що, певно, у кожної країни існував власний далекоглядний інтерес. І не треба виносити на перший план спочатку непохитну позицію Австрії, яка з одного боку, жорстко керувалася своїми власними інтересами, що полягали у переважному неприйнятті Туреччини власним населенням та, з другого боку, наступними виборами в одній із федеральних земель. Дуже багатьом було очевидно, що Австрія була обрана в якості захисника, своєрідного форпосту "християнської Європи". І таку роль для альпійської республіки, майже напевно, визначили набагато потужніші країни, які вирішили залишитися в тіні та назви яких ні для кого не є таємницею. Саме проекція майбутньої поведінки цих країн буде, напевно, вирішальною під час довготривалих та виснажливих переговорів.

За всіма ознаками Анхела Меркель все ж таки перехилить терези щодо посади канцлера на свою користь. Позиція "чорно-жовтої" коаліції відносно можливого членства Туреччини давно і неоднозначно окреслена. Та, навряд чи, цю позицію можуть змінити більш ніж 600 тисяч турків, що проживають в Німеччині і які, в переважній кількості, голосували за соціал-демократів. Якщо загрозливі тенденції, що присутні в ключових аспектах розвитку німецького супільства, не будуть зупинені, стане ще більш очевидним, що "турецьке питання" буде вкрай небажаним, навіть, для побутового обговорення. На жаль, вже не виходячи з турецької проекції, пріоритети Меркель будуть серйозно знівельовані.

На даний час повністю зрозуміла позиція Франції, не дивлячись на еківоки Жака Ширака, який після нищівної поразки на референдумі, який  особисто ініціював, і поступив цілком демократично, але сподіваючись на інший вердикт французів, є майже твердим прихильником зупинення будь-якого подальшого розширення Європейського Союзу. Один із найбільш вирогідних наступників Ширака Ніколя Саркозі своїх негативних позицій щодо залучення Анкари не приховує.

Така ж ситуація спотерігається в Нідерландах - іншій країні- засновниці об'єднання. Поведінку вказаних країн під час переговорного процесу зовсім не важко предбачити.  

На Туреччину чекає схвалення та безпосередня, на відміну від минулих апплікантів, імплементація всіх 83 тисяч сторінок існуючого законодавства ЄС. Ця процедура видавалася б доволі стандартною, якби Європейська Комісія не приступила до вкрай необхідної ревізії цього законодавства. Наскільки ефективною та гнучкою буде політика турецьких чиновників щодо незворотності  зміни правил можна тільки прогнозувати. Можливо, одним із перших іспитів стане імплементація правил гри в сферах конкуренції, функціонування внутрішнього ринку, сервісних послуг. Всі ці зміни повинні бути імплементовані вчасно та ефективно В пункті 12 "Рамок переговорів" чітко зазначено: "Для сфер, що пов'язані з розширенням внутрішнього ринку, регуляторних засобів, всі закони повинні будуть імплементовані швидко, а перехідний період повинен бути короткотерміновим".

Кожна із 35 розділів законодавства буде розглядатися та схвалюватися окремо. При цьому, невиконання будь-якого розділу може слугувати приводом для заборони переходу до виконання наступного розділу. Більше того, заплановано спеціальні перехідні періоди, запобіжні заходи, специфічні положення, які будуть слугувати як обмежувальні, зокрема, в таких питаннях, як свобода вільного переміщення людей, структурна політика та Спільна сільськогосподарська політика.   

 Та більше, Комісія за власної ініціативи, або за вимоги третини країн-членів ЄС може рекомендувати припинити переговори та формулювати відповідні умови для їх поновлення. Дані рекомендації будуть спрямовуватися на розгляд Ради, яка буде ухвалювати відповідні рішення кваліфікованою більшістю голосів. 

Маючи доволі примарні надії щодо знаходження спільної позиції відносно стратегії та темпів ведення переговорів, всі найкращі наміри можуть розбитися, як завжди, найбільш банальними та практичними речами. Зрозуміло, що мова йде виключно про гроші, а саме фінансування програм абсорбції Туреччини. Вельми наївно сподіватися, що після другої хвиля провалу, що була засвідчена несхваленням фінансових перспектив ЄС на 2007-2014 роки, відкриються будь-які серйозні можливості для скерування фінансових джерел на вкрай гострі потреби реформування майже всіх сфер життя світської, але мусульманської, країни. За останніми даними, рівень доходів в країні на одного мешканця ледве досягає позначки 1/ 10 доходів пересічного британця та рівня ВВП на одного мешканця, що складає 29% від середнього в ЄС. Чудово усвідомлюючи перспективність кардинальної реформи цілого бюджетного облаштування блоку на тлі турецької перспективи, творці "Рамок переговорів" чітко вказали на те, що Туреччина може розраховувати на фінасову підтримку, починаючи лише з 2014 року, тобто після майже восьми років після початку самих переговорів. Така лінія поведінки ЄС наперед змінює всю стратегію та сутність переговорів. В цьому контексті, майже незрозуміло, які механізми саме стимулюючого характеру можуть будуть використані для розгортання та імплементації неймовірного складного комплексу реформ, залишаючись їх вкрай жорстким оцінювачем. Та при цьому, знаходячи механізми "чесного розподілу фінансових навантажень між країнами-членами".

Доволі наївно думати, що термін "чесний" у фінансовій проекції ЄС використовується відверто. Всім зрозуміло, хто "чесно" буде зобов'язаний нести основну частку витрат. Чи можна уявити, що підхід до фінансового питання по відношенню, насамперед, до Німеччини спрацює в турецькій проекції?

З іншого боку, певно, всі зрозуміли, що бюджет ЄС зразка 60-х років є абсолютним нонсенсом на початку 21-го сторіччя із своїми 40 відсотками спрямування на "корів", як висловлювався Блер, тобто на Спільну сільськогосподарську політику. Але, чекати з необхідною реформою фінансових перспектив ще стільки років, певно, можуть собі дозволити хтось на зразок політичних аутсайдерів. Чи стане Туреччина каталізатором таким реформ передбачити вкрай важко, враховуючи величезний тиск, що буде чинитися на уряд країни з боку далеко нереформованих секторів турецької економіки і, в першу чергу, сільськогосподарського сектору.

Та найбільш драматична ситуація проектується на інститути ЄС, якщо взагалі цю проекцію можна взагалі зреалізувати. Вкрай незграбний компроміс в Ніцці буде повністю зруйнований спробами переформатування процедур прийняття рішень. Не може бути сумнівів, що Туреччина буде надзвичайно жорстко відстоювати свої інтереси щодо ваги власного голосу. Якщо в 2000 році рішення приймалося з муками, то під час Міжурядової Конференції щодо Конституційного Договору це питання стало, на загал, фактично, вирішальним і спочатку призвело до зриву так званого європейського конституційного процесу. Що буде відбуватися з приводу розподілу кількості місць для депутатів від Туреччини в Європейському Парламенті, кількості комісарів в Комісії навряд чи хто наважиться спрогнозувати. Питання, певно, полягає в іншому, чи є сенс починати ці проектування в нинішніх надзвичайно складних та складно прогнозованих умовах євросоюзівських реалій.

Рішення, що було ухвалено в ніч на четверте жовтня, виглядає вкрай суперечливим та, можливо, навіть відверто алогічним на тлі кризового стану всієї європейської конструкції. Навряд чи, це рішення було підштовхнуто нічними дзвінками Кондоліззи Райс до ключових граців "турецького гамбіту" та несподіваними баталіями навколо можливого членства Кіпру в НАТО. Також навряд можна припускати, що міністри закордонних справ були в змозі спроектувати майбутнє ЄС на можливий момент вступу Туреччини. Одначе, вельми прозоро вимальовується реальна перспектива докорінної трансформації самих принципів та базових механізмів європейського проекту. Та й навряд чи, після гіпотетичного приєднання турецької держави до об'єднання, можна бути вести мову про його виключну європейськість.

Чи можна ставити питання про те, що в ніч на 4 жовтня, було закладено основи для поступового демонтажу ЄС та утворення нової формації з відмінними завданнями та цілями? Скоріш за все, можна, в деякому сенсі, вести про це мову. І саме з цієї перспективи можна очікувати різкої активізації прихильників проекту "багатошвидкісної Європи", спроб створення деяких центрів впливу та прийняття рішень, причому виключно в рамках існуючого Договору про ЄС. Але, вже наявна сучасна європейська логіка все більш спрямовує реальну політику в саме такому напрямку. Туреччина, схоже, лише каталізатор. Питання в тому, каталізатор розвитку яких тенденцій? Не хотілося чекати довго, принаймні не довше ніж до закінчення, певно, одного з ключових в історії ЄС саммітів, запланованого на жовтень.