Вони чекали свого часу дуже довго. «Вони» - це майже оскаженіли єврократи та найбільш реакційні сили з «темного минулого» в Чехії.

Вільна Чехія та її лідери, які розуміли в якому напрямку рухається проект «ever closer Union», стали об’єктом лютої ненависті Брюсселя та їх послідовників – єврофедералістів по цілій Європі – від Ферховштадта до Шульща, від Юнкера до Баррозу.

Вони оскаженіло чекали закінчення президентського терміну Вацлава Клауса, який вже давно збагнув саму природу нинішнього ЄС та похмурі тенети, які вже запроектовані для майже цілої Європи, ніким не обраними та ніким неконтрольованими апаратчиками з Брюсселю.Вони люто ненавиділи майже всі останні чеські уряди, починаючи від уряду Мірека Тополанека до уряду Петра Нечаса.

Епопея навколо приєднання Чехії до Лісабонського Договору стала для ЄС дуже повчальним уроком. Абсолютно вірні рішення щодо відмови приєднання до Фіскального Договору та Банківського Союзу подіяли на єврофедералістів як червоне ганчір’’я, після чого вони зрозуміли, що можуть втратити Чехію.

Як завжди у цілій історії ЄС, вони чекали так званої «позитивної кризи»,  коли, всупереч волі європейських народів, Євросоюз робив те, що було спроектовано так званими «батьками вільної Європи» - Моне та Шпааком - чергова концентрація влади.

І ця криза настала в Чехії на тлі безпрецедентних   корупційних скандалів. Одночасно, на других в історії Чехії всенародних, президентських виборах переміг представник крайнього лівого крила Мілош Земан, який миттєво отримав карт-бланш на «повернення» Чехії до «єдиної європейської родини» від вищих чинників політичної ієрархії ЄС.

Уряд Нечаса не міг встояти. Цей уряд став майже такою самою жертвою дій «Франкфуртської групи» як законно обрані уряди Греції та Італії, які не хотіли встати на коліна перед єврокомісарами та їх приспішниками.

Фактично, в Чехії відбувся заколот, коли владу всупереч конституції захопив уряд, якого ніхто не обирав. Миттєво новопризначений прем’єр Іржі Руснак оголосив далекосяжні плани, які фундаментально могли змінити геополітичне позиціювання незалежної Чеської держави.  Новий міністр закордонних справ оголосив те, що від нього, в перше і головну чергу, чекали єврократи – Чехія може приєднатися до євро. До цієї «пекельної машини», яка розтрощила майже все живе в Європі. Це був стратегічний план, узгоджений Брюсселем, ключовими столицями в ЄС та новітніми «хазяїнами життя» в Чехії. Вони прорахувалися лише в одному – громадяни Чехії занадто багато віддали за свою свободу. План повного захоплення влади в Чехії, на відміну від 1948 року, провалився. На Чехію чекають нові парламентські вибори.

Але, Чехія вже інша. Відійшли майже всі ті, хто робив новітню історії своєї країни на протязі останніх двадцяти років. Ті, хто виріс у вільній, сучасній Чехії, вже не можуть чітко згадати, які мрії та плани були у тих, хто визволяв Чехію від комуністичного гніту.
Знову безпрецендентно підняли голову, як колишні, так і нинішні комуністи та їхні посіпаки всіх ґатунків. «Пташенята Брюсселя» окупували дуже багато високих посад, як в Празі, так і в чеських установах, посольствах, місіях в Європі та по цілому світу, пропагуючи напівбожевільні ідеї майбутнього ЄС та Чехії в ньому, що не мають нічого спільного, ані з демократією, ані з європейськими цінностями.  Боротьба з ними буде запеклою, але вони приречені, тому що вони з минулого, затхлого та мерзотного минулого.

Незалежно від того, хто переможе в Чехії на майбутніх парламентських виборах, очевидно одне. Чехія не приєднається до євро. Це кардинальне, все інше похідне. І саме з цими політиками Україна повинна проектувати спільні стратегії майбутнього нової Європи. А не з тими, які штовхають, як рідну Чехію, так і Україну до провалля з поводирями з Брюсселя.