Ангела Меркель і Ніколя Саркозі завжди протестують, що євро і Європейська Унія є неподільними. Вони мають лише добрі наміри. Їхня мета - це заспокоїти: Німеччина і Франція врятують єдину валюту, тому що її падіння може передвіщати крах всього європейського проекту.
 
Лідери двох країн можуть виявитися правими у своїх аргументах. Але зіставлення сміливої риторики з хронічними ваганнями та нерішучістю минулого року натякає на іншу можливість: що причина і наслідок працюють у протилежному напрямку.
 
Євро у кризі, тому що Європа перебуває у кризі. Криза суверенних боргів є як симптомом, так і причиною. Марнотратство у Греції, бум на ринку житлової нерухомості в Ірландії та необачні державні банки Німеччини - всі вони відіграли у цьому свою роль. Але неспроможність виправити становище свідчить про серйозну хворобу.
 
Європейські уряди можуть врятувати євро, якщо вони цього забажають. Впорядкований дефолт найслабших економік не обов’язково повинен стати катастрофою, якщо він супроводжуватиметься переконливим планом досягнення ними майбутньої платоспроможності і зміцненням вразливих банків країн-кредиторів.
 
Державний борг Греції, Ірландії та Португалії становить близько ?680 млрд ($960 млрд). Це виглядає великою сумою. Але вона становить лише близько 7% ВВП єврозони. Гарантування цього боргу шляхом випуску повноцінних євробондів припинить паніку на фінансових ринках.
 
Розв’язання проблеми, іншими словами, є політично болісним, але цілком можливим в економічній площині. Відсутніми умовами є довіра і політична воля. Виборці у Німеччині не переконані в тому, що їхнє процвітання пов’язане з виживанням євро, а виборці в країнах, що страждають від високого рівня боргу, повинні побачити правдоподібний шлях виходу з нинішньої пастки. Меркель, зокрема, повинна продемонструвати лідерство, що поєднує цілі із засобами.
 
Деякий час тому я виступав на невеликій конференцій, організованій португальською Fundação Oriente в монастирі Аррабіда поблизу Лісабона. Я назвав свій виступ "Повернення Європи до Вестфальської системи". Моя теза - що Унія повертається у минуле на кілька сотень років, оскільки поступається тискові націоналізмів, які відроджуються, - була задумана як провокація. Але коли я спостерігаю за тим, як європейські лідери спотикаються на кризі суверенних боргів, я все більше переконуюся, що лише простий опис нинішньої реальності.
 
Сучасні європейські держави народилися з Вестфальського миру у 1648 році. Доктрина державного суверенітету замінила наднаціональну владу церкви, що тоді суттєво ослабла. Як зауважив видатний дипломат з Брюсселю, Роберт Купер, правителі Європи придбали внутрішній лад та народну злагоду ціною вищої конкуренції між державами.
 
Ця система проіснувала до середини ХХ століття, коли жахливі руйнування, викликані другою великою за 30 років, нарешті, переконали лідерів континенту, що ціна підтримки європейського ладу, заснованого на балансі сил стала занадто високою.
 
Постмодерний експеримент Європи зі спільним суверенітетом триває поки що 60 років. Тепер вся угода розвалюється на очах, оскільки уряди знову відокремлюють вузькі національні інтереси від ширших спільних. Світ глобалізувався, але політика і надалі має локальний характер. Держави Європи реагують на внутрішній тиск, прагнучи повернути собі незалежність вестфальського типу.
 
Не так давно Унію вважали взірцем для нового багатополярного світового ладу. Об’єднуючи суверенітети, Європа успішно зустріла великий виклик глобалізації: як примирити транскордонну взаємозалежність з внутрішньою політикою. Інтеграція перетворила гру з нульовою сумою у гру з додатньою сумою.
 
Загальним припущенням на початку нинішнього століття було те, що потрібен буде час для інших організацій, щоб вони досягли необхідного рівня політичної та економічної складності, але ЄУ у кінцевому рахунку стане шаблоном для АСЕАН, Меркосур та решти.
 
У ретроспективі клей європейської інтеграції вже почав розчинятися. Маастрихтський договір 1991 року, який породив спільну валюту, зараз виглядає останнім успіхом покоління, яке вважало єдність Європи життєво важливою умовою для миру та безпеки на континенті.
 
Договір збігся з розпадом Радянського Союзу і возз’єднанням Німеччини. Імператив франко-німецького примирення, повоєнна провина Німеччини і екзистенціальна загроза комунізму невдовзі залишаться лише у підручниках з історії. Як тільки у східній половині континенту була встановлена демократія, ЄУ стала потребувати нового сенсу існування.
 
Возз’єднання Німеччини порушило крихкий баланс в Унії, що спирався на франко-німецький альянс. Вимога Берліну, щоб до Німеччини ставилися - як до Великобританії, Франція та Італії - як до "нормальної" (тобто егоїстичної) країни ще більше порушила рівновагу. Німеччина є надто великою і занадто сильною, щоб Європа пережила її прагнення до реалізації своїх вузьких національних інтересів.
 
Берлін не є самотнім у своєму повороті до національних інтересів. У Парижі "більше Європи", зазвичай, означало "більше Франції". Але французи, голландці та інші народи підхопили британську хворобу. Євроскептицизм більше не є виключною власністю англійців, що переживають Битву за Британію.
 
Економічна криза змусила уряди по всьому континенту переосмислити Брюссель як частину проблеми, а не її рішення. Таким чином, прибуття 25 тисяч біженців в результаті арабських повстань привели до вимог в Італії, Франції та Данії до посилення контролю на внутрішніх кордонах.
 
В цей момент панівною думкою є те, що влада, віддана Унії є владою, яку забрали в столиць країн-членів. Від урядів, ослаблених глобалізацією, їх громадяни вимагають більшої безпеки. Відповіддю на ці вимоги є "опір" Брюсселю і відмова допомагати своїм сусідам.
 
У цьому немає ніякої логіки. Оскільки центр світового тяжіння зміщується все швидше до країн, що розвиваються, фрагментація Європи лише прискорить темпи її занепаду.
 
В цьому, однак, є іронія: нові потуги, з якими тепер повинна конкурувати Європа, ніколи не були сильно переконані постмодерним взірцем Унії. Ревно захищаючи власний суверенітет, Китай, Індія, Бразилія та решта надають перевагу Вестфальській системі. Їхній взірець - це 1648 рік, а не Римський договір [1957 року, установчий договір Європейського економічного співтовариства – Z].
 
Тож історія може сприймати останні 60 років як інтерлюдію. Лідери ЄУ на саміті у Брюсселі цього тижня ще можуть вигадати план з порятунку євро. Я не впевнений, чи вони знають, як врятувати Європу.