8 незручних істин, які королівство Берлусконі викриває про давній і сучасний європейський проект
 
У ХV столітті папа Пій II, який насправді ініціював сучасний дискурс на тему Європи, написав знаного листа султанові Магомету ІІ, завойовникові Константинополя, у якому прославляв різноманітні сторони старого континенту: "Іспанія така непохитна, Франція така войовнича, Німеччина така багатолюдна, Британія така сильна, Польща така відважна, Угорщина така активна й Італія така багата, мужня і досвідчена в мистецтві ведення воєнних дій".
 
Тепер, як і тоді, Європа немислима без своїх країн. Розглядати Європу тільки як ЄУ та її брюссельські інституції – це те саме, як описувати гарний старий будинок, користуючись інструкціями з експлуатації його системи центрального опалення, каналізації, електро- і водопостачання. Звичайно, Європа – це набагато більше, ніж сума її країн – але без них вона ніщо. Отже, тепер, коли The Guardian розпочала місяць спеціальних публікації на європейську тему, щопонеділка, тиждень за тижнем, роблячи це, вона публікуватиме докладні, глибокі матеріали про чотири країни, згадані Пієм ІІ понад 5 століть тому: Німеччину, Францію, Іспанію і Польщу.
 
Тим часом розгляньмо власну країну Пія ІІ, Італію, яка наступного четверга відзначатиме 150-річчя свого гіпотетичного об’єднання в сучасну національну державу – Королівство Італії було проголошено 17 березня 1861 року. Італія є нашою – європейською країною. Більше ніде ви не можете знайти такої кількості тісного нашарування європейської історії. Тільки в Римі ви можете обідати неподалік того місця, де було вбито Юлія Цезаря, тоді зайти і послухати 2000-річне звернення від спадкоємця Святого Петра місту і світу. Більшість із того, що створило традиційну ранньомодерну ідентичність Європи – особливо спадщина Давньої Греції та християнства – прийшло до нас із Давнього Риму.
 
Європа: від Юлія Цезаря до Сильвіо Берлусконі.
 
Кожна європейська країна унікальна, втім всі вони мають багато спільного, і кожна частина говорить нам щось про ціле. Ось 8 речей, які, на мою думку, сьогоднішня Італія говорить нам про сьогоднішню Європу.
 
1. Італія – як Європа, Європа – як Італія – не знає, що хоче розповісти. Святкування 150-ї річниці "італійської єдності", яке я нещодавно відвідав у посольстві в Лондоні, було майже повністю присвячено двом тісно пов’язаним темам: жінкам і коханню. Вечір був чудовий з Гретою Скаччі, що читала деякі фрагменти з "Божественної комедії" Данте (Amor, ch’a nullo amato amar perdona) і тенором, який так виконував неаполітанські пісні про кохання, що здавалось, буцім він от-от лусне. Але для сучасної європейської країни, це був трохи дивний спосіб показати себе своїм друзям. Щодо ЄУ, то вона не може подарувати нам навіть пісні.
 
2. Замість розповіді Європа представляє стиль життя. Італія є найбільш славним екземпляром цього стилю життя – їжа, вино, мода, сонце, "соціальні" години праці і тривалі відпустки, bella figura, dolce vita і все це. Проблема в тому, що все менша кількість італійців і європейців насолоджується цим стилем життя. Він не можливий без радикальних економічних реформ і реформ держави загального добробуту й успішної ліберальної інтеграції чоловіків і жінок, мігрантів за походженням – багато з них є мусульманами (Пій ІІ, напевно, перевертається у своїй могилі).
 
3. Імовірно, чимало європейців і людей поза межами Європи більше знають про Берлусконі, ніж про будь-якого іншого європейського політика. Він найбільше відповідає нашому поняттю пан’європейської політичної фігури. На жаль, те, що кожен знає про нього, є переважно химерним, похітливим або неприємним – щоб не сказати щось сильніше. Отже, замість належної драми на тему європейської політики як частини європейської публічної сфери, що добре функціонує, ми маємо цю дешеву оперету.
 
4. Розмах того, що, власне, відбувається в країнах усередині ЄУ, є набагато ширшим і менш привабливим, ніж приємні історії, які ми розказуємо собі і решті світу. Берлусконізм – це не фашизм, але він також дуже далекий від ідеального типу добре функціонуючої соціально-ліберальної демократії, яка, як заявляють повсюдно європейці, є характеристикою Європи.
 
Немає сумнівів, що в цьому Італія аж ніяк не самотня. Угорщина Віктора Орбана – якщо взяти ще одну стару європейську країну, згадану Пієм ІІ – наступає їй на п’яти. Якби вам довелося поєднати в одній уявній країні всі найгірші риси 27 окремих членів ЄУ, ви отримали б достатньо огидне місце.
 
5. Час, коли європейським країнам потрібно демонструвати свою найкращу ліберально-демократичну поведінку, – це рік чи два перед їхнім вступом в ЄУ. Тільки-но вас прийняли, вам зійде з рук усе. Якби сьогодні Італія Берлусконі мусила б подати заявку на вступ у ЄУ, її могли б не прийняти.
 
6. Ніколи не треба змішувати теперішній уряд країни з країною, якою він, за його твердженнями, керує. Усі європейські країни мають різні елементи, і Італія має більше несумісних елементів, ніж інші. Існують великі сфери її національного життя – зокрема ті, якими керують люди, що підтримували Берлусконі, – які є модерними, ефективними, цивілізованими і викликають захоплення. Та сама країна, яка дає нам імператора Сильвіо, також дає нам того, хто, як ніхто із теперішніх кандидатів на посаду керівника Європейського центрального банку, заслуговує на довіру. Звичайно, я маю на увазі Маріо Драгі, голову Банку Італії.
 
7. Ми не повинні плутати стійкі історичні країни зі стабільними об’єднаними національними державами. У "Пошуках Італії" [The Pursuit of Italy], книжці, чиє видання збіглося з цією річницею, Девід Ґілмор доводить, що 150 років Італія витратила якраз на те, щоб не стати ефективною об’єднаною національною державою. Він нагадує нам, що прихильники Північної ліги Умберто Боссі будуть зараз глузувати: "Гарібальді не об’єднав Італію; він поділив Африку". Якщо сьогодні політичне ослаблення Берлусконі означає посилення Боссі, це заледве віщує щось добре для сильніше інтегрованої Італії.
 
І тут є ширший європейський політичний аспект. Якраз інтеграція в рамках ЄУ – це те, що дозволяє собі потурати національній дезінтеграції. Достатньо поглянути на Бельгію – яка сьогодні вже 270 днів без уряду, тому що, очевидно, є непримиримі відмінності між північними (фламандцями, які говорять голландською) і південними (франкомовними валлонами) політиками.
 
8. Говорячи про Африку: ви сподівалися, що Італія, одна з великих європейських середземноморських потуг, разом із Францією й Іспанією виробить сміливу відповідь Європи на арабську весну. Замість цього ми маємо фотографії Берлусконі, який обіймається з Каддафі, італійську державну енергетичну компанію ENI, що, очевидно, і далі не дає пересохнути потокам грошей, доходам, які течуть до лівійського диктатора як плата за газ і нафту, і паніку, викликану біженцями з Тунісу, які висадились на італійський острів Лампедуза. Знову ж, Італія є тільки екстремальною версією європейського безладу. Ми більше не можемо дозволяти собі це.
 
Отже, щасливого тобі 150-річчя, роз/об’єднана Італіє. Ми любимо тебе. Ми співчуваємо тобі, особливо через твоє теперішнє керівництво. І нам конче потрібно, щоб ти повернулася в авангард великого давнього і сучасного проекту, який ми називаємо Європою. Урешті-решт, це ти винайшла його.