Будь-які економічні кризи рано чи пізно закінчуються. Тотальні кризи хибного геополітичного сприйняття можуть призвести до наслідків відверто руйнівного та важкопрогнозованого характеру.  Для України, на жаль, відбувається перехід із «сірої» зони стратегічного вакууму в «чорну» діру стратегічної поразки. Вихід буде надзвичайно тяжким і невідомо, наскільки тривалим.

Стратегічна дезорієнтація, параліч адекватного оцінювання надкритичної ситуації, штучне та небезпечне вибудовування глибоко помилкових пріоритетів ведуть лише до одного – майже тотального хаосу із непередбачуваними наслідками. Безжальна криза просто доконає справу. «Геронтологічно-комсомольський уряд» упевнено став на шлях, що призведе до економічного та соціального колапсу.

«Харківський пакт»  як «Український Мюнхен» та його наслідки

Для кремлівського диктаторського дуету ключовою метою було зламати будь-який спротив Януковича саме на початковому етапі «біло-голубого» президентства щодо їхніх стратегічних планів домінування у Центрально-Східноєвропейському регіоні. Після «харківського жаху», коли ця мета була майже миттєво досягнута, український партнер став для них просто нецікавим.

Наступні візити та поїздки Медведєва та Путіна в Україну вже розглядаються винятково у російських координатах та як елементи, хоча й суттєві, у передвиборчих стратегіях двох головних російських «реалістів». На тлі суттєвої переорієнтації їхніх інтересів та пріоритетів щодо українського прем’єра як єдиного розпорядника всієї економічної та фінансової влади в Україні.  

Навряд чи треба переоцінювати або недооцінювати вплив російських радників на формування міжнародного порядку денного Віктора Януковича. Але саме програмовою, свого роду маніфестною, стала промова Януковича на засіданні, присвяченому дню утворення Служби безпеки України. Промова визначила «новий курс» - «позаблоковість».

Ось два з можливих та найчутливіших наслідків «нового курсу». Десятки, сотні консультацій, засідань, переговорів, нарад на найрізноманітніших рівнях будуть скасовані.

Це майже ізоляція. Причому ізоляція в одних із найбільш вразливих та критичних сфер для будь-якої держави – безпеки та оборони. Звичайно, потужне невдоволення чиновників неможливістю виїхати за кордон і бути хоча б присутніми під час обговорення як принципових, так і делікатних проблем, можна приглушити. Але потенційно повну «сліпоту» спеціальних служб України приглушити не вдасться. Можливо , їздити прийдеться лише, наприклад, до Душанбе, Бішкека й інколи, якщо посміхнеться вдача, до Астрахані або Саратова.

Союзники та партнери по НАТО будуть дедалі чіткіше вказувати на неможливість співробітництва в усіх операціях, в яких задіяна Україна. Якщо Туреччина майже повністю блокує співробітництво поміж НАТО та ЄС через кіпрську проблему, то можливість блокування доступу України до ресурсів, в тому числі й закритого характеру, проблемою взагалі може не бути.

Реальністю може стати необхідність повернення українських контингентів з Косова, Афганістану, Іраку. Майже всі спільні навчання, програми, обмін досвідом доведеться зупинити. Стратегічна авіація України залишиться в аеропортах, в кращому випадку… Може бути оголошена вимога припинити участь України в операціях у Середземному морі та біля берегів мису Горн.

Це деталі свого роду «зовнішнього» фону. «Внутрішній» фон набагато важчий.

Постане вимога повної зміни оборонних та військових доктрин та стратегій. Це стане справжнім стратегічним шоком для воєнної структури України та її істеблішменту. Прямим наслідком стане аксіоматична необхідність зміни всіх тактичних, командних та оперативних планів - із повною реорганізацією структури та командування Збройних сил. Про професійну, контрактну армію розмови закінчаться.

Але головне, що в координатах «позаблоковості» потенційними агресорами повинні вважатися всі, потенційними загрозами – також весь наявний спектр. А Україна, природньо, залишиться одна. І допомоги чекати не доведеться.

Невже хтось у змозі уявити, що існує хоч мінімальний шанс навчити іншому, кардинально іншому стратегічному та тактичному мисленню українських військових в умовах невизначеності та непередбачуваності? Хоча сьогоднішні реалії свідчать, що грошей на елементарне існування армії вже за «нового курсу» буде ще менше на тлі підписаного закону про секвестр бюджету.

Можна тільки здогадуватися, чи були викликані посли України в Мінську і Кишиневі до МЗС в Білорусі і Молдові з невідкладним проханням роз’яснити намір Віктора Януковича включити ці дві держави в “новий геополітичний проект щодо європейської безпеки». Янукович або дуже серйозно запізнився, або вирішив запропонувати світу, який нічого не підозрює, свій «манускрипт». Але схоже, що перша версія виглядає набанато достовірнішою.

«Ініціатива Медведєва» померла. Після опублікування 29 листопада 2009 року тексту проекту «Європейського безпекового договору» спочатку «ліквідаційною командою» виступив генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен, а через місяць, у Парижі, -  держсекретар США Гілларі Клінтон. Реакції на «стратегічні» промови Януковича просто не буде.

Для президента України справжнім шоком повинна стати інша стратегічна ідея - ракетний щит «від Ванкувера до Владивостока». Ідея знову ж таки від генсека Альянсу.

Та дедалі серйозніша перспектива - наміри про початок переговорів щодо вступу Росії в НАТО. Майже одночасно у Великій Британії і Німеччині ключові аналітики цих країн виступили з аналогічною пропозицією.

У Лісабоні, на листопадовому саміті Альянсу, дедалі реальнішою стане (статтю було написано до проведення саміту – Євроатлантика.info) перспектива обговорення та прийняття на найвищому політичному рівні спеціальної заяви щодо можливості для Росії стати в перспективі членом НАТО - в обхід нині існуючих процедур, але з низкою обов’язкових для виконання Москвою зобов’язань.

А можливість  появи Віктора Януковича у португальскій столиці зведена майже до мінімуму.

«Санітарні умови та  параметри»

Абсолютно очевидно, що  «стратегічні концептуалісті» у найвищій зовнішньополітичній ієрархії України однозначно знають: саме неможливими для виконання є заявлені ними «ключові» віхи у відношеннях з ЄС, ще більш збиваючи й без того вже й так розмиті пріоритети та цілі, які реально можна було б досягнути.

Тим часом Європейський Союз у координатах Лісабонського Договору - замість голосно, як грім, анонсованих ефективності та єднання - перебуває майже в інституційному хаосі, незважаючи на безпрецедентну концентрацію влади у Брюсселі. Але хаос та кризи завжди були найбільш поживним середовищем для єврократії на шляху до дедалі більшої, майже необмеженої централізації. Багато хто вважав, що Лісабонський договір – це остання станція на шляху проекту «ever closer Union», а багато хто - що передостання. За деякими свідченнями, вже йде розробка нового європейського договору.

На жовтень запланована презентація вкрай принципових змін в економічному управлінні та контролі цілого «європейського проекту». За оцінками колишнього радника Маргарет Тетчер Роберта Харріса, оприлюдненими в його роботі «Європа: яке майбутнє?», існує чотири сценарії розвитку ЄС. Серед них найбільш реальний – утворення єдиного федеративного уряду з усіма необхідними договірно-інституційними змінами, хоч, можливо, не для всіх нинішніх членів Союзу.

Можливо звучить доволі єретично, але з’являється дедалі більше сумнівів узагалі щодо необхідності підготовки так званого «Асоційованого договору». Його параметри, його сутність, його спрямованість у стратегічному контексті та вкрай швидкозмінних параметрах самого ЄС, здається, можуть стати більш контрпродуктивними, фактично заморожуючими двосторонні відносини, а не розвиваючи їх. Набагато реалістичнішим та правильнішим було б  сконцентруватися на так званому «плані Фюле».

Два «кур’єри» із зовнішньополітичної команди Януковича прибули до Вашингтонського Інституту  Брукінгза з ключовою місією вибудовувати свого роду «стратегію повернення» до цивілізаційного світу або як мінімум, допомогти цій «стратегії».

Незважаючи на всі можливі геополітичні зміни… США повинні залишитися стратегічним партнером України… Це майже цитата з тексту особистого листа Януковича американському президенту. По які геополітичні зміни йдеться? Про ті, що та ж команда із своїм керівником вже встигли здійснити, не прогнозуючи їх украй дестабілізуючих наслідків. Тоді це питання до компетенції. Чи мова йде про геополітичні зміни, які прогнозуються та деякі з них, на жаль, можуть стати реальністю?

Важко передбачати реакцію Барака Обами на такі листи, але, схоже, що Янукович і запізнився, і прорахувався. Але якщо таки не запізнився? Тоді американська адміністрація має повне право запитати про таке.

Україна готова ефективно сприяти розвитку та розміщенню елементів ПРО в Європі, як це роблять багато хто з європейських держав, - передусім, наші найближчі сусіди?

Янукович спроможний допомогти у боротьбі з тегеранським режимом у їхньому маніакальному прагненні заволодіти ядерною зброєю та катастрофічно дестабілізувати ситуацію в усьому й так майже до крайнощів напруженому регіоні?

Чи є реальний намір кардинально збільшити український контингент в Афганістані, де потенційна, але, на жаль, можлива поразка НАТО та союзників по коаліції також може мати важкі та непередбачувані наслідки, в тому числі й для України?

Янукович хоче хоч якось допомогти у близькосхідному конфлікті, який не припиняється і, здається, не має кінця? А у приборканні абсолютно неадекватної поведінки північно-корейської комуністичної кліки?

Більш ніж сумнівно почути ствердні відповіді. Але якщо позитиву у відповідях, що передбачаються, буде більше, тоді Андрій Фіалко повинен зайняти головний кабінет зовнішньополітичного відомства. Нинішній міністр закордонних справ – один з головних архітекторів та ідеологів «харківського пакту» та ретранслятор політичних порад своїх російських менторів повинен піти. Зараз.

А захват від «досягнень» комуністичного Китаю можна розцінювати просто як неадекватність. Агресія диктаторського Пекіна, що зростає як за кордоном, так і,  в першу чергу, всередині країни, – реальні ознаки у правителів Піднебесної за долю самого китайського режиму. Вважати можливим встановлення, а тим більш розвиток яких-небудь привілейованих відносин із такого виду режимами, - вельми ризикована авантюра.

Будь-які можливості для маневру в міжнародних координатах звужуються з вражаючою швидкістю. Листопад, прогнозується, може стати для Януковича справжнім жахом, на тлі якого «харківська оборудка» буде виглядати як «легке геостратегічне непорозуміння», правда, з надзвичайно важкими стратегічними наслідками.

Візити в Україну держсекретаря Клінтон та президента Європейської Ради Ромпея стали «санітарними». З одного боку, було вказано: в разі продовження існуючої зовнішньої політики, що веде до перспективи дестабілізації у Європі, Янукович однозначно опиниться в зоні «санітарного контролю». Правила відносин до нього у західного світу будуть набагато безапеляційнішими, ніж, наприклад, до режиму «мінського реаліста». З іншого - «санітарність» може виявитися лікувальною, якщо у Януковича та його команди настане хоч якесь адекватне розуміння того, що відбувається навколо та як це може бути спроектоване на Україну для вкрай необхідного розвитку цієї адекватності. Останні попередження пролунали в Берліні.

«Кремлівські мрійники» ненавиділи Ющенка винятково з геостратегічних розрахунків. З тих самих розрахунків вони й боялися його.

Януковича цей дует ненавидить та ставиться з презирством одночасно. Але, парадоксальність полягає в тому, що для їхньої стратегії він є найбільшою загрозою. Інша парадоксальність в тому, що Янукович у випадку реальної загрози може резонно запитати: «Хто зможе прийти мені на допомогу?» Правильно, ніхто. Статус «позаблоковості» заборонить.