З набуттям чинності Лісабонського договору наприкінці минулого року деякі європейські лідери дозволили собі помріяти про новий світовий лад, у якому Європейську Унію нарешті визнають світовою наддержавою, коли вона стоятиме в одній лаві зі США і Китаєм.
 
Протягом кількох останніх тижнів Європа, безумовно, привернула увагу всього світу – але не в тому сенсі, у якому вона сподівалася. Замість того, щоб милуватися ЄУ через її динамізм і силу, решта світу спостерігає за нинішньою економічною кризою в Європі, із зачаруванням і жахом. Спостерігання за боротьбою за порятунок євро з Вашингтона або Пекіна трохи схоже на спостерігання за автокатастрофою на іншому боці дороги. Бути глядачем такого дуже неприємно – але є ще й страх, що ви постраждаєте від летючих уламків.
 
Глядачі в Америці й Азії мають усі підстави побоюватися, що можуть постраждати від зараження банківською кризою або кризою державних боргів у Європі. Навіть тривалий період зниженого попиту в ЄУ – яка як ціле все ще найбільша економіка світу – може лише зашкодити глобальному економічному зростанню.
 
Цілком природно, що увага міжнародної спільноти повинна зосередитися передусім на економічних аспектах кризи в Європі. Але є також ширші, хоча й менш очевидні політичні наслідки. Легко сміятися з претензій влади Брюсселя. Але факт полягає в тому, що ЄУ дійсно означає – або, можливо, означала – щось важливе на світовій арені.
 
Те, чим є Європа, – це не стільки груба сила, скільки сила ідеї – європейська мрія. Для інтернаціоналістів у всьому світі, для тих, хто вірить у набагато глибшу співпрацю між народами, для тих, хто вимагає створити міжнародний правовий лад, ЄУ є маяком надії.
 
Якщо європейський експеримент починає розвалюватися – після понад 60 років кропітких досягнень – то ідеї, які уособлює Європа, також зазнають ушкоджень. Конкурентні ідеї – примат сили над правом, продовження верховенства національної держави, авторитаризм – можуть отримати поштовх.
 
Іноземні прихильники європейської мрії – це не тільки маловідомі професори з американських гуманітарних коледжів, хоча їх є чимало. До прихильників європейської мрії належать прем’єр-міністр Японії та президент США.
 
Незадовго до вступу на посаду Юкіо Хатояма, нині прем’єр-міністр Японії, закликав створити паназійську валюту за зразком євро і послався на перших прихильників європейської єдності як особистих натхненників. Барак Обама, президент США, набагато менш відкрито захоплювався європейською моделлю. Привілеї американської могутності і перешкоди внутрішньої політики США встановлюють потужні обмеження на те, як він міг би дивитися на Європу як модель.
 
Утім, і внутрішня, і зовнішня політика адміністрації Обами виглядає значно більш "європейською", ніж адміністрації Буша. У Європі позитивно оцінили президентську реформу системи охорони здоров’я. І коли адміністрація Буша часто відкрито зневажала зовнішньополітичні ідеї, які пропагували "євроїди" [euroids] (глузливий вираз Джона Болтона, посла в ООН за часів Буша), адміністрація Обами викликає значно більше симпатій.
 
Бюро планування політики державного департаменту – у якому свого часу працювали великі мислителі, такі як Джордж Кеннан і Френсіс Фукуяма – зараз очолює Енн-Мері Слотер, учений і фахівець з міжнародного права, яка стверджує, що визначальною ідеєю зовнішньої політики адміністрації Обами є переконання, що найбільші світові проблеми – як от зміна клімату і розповсюдження ядерної зброї –США не можуть розв’язати самостійно. Необхідне міжнародне співробітництво. Ви часто чуєте такі аргументи у Брюсселі, але вони не були особливо модними у Вашингтоні за Буша.
 
Утім, європейська економічна криза робить життя набагато складнішим для тих американці чи азіатів, які хочуть довести, що решта світу повинна вчитися в Європи. Минулого тижня я зустрівся з представником японського істеблішменту, який реготав від думки, що його прем’єр-міністр колись вважав, що Європа може бути якоюсь моделлю. У США за європейську фінансову кризу вхопилися консерватори, які стверджують, що реалізація Обамою "соціалізму" в європейському стилі призведе до банкрутства Америки.
 
Коли іноземні шанувальники ЄУ займають оборону, міжнародні євроскептики переходять у наступ. Чарльз Грант, голова Центру європейських реформ, проєвропейського мозкового центру, каже, що він був вражений під час своїх останніх поїздок, як зросла зневага до Європи в Делі, Пекіні та Вашингтоні. "Вони вважають, що ми потрапили в коло постійного економічного і демографічного спадання і презирливо ставляться до наших претензій на потугу", – нарікає він.
 
Кілька років тому Джеремі Ріфкін, американський письменник, опублікував книгу під назвою "Європейська мрія" [докладно про погляди Ріфкіна читайте "Європа зможе", Polityka, Niezbędnik Inteligenta Plus, nr 2/2010, – Z], яка створила фурор у Брюсселі. Пан Ріфкін, який, можливо, не випадково також написав книгу під назвою "Кінець роботи" [End of Work], стверджував, що Європа є зразком для майбутнього. "Коли американський дух слабне, нова європейська мрія народжується, – пише він. – Ця мрія набагато краще пасує до наступного етапу розвитку людства – того, який обіцяє привести людство до глобальної свідомості, що відповідає все більш взаємопов’язаному суспільству".
 
Читаючи ці слова сьогодні, я не знаю, сміятися мені чи плакати.