Тимошенко їде до Бонну на з’їзд Європейської Народної Партії. Деморалізована, втративши які-небудь орієнтири на тлі жахливого, агонізуючого власного прем’єрства. Через декілька днів для неї все закінчиться – і прем’єрство, і безрадісні перспективи щодо інших посад. Але прийдешня внутрішня катастрофа не повинна перетворитися в таку саму катастрофу зовнішню. Й треба володіти хоч найменшим рівнем розуміння того, що відбувається на політичній території ЄС, аби ця потенційна  зовнішня катастрофа не стала реальністю, справжньою.

• 
  
  Повна самотність Тимошенко в Європі поглиблюється майже повним нерозумінням того, що відбувається на політичній сцені ЄС, за виключенням для дуже вузького кола осіб із вищого брюсельського офіціозу та національних столиць країн-членів. Щонайшвидша та безумовна імплементація «Лісабону» - засаднича та єдина стратегія ЄС на період, як мінімум у п’ять років. З 1 грудня 2009 року «ever closer Union» опинився за крок до початку створення повністю федеративного утворення. Зла, але справедлива іронія, що через декілька днів після того, як Лісабонський договір вступив у дію, не вдалося підписати так званий «договір про асоціацію». Зараз це може здаватися декому навіть повністю несправедливим, але  найближчим часом поступово буде приходити розуміння, що все змінилося настільки  кардинально й можливо такий «договір» не потрібен взагалі. Чи повинно це хвилювати Тимошенко – питання риторичне.


• 
  
  Програмове інтерв’ю колишнього голови Європейської Комісії Жака Делора напередодні введення в дію Договору реформ – Лісабонського договору та заяви Феліпе Гонсалеса щодо необхідності розгляду на вищому політичному рівні ЄС стратегічних пропозицій «Групи мудреців» щодо майбутнього Європи свідчать про те, що початок підготовки нового договору ЄС – справа найближчого майбутнього. Політичний стратегічний провінціалізм Тимошенко навряд чи буде спонукати її до роздумів щодо майбутнього Європи, хоча саме б ці роздуми могли слугувати єдиним підтвердженням доцільності бути в Бонні.    


• 
  
  Майже повна політична ізоляція. Вже приблизно більше року серед лідерів європейських правоцентристських партій ствердилося переконання у несумісності їх політичного світогляду з політичними переконаннями Тимошенко. Вони праві в цьому. Ігнорування Юлії Тимошенко з боку політичних «важковаговиків» із Берліну, Парижу, Риму загальновідомі. Але чи варто так серйозно ставитися до такого відношення? Якщо мова йде про персоналії, тоді, напевно, що ні. Якщо мова йде по відношенню до України, тоді все набагато складніше. Але повинно бути зрозумілим, що на тлі безпрецендентних змін, як це не парадоксально, Берлін та Париж вже в рамках «Лісабону» знову повернулися на позиції домінантів в проекті під назвою «ЄС». Це один із найбільш несприятливих сценаріїв для України. Але якщо б лише для України.


• 
  
  В Європейській Комісії ситуація також виглядає для України зовсім не обнадійливою, при цьому необхідно приймати до уваги, що в новій інституціональній архітектурі роль найвищого виконавчого органу блоку знижена дуже суттєво. Але деякі надключові пости в Комісії – її президент, комісари з питань торгівлі, внутрішнього ринку, конкуренції, економіки та фінансової політики зайняті представниками партій, що входять до складу ЄНП і вони будуть на з’їзді. Питання в тому, що Тимошенко не знайома з цими людьми, окрім Баррозу, а у самого Баррозу навряд чи є час думати про Тимошенко. З представниками «народників»-депутатів Європейського Парламенту ситуація майже аналогічна.


• 
  
  Мати до себе прихильність з боку функціонерів ЄНП справа взагалі невдячна. Та головне полягає в тому, що ЄНП це навіть не партія, але якийсь «сурогатний матеріал» взаємодії приблизно схожих за політичними позиціями національних партій. Як справедливо вказують, ЄНП це «спільний офіс, два комп’ютери та три столи, та група партійних функціонерів та бонз».


• 
  
  У Тимошенко майже повна відсутність помічників, які могли б хоч елементарно пояснити, що відбувається в ЄС та з ЄС. «Спеціалісти» по збиранню вирізок із європейських газет та журналів свою місію вже закінчили, і це було дуже великою помилкою взагалі їх запрошувати на чиновничі посади.


• 
  
  ЄС під час кризи не робив практично нічого, що б надало змогу «запустити» такі вкрай необхідні реформи, так як не робила нічого і Тимошенко. Єдине було – змусити прийняти «Лісабон» - спочатку Ірландію (що отримала Ірландія навзамін?), потім Польщу, потім - Чехію. Тимошенко паралельно готувала, фактично, конституційний переворот.


• 
  
  ЄС почав обмірковувати заміну «знаменитої» Лісабонської Стратегії, яка зазнала, як це і передбачалося, майже цілковитої невдачі. «Кого буде наддогоняти ЄС в наступні десять років?». Скоріш за все, вже нікого. У Юлії Тимошенко запланований виступ, який дуже кореспондується з цілями Лісабонської Стратегії. Питання дуже просте: «До скількох інноваційних програм ЄС приєдналася Україна в будь-якому форматі за прем’єрства Тимошенко?». Відповідь: «До однїєї». Окрім того, в ЄС розпочинаються дебати навколо нових Фінансових Перспектив та реформи Спільної Сільськогосподарської Політики.

В серйозних європейських та американських аналітичних колах Тимошенко називають «український Уго Чавес, Ево Моралес та Даніель Ортега одночасно». У неї ще залишилися реальні можливості, аби уникнути ще одного порівняння з колишнім гондураським «каудільйо», що не відбувся - Селайя, який дуже бажав зберігти свою президентську посаду шляхом конституційного перевороту.  Законні президентські вибори в країні цей новоспечений гондураський «правитель» спостерігав із вікон бразильського посольства, де отримав статус біженця.