Україна та Республіка Молдова є країнами з яскраво вираженим «дефіцитом реалізації» об’єктивних спільних інтересів. Належачи до різних вагових категорій, перебуваючи в дещо відмінних системах тяжіння, та страждаючи від егоїзму та низької компетентності правлячих еліт, країни-сусіди насправді не використовують чималу частину потенціалу партнерства і співпраці.

В результаті, станом на 2009 рік країни хоча і не ворогують відверто між собою, але все ж перебувають у перманентному стані з’ясування стосунків із широкого спектру технічних питань, які переважно стосуються впорядкування кордонів та вирішення питань власності. На такому тлі постановка та реалізації завдань стратегічної співпраці та реалізації спільних інтересів виглядає проблематичною.

Україна та Молдова поки залишаються «далекими сусідами», красномовним  символом якості відносин між якими є повна відсутність прямого авіасполучення та знущально довгий час, необхідний для подорожі потягом між двома столицями – 15-17 годин при відстані 450 км.

Україна та Молдова нині перебувають у стані зміни владних еліт: поки Україна переживає президентську виборчу кампанію із очевидною перспективою зміни особи глави держави, Молдова, хоч і має за плечима два кола парламентських виборів, однак стабільний політичний ландшафт поки не склався, оскільки жоден з політичних суб’єктів не має контролю над необхідними 3/5 голосів у парламенті для обрання президента. Отже, чергові-позачергові виборчі перегони у 2010 році виглядають цілком імовірними.

За таких умов немає підстав сподіватися на швидкі якісні зміни двосторонніх відносин. В той же час, існує певний резерв часу, що має бути витрачений на усвідомлення існуючої ситуації та формування бачення щодо виходу із зачарованого кола беззмістовної політики і переважно егоїстичних практик двосторонніх відносин.

Підставою для розбудови широкої та змістовної системи двосторонніх відносин має стати спільність стратегічних завдань та практичних пріоритетів, що стоять перед обома державами. У  розрізі внутрішньої політики таким стратегічним пріоритетом є системна модернізація наших країн на засадах принципів конкурентної ринкової економіки, верховенства права, плюралістичної демократії та відкритого суспільства.  Зовнішньополітичним пріоритетом для обох країн є розвиток глибоких інтегративних відносин з Європейським Союзом на засадах «політичної асоціації та економічної інтеграції» при збереженні дружніх і продуктивних відносин з іншими зовнішньополітичними партнерами, зокрема, Росією. Обидві країни бачать своєю стратегічною метою приєднання до ЄС і знаходяться в одній «корзині» поточної зовнішньої політики ЄС (Східне партнерство), що об’єктивно створює грунт для продуктивної співпраці.

Обидва зазначені виміри – внутрішній і зовнішній – є цілком компліментарними і не суперечать один одному. Більше того, їхнє послідовне поєднання може забезпечити гармонію та несуперечливість  внутрішньої та зовнішньої політики, відсутність розриву між окремими елементами державної політики, та, що важливо для двосторонніх відносин, створити міцний фундамент для довгострокового партнерства між двома державами із спорідненими стратегічними інтересами.

Серед першочергових завдань для налагодження продуктивної комунікації між двома країнами стоїть потреба розбудови довіри між політичними елітами та відповідними державними структурами, які вже тривалий час не мають продуктивних комунікацій, бо зав’язли у розв’язанні проблем, вирішення яких потребує політичної волі та здатності до компромісів.

Відповідальні посадові особи з обох боків мають усвідомити, що тривале зволікання розв’язання технічних питань, таких як завершення оформлення прав України на 7 км автодороги в районі села Паланка, делімітації та демаркації кордону в районі Новодністровської ГЕС та порту Джурджулєшти не є нашою перевагою, а лише грає на зниження міжнародного авторитету як України, так і Республіки Молдова.

У цих питаннях політики мають або якнайшвидше виконати досягнуті домовленості там, де вони вже були досягнуті (Паланка), або продемонструвати здатність до відповідального діалогу та компромісу там, де зберігаються спірні питання (Новодністровськ, Джурджулєшти та деякі інші питання).

У вітчизняній аналітичній літературі є достатньо спроб визначити інтереси України та шляхи їх реалізації у зазначених спірних питаннях, тому в рамках даного аналізу ми не маємо наміру зосереджуватися на них, підкресливши лише, що, на нашу думку, у нинішній  ситуації винні обидві сторони, які не виявляють достатньої політичної волі та відповідальності для остаточного розв’язання та усунення з порядку денного дражливих питань, абсолютна більшість з яких є технічними і не зачіпають стратегічні, життєво важливі інтереси сторін.

Отже, якими є стратегічні інтереси на молдовському векторі її зовнішньої політики?

По-перше, Україна зацікавлена у територіальній цілісності Республіки Молдова у її міжнародно визнаних межах. Ця позиція – не лише реверанс міжнародному праву. Україна має життєвий інтерес саме у існуванні Молдови у її нинішніх легітимних кордонах саме тому, що всі інші сценарії розвитку несуть в собі явно виражені загрози українським інтересам.

Україна має сприяти знаходженню найпринциповішого політичного рішення – порозуміння між Кишиневом і Тирасполем на засадах відновлення цілісності республіки Молдова як демократичної, європейськи орієнтованої держави із конкурентною ринковою економікою, дієздатним урядуванням та відкритим суспільством, у якому на засадах верховенства права будуть забезпечені фундаментальні права людини, в тому числі і права національних меншин, однією з найбільших з яких є українська меншина.

Чи є прийнятні для України альтернативи такому розвиткові подій? Найбільш обговорюваний нині альтернативний сценарій – це можлива легітимізація розділу Молдови, збереження суверенітету Кишинева над тією територією, яку він контролює нині, або із перспективою об’єднання з Румунією (малоімовірно), чи без такої перспективи (більш імовірно). Придністров’я за такого сценарію або отримає незалежний статус, або стане ексклавом Росії за зразком Калінінградської області. Специфічним варіантом даного сценарію є гіпотетично можливий «проукраїнський» дрейф Придністров’я, навіть із перспективою приєднання до України.

Незважаючи на удавану привабливість останнього варіанту, при глибокому розгляді усі версії даного сценарію є небезпечними для міжнародної стабільності в регіоні і несуть у собі пряму загрозу національній безпеці України.

Не будемо розглядати варіант із переходом Придністров’я під повний чи частковий легітимний протекторат Росії  - поява біля південно-західних українських кордонів ще однієї «маленької» Росії із кордоном протяжністю біля 450 км. означатиме суттєве посилення геополітичної вразливості України і посилення російських важелів впливу як на Молдову, так і на Україну.

Але навіть і потенційний «проукраїнський» дрейф Придністров’я (до 1940 року ця територія, окрім правобережного міста Бендери, входила до складу УРСР) виглядає небезпечним сценарієм, що несе в собі загрозу Україні як державі із потенційними сепаратистськими трендами на своїй території.

Будь-який факт ревізії післявоєнних кордонів у нашій частині Європи містить у собі реальну загрозу усього комплексу факторів, що забезпечують сталість та недоторканість кордонів України. Якщо кордони однієї з Нових Незалежних Держав – сусідів України  - будуть переглянуті на підставі історично вмотивованих причин (наприклад, приналежності Придністров’я до УРСР у період до 1940 року), це створить передумови до перегляду кордонів України, зокрема тих, що склалися внаслідок політичних дій та рішень 1939-го, 1940-го, 1945-го та 1954-го років.

Україна, якщо вона гіпотетично, заради територіального бонусу, погодиться із переділом легітимних кордонів Республіки Молдова (безвідносно до того, внаслідок яких процесів і коли вони склалися) ризикує потрапити у пастку нарощування сепаратистського потенціалу всередині країни – насамперед у Криму – в результаті створення відповідного прецеденту та використанні його потужними проросійськими силами. Крім того, праворадикальні сили в Румунії отримають додатковий аргумент для зазіхання на Північну Буковину та Південну Бессарабію – адже якщо керуватися логікою кордонів «до 1940 року», то ці території (нині Чернівецька та південь Одеської області) належали саме Румунії.

Крім того, можливість територіального прирощення України придністровським регіоном РМ означатиме поповнення українського електорального поля виразно про-радянським, ностальгуючим сегментом суспільства, позбавленого будь-якого ментального зв’язку з не-радянським «проектом України». В Україні з’явиться своєрідний «другий Крим», абсолютно не інтегрований в українське політичне, інформаційне та світоглядне поле, що посилить на загальнонаціональному рівні  потенціал політичних сил, що прямо чи побіжно сприяють вмонтовуванню України у неоімперський проект «русского міра». Незважаючи на малочисельність населення регіону (трохи більше 1% населення України), внаслідок компактного проживання його вплив може виявитися неочікувано значним і навіть вирішальним в електоральних чи референдумних кампаніях.

Отже, Україна має раз і назавжди відмовитися від ідеї використовувати слабкість і фактичну розчленованість свого південно-західного сусіда заради ефемерних територіальних надбань чи створення де-факто свого протекторату на даній території.

По-друге, Україна зацікавлена не лише в територіально цілісній, але і в європейськи орієнтованій Молдові. При цьому у Києві розуміють європейську орієнтацію Молдови не стільки в зміцненні традиційних зв’язків з Румунією, (хоча такі зв’язки є цілком природними), скільки в проведенні послідовного курсу на адаптацію до європейських норм та правил через реалізацію моделі асоціативних відносин з ЄС (Угода про асоціацію) із збереженням стратегічних амбіцій Кишинева на набуття в перспективі повноправного членства в Європейському Союзі.

Важливо, щоб дружні, преференційні відносини між Кишиневом та Бухарестом (а перспектива відновлення таких відносин відкривається із нещодавніми політичними змінами у Молдові) не підміняли собою справжньої європейської інтеграції та реальних реформ. Україна зацікавлена у тому, щоб розвиток відносин Кишинева із Бухарестом та Києвом були взаємодоповнюючими, несли в собі ефект синергії, а не дух протистояння.

Україна не зацікавлена у спробах окремих політичних кіл РМ спробувати реалізувати європейський курс держави шляхом спроб повернутися до «балканської парадигми» - свого часу така версія обговорювалася через залучення РМ до Пакту Стабільності для Балкан, але з тих пір втратила актуальність. Наразі не виключені спроби реанімації ідей створення окремої моделі для євроінтеграції Молдови – «маленької держави» на контрасті з великою і неповороткою Україною. Такі спроби з погляду Києва є контрпродуктивними, насамперед внаслідок свого прожектерства і нереалістичності.

Декларативний курс на євроінтеграцію, характерний для періоду правління КПРМ, хоча і забезпечував певний простір для маневру, все ж таки у підсумку дискредитував себе через невідповідність слів та справ. Молдова залишилась найбіднішою країною Європи із високим рівнем корупції і непривабливим іміджем – як для зарубіжних партнерів, так і для власних громадян. Внаслідок цього сформувався критичний розрив між правлячими елітами і найбільш прогресивними та активними прошарками суспільства, а безпрецедентно велика (від 20 до 30%) частка працездатного населення країни опинилась на заробітках за кордоном – як в ЄС, так і в Росії та Україні.

Прихід до влади восени 2009 року (надовго чи тимчасово – наразі не відомо) уряду, сформованого Альянсом за Європейську інтеграцію, створює нову можливість для ренесансу ідеології та практики реальної європейської інтеграції Молдови, успіх якої відповідав би життєвим інтересам України.

Україна та Молдова, опинившись у одному кошику «Східного партнерства» можуть використовувати хоч і обмежені, але реальні можливості співпраці у даному форматі хоча б тому, що обидві держави перебувають на співмірному рівні реалізації наявних можливостей.

Україна завершує, а Молдова розпочинає переговори з ЄС щодо Угоди про Асоціацію, складовою частиною якої є всеохоплюючий режим вільної торгівлі, який передбачає не лише ліберальну тарифну політику, але й суттєві регуляторні реформи, як має наблизити регуляторне середовище обох країн до стандартів ЄС. Координація чи принаймні обмін досвідом із питань ведення відповідного переговорного процесу є вкрай бажаним – для запозичення найкращих практик і для уникнення помилок, що були допущені іншою країною – першопрохідцем (Україною).

Обидві країни мають з ЄС угоди про спрощення оформлення віз і нині справедливо домагаються як повного виконання існуючих зобов’язань з боку ЄС, так і перегляду окремих положень даних угод в бік розширення наданих ними преференцій для окремих категорій громадян.

Обидві країни прагнуть отримати від ЄС якнайшвидше безвізовий режим. Для цього, окрім політичної координації, доцільним був би обмін практичними ноу-хау. Українська сторона має звернути увагу на той факт, що Молдова вже пішла далі України у деяких суттєвих аспектах, що складають критерії набуття безвізового режиму – зокрема у Молдові вже біля двох років громадяни можуть отримувати паспорти для виїзду за кордон з біометричними даними. В Україні подібної можливості поки що немає.

Слід уникати таких необов’язкових помилок, як спроба увести відверто дискримінаційний режим перетину кордону України громадянами Молдови, за якого незалежно від планованого терміну перебування громадяни Молдови при в’їзді в Україну мають підтверджувати свою фінансову платоспроможність у розмірі 12600 грн. Це не порівнювано навіть із тими вимогами, що висуваються при в’їзді до ЄС (50 Євро на день перебування на особу).

Врешті, враховуючи досвід інших країн у минулому, насамперед Вишеградської четвірки, Україна та Молдова могли б частіше та грунтовніше координувати свої зовнішньополітичні зусилля і цим досягати ефекту синергії там, де існує співпадіння національних інтересів – а таких випадків на практиці є значно більше, аніж випадків їхньої суттєвої розбіжності. 

Джерело - http://www.euroatlantica.info/index.php?id=242