Символ вільного світу і вільної ринкової економіки Маргарет Тетчер гірко помилилася, приймаючи влітку 2007 року українську політичну фігуру, чиї світогляд та ідейні устрімління, якщо про таких можна взагалі вести мову, є кардинально протилежними світоглядним позиціям «залізної леді». Вільний світ, вільне підприємництво, вільна особа є несумісними з Тимошенко по суті і стають ще більш несумісними, якщо вони стають для неї непереборними барикадами. Виступи Маргарет Тетчер у Брюгге в 1988 році та у Палаті Громад у 1990 стали легендарними. Виступ Тимошенко на Мюнхенській безпековій конференції в лютому 2009-го майже шокував присутніх, коли вона відверто закликала до співпраці з режимом у Тегерані. В аналітичних матеріалах конференції, які були розіслані за адресами всіх ключових посольств світу, прізвище української виступаючої було відверто викрислено.

Коли російські танки, бойові машини піхоти і самохідні установки в серпні 2008 року почали знищувати Грузію, її громадян і демократію,  вона мовчала. Коли український, польський, литовський, естонський президенти і латвійський прем'єр своїм беспрецендентним і драматичним візитом рятували демократію, свободу та її цінності, в першу чергу, не в Тбілісі, а в Європі, вона мовчала. Коли два російські диктатори з холодною і безсоромною рішучістю заявили про свою нову зовнішньополітичну стратегію, яка, хоч і була очікувана, але все таки стала такою, що майже приголомшила, вона мовчала. Країна почала розуміти, що стратегічні пріоритети України і прем'єр-міністра кардинально відмінні. Коли вона заговорила, це розуміння стало домінуючому.

Майже рік тому кожні слова Тимошенко відокремлювали Україну від Заходу, стрімко повертаючи країну, ні, навіть не в 1991-й рік, а в 1989-й. У своїй «довгій телеграмі» Кеннан закликав вільний світ стримувати Радянський Союз. У своєму, протилежному трактуванню Кеннана, Тимошенко однозначно дала зрозуміти, що стримувати потрібно Захід і Україну. Кремлівські реалісти, напевно, своєю агресією також почали стримування демократії, тобто «примушення» до свого «порядку», одночасно і майже з вдячністю сприйнявши позицію Тимошенко.

Роберт Кеган, напевно на жаль, блискуче передбачав початок «повернення історії». 8 вересня 2008 року стало для світу першим днем такого повернення історії. 2 вересня того ж року стало для України дуже темним днем в процесі «повернення історії» з Тимошенко в ролі українського «стратегічного архітектора». Питання принципове: «Чи вибудовувала Юлія Тимошенко цю стратегію свідомо або ця стратегія стала результатом спонтанних і імпульсних дій?».

НАТО одночасно продукт і інструмент свободи. У когось ще залишилися ілюзії, що Тимошенко з неприязню, якщо не з ворожістю, відноситься до НАТО? Більш того, вона боїться НАТО – Альянсу Свободи. І саме тому вона блокувала спроби обмежити агресивні пересування флоту з андріївськими прапорами на кормі на їх шляху від українських берегів до берегів Грузії. І не тому, що до берегів саме вільної і демократичної Грузії. А тому, що до її жаху, вільна і демократична Грузія була неймовірно близькою до членства в Альянсі. Після цього, питання про повноправне членство України могло стати майже технічним завданням. Натомість почалося блокування розвитку відносин із Альянсом – від безпрецендентного скорочення оборонного бюджету в період масштабних викликів світовій безпеці до, майже, припинення фінансування й так кволих інформаційних кампаній саме в той час, коли НАТО увійшло в один із найдраматичніших етапів у своїй історії – підготовки нової Стратегічної Концепції.

І саме тому, Юлія Тимошенко наполегливо мовчала про досягнуті стратегічну угоду про розміщення систем ПРО в Польщі та Чехії. Навряд чи вона до кінця розуміє технічні деталі, що відносяться саме до ПРО. Але вона була неймовірно стривожена додатковими і дуже дієвими гарантіями, які могли б отримати Польща та Чехія з боку США. І ця тривога посилювалася підозрою, і така підозра, в перспективі, ще може стати реальністю, про можливе отримання Україною від Західного світу таких же дуже серйозних гарантій безпеки, які планували отримати дві країни «Вишеградської четвірки». Планували до оголошення стратегічної зради з боку Обами та його адмінстрації 17 вересня, саме в той день, коли радянські війська сімдесят років тому окупували східні терени Польщі. Неможливо представити наскільки чужими можуть стати для неї навіть думки про перспективне створення Центрально-Східно-Європейського Альянсу безпеки та оборони, чиї контури, вже незабаром, після обамівської капітуляції перед Росією, Іраном, можуть почати приймати реальні обриси.

Напевно, політична і стратегічна огида Тимошенко до НАТО прикривається беззмістовними фразами про кращий для України вибір, яким може стати так звана Європейська політика безпеки і оборони. Глибоко неадекватний проект, майже аналог чистому аркушу паперу.

Зараз, коли стратегія переходу відносин між Україною і ЄС на принципово вищий рівень знаходиться в стадії серйозної невизначеності, особливої гостроти набуває сенс говорити про те, що сам європейський проект знаходиться на роздоріжжі. Але саме подолання цього рубікону для ЄС, можливо, може стати переломним. У разі позитивних трансформацій ЄС міг би знов стрімко наближатися до загальноліберального проекту під назвою «Захід» із лідерством в ньому Сполучених Штатів.

Україна, як ніколи раніше, рік тому впритул наблизилася до того, щоб стати реальним учасником проекту «Захід». Інтуїтивно відчувши це, виключно через внутрішньоукраїнську складову, за тиждень до минулорічного Паризького саміту ЄС-Україна Тимошенко завдала жорстокого удару. Вражаючим є не те, що удар був завданий по досить-таки не міцних і хитких конструкціях відносин між Україною і ЄС. Удар завдавався принципово саме по ЄС, по самих ідеях його так необхідного реформування, але не централізації і зменшення демократичних свобод і процедур усередині його інститутів. І нікого не повинно навіть дивувати те, що відбулося в Києві 2 вересня 2008-го, було сприйнято деякими, як в Брюсселі, так і в низці європейських столиць, із своєрідною подякою. Але така «подяка», поза всяким сумнівом, далеко не є превалюючою. І з кожним днем ця обмежена «подяка» для Тимошенко від Європи перетворюватиметься для неї на важкі політичні муки, які, вже почали приймати реальних політичних форм на тлі небажання вести хоч-якийсь діалог та все зростаючого ігнорування.

Навіть враховуючи те, що у владні брюссельські кабінети прийшли та прийдуть нові люди, навряд чи хто, буде прихильний до зустрічі з тим, хто відверто ігнорує хоча б початок імплементації власноруч підписаної у березні 2009 року  «Брюсельської Декларації», відвертим блокуванням аверсного використання нафтопроводу Одеса-Броди на тлі однієї із найбільш принизливих для новітньої історії України газових угод січня 2009-го.

Ідеалізм по відношенню до справедливого міжнародного порядку досить-таки небезпечна річ. Після другої світової війни Ханс Моргентау попереджав ідеалістів, що їх упередження про те, що врешті-решт «стіна впаде й ігри в силову політику припиняться» вельми ілюзорні і помилкові. Юлія Тимошенко далеко не ідеаліст. Її поки що перспективна, але цілком реальна в майбутньому, «бригада архітекторів, будівельників» і одночасно тих, хто ненавидить свободу, дійсно може вразити – Росія, Іран, Північна Корея, Білорусь, Сірія, Венесуела. В Гданську під час відзначення 70-річчя початку Другої Світової війни інші речі хвилювали Тимошенко – зустріч із своїм союзником, у кого в очах, як блискуче визначив американський сенатор Джон Маккейн, можна прочитати лише три букви «КГБ», та переліт до Лівії на зустріч з черговим африканським диктатором.
 

Тоталітарні і авторитарні режими по всьому світу не можуть, мабуть, опам'ятатися від захоплення, побачивши в особі Юлії Тимошенко свого потенційно союзника. Але більш вони чекатимуть, а може бути і вимагати від неї, визнання путінськіх слів, що «руйнування Радянського Союзу було найбільш трагічною помилкою 20-го століття». І нам не варто вражатися, коли вона ці слова врешті-решт, можливо, вимовить.

І надзвичайна проблема полягає не в тому, що автор «українського прориву» не стане президентом України, а в тому, скільки надзусиль треба бути докласти та скільки часу витратити, щоб відродитися від «українського прориву» руйнівних наслідків.

Версія статті була розміщена на сайті "Українська правда" http://www.pravda.com.ua/news/2009/9/21/101911.htm