Напруженими і динамічними видались травень і червень в політичній діяльності Північноатлантичного Альянсу. Ще не встигла міжнародна спільнота до кінця осмислити результати Бухарестського самміту НАТО, як на весняній сесії Парламентської асамблеї Альянсу (27 травня 2008 р., Берлін) учасники в черговий раз безуспішно намагались досягти консенсусу щодо шляхів стабілізації обстановки в Афганістані, а також інших актуальних питань міжнародної безпеки. Цілком очевидним є те, що інші формати відносин між країнами-членами НАТО носять похідний характер і суттєвих зрушень в питаннях стабілізації обстановки в кризонебезпечних регіонах не очікується. Не виключенням стала і зустріч 12-13 червня 2008 року міністрів оборони країн-членів Альянсу, на яку був запрошений міністр оборони України Ю.Єхануров для роботи в рамках Комісії Україна-НАТО.

Перед усім, ця зустріч керманичів оборонних відомств країн Альянсу була першою після Бухарестського самміту НАТО (2-4 квітня 2008 р.), однак, в плані тематики вона є логічним продовженням інших форумів високого рівня, зокрема аналогічної зустрічі у Вільнюсі (7-8 лютого 2008 р.), Мюнхенської конференція з питань політики безпеки (10 лютого 2008 р.) і як уже було зазначено - Парламентської асамблеї Альянсу. По суті, засідання мало на меті досягти якщо не компромісу, то хоча б єдиних підходів до оцінки сучасного стану глобальної безпеки на  євроатлантичному просторі. Однак, після обговорення на самміті ЄС- США в словенському містечку Брдо (6 червня 2008 року) на вищому рівні «болючих» питань (зокрема, щодо посилення взаємодії між союзниками в Косові і Афганістані) стало очевидним, що такого консенсусу у їх вирішенні в найближчій перспективі очікувати не слід.

Поряд з засіданнями Комітету оборонного планування та Групи ядерного планування інші питання стосувались суто ситуації в кризових регіонах та подальшої трансформації НАТО, а саме: тема Косово і роль контингента КФОР в умовах самопроголошення незалежності провінції; Афганістан і роль контингента Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (ISAF); подальша трансформація Альянсу і пов’язані з цим проблеми щодо стратегічних повітряних перевезень та реформування національних збройних сил країн-членів.

Так, в контексті проблеми Косова мабуть справедливо буде зазначити, що левову частку відповідальності за ситуацію, що склалась на Балканах, мають нести саме країни-члени НАТО, ЄС та Росія, які у вирішенні косовської проблеми роками дотримувались відомого принципу «крок вперед, два-назад». Причому, кожен з політичних гравців на «балканському полі» чітко усвідомлював, що проблема Косова сама по собі просто так не «розчиниться» і наступить момент істини, коли треба буде визначатись з цим джерелом жевріючого конфлікту в центрі Європи. В значній мірі їм допомогло в цьому косівське керівництво в особі  прем’єр-міністра краю і колишньоьго польового командира Армії визволення Косова Х.Тачі, який в односторонньому порядку проголосив незалежність сербської провінції і закликав світову спільноту сприйняти цю новину як факт. Не більше і не менше.

Незважаючи на те, що розв’язання «косовського вузла» саме у такий спосіб було очікуваним і передбачуваним, значна кількість країн-членів НАТО опинилась в дуальному положенні, коли на шальки терезів були покладені з одного боку союзницька солідарність, а з іншого усвідомлення прямого порушення резолюції Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 року №1244, згідно з якою Сербія зобов’язалась вивести з краю усі свої військові формування (виведення було завершено 20 червня 1999 року), а сам край Косово має знаходитись під міжнародним протекторатом у складі Сербії. На фоні палких дискусій і аргументацій щодо правочинності самопроголошення незалежності Косова, основні прихильники зараз майже не згадують основний принцип, висунутий міжнародною спільнотою (ООН, ЄС, НАТО) щодо Косова, а саме «спочатку стандарти, потім статус». Іншими словами, спочатку муніципальна влада Косова мала на практиці довести свою прихильність демократичним цінностям і економічним реформам, а також гарантувати права і свободи національним меншинам, що проживають на території провінції. І тільки за таких умов можна вирішувати за участі офіційного Белграда питання щодо майбутнього статусу. 

Про свою стурбованість стосовно високої ймовірності ескалації напруженості на Балканах неодноразово заявляли як Генеральний секретар НАТО Я.Х.Схеффер та Верховний комісар ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки Х.Солана (у якого і без того проблеми довкола повторного провалу так званої «Конституції ЄС» /Ліссабонського договору/). І це зрозуміло, тому що у разі виходу ситуації з під контролю основний тягар щодо стабілізації обстановки на Балканах буде покладений на плечі саме Альянсу і Євросоюзу, а саме - на контингенти KFOR (НАТО) та EUFOR (ЄС). Експерти свідчать, що на теперішній час у світі має місце близько 200 «косовських» прецендентів. Чи готові Брюссель і Вашингтон до подальшого розвитку подій у світі за таким сценарієм?

 
Можна дещо погодитись з точкою зору колишнього Держсекретаря США З.Бзежинського щодо наявності в Європі так званої «...мусульманської дуги нестабільності» і на цьому фоні «...історичної місії США» та основних інститутів міжнародної безпеки (перш за все, НАТО), яка полягає у подоланні рудиментів «холодної війни» і наданні всебічної підтримки країнам Середнього Сходу та Східної Європи в розбудові демократичного суспільства. Можна зрозуміти і позицію Росії, яка по суті втратила після розпаду колишньої СФРЮ свій плацдарм на Балканах, але ніколи не погодиться на другорядну роль в системах глобальної і європейської безпеки.

Однак, відомо і те, що критерієм істини завжди є практика. А практика вказує на те, що «пошуки хімічної зброї» в Іраку, а також «боротьба з міжнародним тероризмом» в Афганістані лише роблять цю «...мусульманську дугу нестабільності» ще довшою і не визначеною в часі. Разом з тим, приєднання з легкої руки США до переліку інших «проблемних країн» (Іран, Північна Корея, Сирія) перетворює цю «дугу» вже у «...вісь зла» (майже по Р.Рейгану), що не змінює ані форму, ані суть проблеми.

І це тільки початок. На засіданні 5 лютого 2008 р. комітету з питань розвідки Сенату США голова розвідувального співтовариства США М.Макконнелл за участі Директора ЦРУ генерала М.Хайдена, Директора ФБР Р.Мюллера, начальника розвідувального управління МО США генерала М.Мэплза серед потенційних загроз США у найближчому майбутньому серед іншого визначені «...проблеми політичної стабільності, національних і регіональних конфліктів в Європі, на Африканнському розі, Близькому Сході і Євразії». Іншими словами, будь-який розвиток ситуації на двохсторонньому або регіональному рівні у світі (виходячи з географії національних інтересів), який за оцінками США кваліфікується як «загострення» або «нестабільність», автоматично передбачає військову або іншу присутність США, при цьому пріоритетом є не міжнародне право та ООН взагалі, а національні інтереси однієї країни.

Занадто мало часу пройшло від по суті «провальної» зустрічі глав оборонних відомств країн-членів НАТО (7-8 лютого 2008 р., м.Вільнюс), щоб їх колеги міністри закордонних справ знайшли спільну позицію щодо вирішення актуальних проблем розвитку Альянсу. Як відомо, у Вільнюсі міністру оборони США Б.Гейтсу не вдалось переконати основних європейських союзників (перш за все, ФРН) у необхідності збільшення чисельності бойових підрозділів у складі національних військових контингентів в Афганістані та повернення до питання перерозподілу зон відповідальності у цій країни між союзниками, хоча Туреччина (на 250-300 військовослужбовців), Франція (до 800 військовослужбовців) і ФРН (з 3,5 тис. до 4,5 тис. військовослужбовців) попердньо погодились направити додаткові контингенти. Іншими словами, національні інтереси США, м’яко кажучи, не зовсім співпали з національними інтересами деяких європейських партнерів. І це беззаперечний факт.

Інший і не зовсім зрозумілий для європейських союзників по Альянсу крок США. Але з іншої теми, теми подальшого розширення НАТО. Наприкінці лютого 2008 року в Сенат США була внесена резолюція про підтримку набуття Албанією, Хорватією і Македонією членства в Альянсі на Бухарестському самміті НАТО. Принаймі, з цим питанням все зрозуміло. Але як європейці мають відреагувати на наполегливе прагнення Вашингтону в рамках цієї ж резолюції «...підтримати інтеграцію Косова в міжнародні і євроатлантичні структури»? Навряд, що ідею євроатлантичної інтеграції Косова підтримають європейські союзники (за офіційними даними, понад 40% населення краю знаходиться за межою бідності, а щоденний заробіток одного працездатного косовського албанця в середньому становить 1,42 євро). І що зовсім не викликає сумнівів, так це перспективи ветування Росією і Китаєм питання інтеграції Косова в міжнародні структури (перш за все, ООН).

На фоні результатів (в контесті приєднання України до ПДЧ) Бухарестського самміту НАТО та останнього засідання Комісії Україна-НАТО доцільно зазначити, що в процесі своїх євроатлантичних амбіцій Україна пройшла (починаючи з підписання 22 листопада 2002 року Плану дій Україна-НАТО) непростий шлях політичних, оборонних, економічних та інших реформ. Не пригадується, що будь-яка країна-аспірант володіла ядерною зброєї і засобами її доставки та в односторонньому порядку від неї відмовилась, проголосивши свій безядерний статус. Також, не спадає на пам’ять, що будь-яка країна-аспірант була ракето-космічною державою, спрможна розробляти позаконкурентні військово-транспортні літаки АН-70 або володіти однією з кращих в Європі (за оцінками експертів Альянсу) систем контролю повітряного простору. І в цьому контексті, Україні чомусь ніхто не закидував відсутність консолідації всередині суспільства і українського політикуму довкола проблематики НАТО, питання 2% ВВП на оборонну сферу, недостатність реформ у той час, коли інтереси міжнародної безпеки потребували військової і іншої присутності нашої держави (інколи, замість контингентів деяких європейських або скептично налаштованих щодо України, або неспроможних у військовому і військово-технічному плані країн-членів НАТО) практично в усіх місіях НАТО і ООН на вісі Центральна Америка- Африка - Близький Схід - Південно-Східна Європа - Центральна Азія, включаючи акваторію Середземного моря.

Якось не відчувається логіки у відношенні керівництва Альянсу до України, особливо якщо брати за «орієнтири» і деякі «старі» країни-члени НАТО стосовно стабільності громадянського суспільства (Іспанія), частоти зміни урядів (Італія), мовного питання (Бельгія), і країни-члени НАТО «нової хвилі» стосовно територіальних претензій до сусідніх країн (Румунія), а також країни-кандидати стосовно етнічної і релігійної гармонії (Македонія) та стану економічного розвитку і оборонного потенціалу (Албанія). Не витримує критики і показник фінансування оборонної сфери (навіть з врахуванням різниці між етапом «набуття членства в Альянсі» і «приєднання до ПДЧ»).

Порівняльні дані 

основних фінансових показників «нових» країн-членів НАТО на момент набуття ними повноправного членства в Альянсі *

Країна  (рік вступу до НАТО)	Витрати на оборону (млн. дол. США)	Витрати на оборону (% від ВВП)	Витрати на оборону на душу населення (дол. США)
Польща (1999 р.)	3087	1,9	81
Чехія (1999 р.)	1148	2,0	112
Угорщина (1999 р.)	1533	1,6	79
Словаччина (2004 р.)	723	1,7	77
Словенія (2004 р.)	493	1,5	167
Латвія (2004 р.)	176	1,3	58
Литва (2004 р.)	310	1,4	66
Естонія (2004 р.)	183	1,6	87
Болгарія (2004 р.)	621	2,6	50
Румунія (2004 р.)	1530	2,0	44
Україна**   (на момент очікуваного  приєднання до ПДЧ на Бухарестському самміті)	2042 (з врахуванням лише бюджету МО)	1,1	42, 6 (з врахуванням лише бюджету МО)

* джерела : 1. Щорічне видання «The Military Balance».

                     2. «CIA.The World Factbook  - 2007».

** розрахункові дані згідно показників Державного бюджету України на 2008 рік та результатів економічного розвитку у 2007 році.

З огляду на зазначене, Україні вже давно слід облишити

перманентне коливання від стану ейфорії до глибокої

прострації, очікування чергових строків, сприймати

запевнення як здійсненний факт. Можливо, було б за

доцільне не зменшувати темпи реформ і перенести їх з

«паперової» площини в практичну. Адже реформи потрібні

не стільки для приєднання до ПДЧ, скільки для самої

держави. Чи не так?