Переконливе французьке „Non” на загальнонаціональному референдумі 29 травня 2005 року співпало з 50-річчям  проведення конференції в італійській Мессіні, яка відкрила шлях до Римського Договору та створення Європейського Співтовариства.

Мало хто в Європі та за її межами візьме на себе сміливість стверджувати, що високі та амбітні цілі Лаекенської Декларації грудня 2001 року – зробити Європейський Союз більш демократичним та ближчим до людей, підсилити ефективність діяльності розширеної організації та надати ЄС реальний голос при вирішенні глобальних проблем – знайшли своє відображення в тескті Конституційного Договору. Договорі, в якому під абсолютну юрисдикцію брюссельских невідомих та необраних чиновників підпадали п’ять сфер, серед яких створення правил конкуренції для функціонування внутрішнього ринку та спільна комерційна політика, а також шістнадцять сфер спільної компетенції. 

Більш ніж сто „європейських мудреців” надали світу величезний фоліант, чудово розуміючи, що мало хто з мешканців об’єднаної Європи будуть спроможні опанувати цю, як видається, „Сізіфову працю”.

Незграбне чудовисько з малозрозумілим напрямком руху. Саме так охарактеризував Європейський Союз, якщо би він став керуватися цим документом, Джіованні Греві – один із ведучих європейських аналітиків. Але, й багатостраджальна „Ніцца”, фактично, стала незграбним та неефективним інструментом.

Перший землетрус стався 13 грудня 2003 року після провального Самміту ЄС. Кірсті Х’южз в ті дні писала наступне: „Коллапс Самміту в Брюсселі і невдача ухвалити новий Конституційний Договір ЄС викликали в Союзі величезну та безпрецендентну кризу”. Це була лише прелюдія до „29 травня”.

Праві бюрократи та партійні бонзи у Франції на чолі з Президентом, якого країна ще декілька років тому підносила, не були в змозі протиставити, фактично, нічого модерного та перспективного, як зашарпаної економічними проблемами країні, так і для Європейського Союзу, який відверто зупинився в своєму розвитку.

Неадекватні агітаційні поїздки лівоцентристів Сапатеро та Шрьодера по французьким містам, селищам та селам „добивали” та в кінцевому результаті „добили” Конституцію.

Результат став шоком для багатьох. Але, пише Іван Ріофоль з „Фігаро”: „Референдум ввів в обіг свободу висловлювань у французькі політичні дебати. Донині, політичні олігархи та політично коректні медіа групи приглушали будь-яку критичну думку...Людський бунт та іх вимоги „відвертих висловлювань” розчистили стару політичну сцену та її політичну „правильність”.

В таких умовах Ширак не ризикнув розіграти „карту Ніколя Саркозі”, одного із найбільш перспективних політиків неоліберального мислення,  для того, щоб учинити немислиме – спробувати балотуватися на третій термін. Ширак не ризикнув і почав свою битву за Європу та за свій ЄС – закриті, соціальні з величезним державним протекторатом, ворожі до новацій, ворожі до США, ворожі до подальшого розширення. Схоже, що Ширак розпочав здійснення „Плану В”, який, дуже можливо, таємно обговорювався ще 18 березня під час його паризької зустрічі з Шрьодером, Сапатеро та Путіним.

Хоча цей „план В” був вже спроектований в тексті Конституційного Договору. Його основні положення відносно інституціонального облаштування та механізмів функціонування та прийняття рішень підштовхують до думки, що їх спрямованість була спроектована на можливість утворення внутрішнього жорсткого утворення із своїми цілями, завданнями та політико-економічним світоглядом.

За всіма ознаками в Європі розпочинається найбільша криза після закінчення Другої Світової війни. На тлі дезінтеграції, що розпочалася в вікопам’ятну дату 1травня 2004 року – дати безпрецендентного розширення ЄС. Цей процес проходив вдалечінь від публічних поглядів, трансформуючись у відверто блокуючі та дестабілізуючі рішення.

Невже лідери, якщо вони лідери, своїх країн не зберуться на свій екстрений самміт, хоча б для того, щоб тимчасово заспокоїти суспільну думку, яка, поки що, є контрольованою, а не займатися декларуванням дзвінких заяв щодо відданості справі загальноєвропейського будівництва ... на тлі загиблого Конституційного Договору.

Всі політичні шляхи останніх років вели до того, що Об’єднане Королівство стає беззаперечним лідером Європи. ЇЇ „били” нещадно, часто ієзуїтські,  нишком. Її майже зненавиділи за підтримку США в боротьбі з диктатором та його режимом в Іраці. Її не терплять за вільну ринкову економіку, яка, майже, закриває шляхи до державного, кабінетного впливу. Британія – колишня „володарка морів”, Тоні Блер через починають головування в напівживому (або, напівмертвому ЄС). Починають битву за нову Європу. Битву із тими, хто програв.

Джерела, наближені до Ширака, стверджують: „Французький Президент зробив попередження, що він стане більш складним, менш схильним до співробітництва та менш європейські налаштованим”.

ЄС, за всіма ознаками, починає зворотній відлік свого існування. Всі проекти в історії чи де-небудь рано, або пізно завершуються. Так облаштований світ. Питання полягає в іншому: чи є сенс рятувати те, що повинно надати дорогу іншому. В сучасній європейській історії на самому початку 21-го сторіччя у європейців з’явився новий історичний шанс – шанс створення нового грандіозного європейського проекту, спрямованого в майбутнє та змітаючого на своєму шляху все, що заважає реальному та кардинальному поступу. Виклики грандіозні.

І французькі ліві, подавляючою кількістю голосів яких 428-сторінковий фоліант був жорстко відхилений, не скоро зрозуміють, що на зміну іх лікуванню біля залишків Бастилії, прийде нова неоконсервативна та неоліберальна Європа. В її інститутах рішення будуть прийматися на основі принципу „одна країна – один голос”, а цитадель європейської бюрократії – брюссельський будинок „Бергамонт” – спіткає доля паризької Бастилії. Нехай умовно.

А літак українського президента замість курсу за маршрутом Варшава – Брюссель – Лондон взяв курс на степи Казахстану. Невже і в політичному вимірі також?

Але, найбільш трагикомічне, що прем’єр Тімошенко в середині червня під час запланованого візиту до Франції запланувала зустріч із ... Жаном-П’єрром Раффареном. Зустріч з політичним минулим...