На це питання не наважуються однозначно відповісти не лише експерти з проблем міжнародної безпеки, але і лідери провідних країн-членів НАТО та власне і керівництво Альянсу.

Саме проблемам виконання союзницьких зобов’язань в рамках проведення стабілізаційних та миротворчих місій було, в основному, присвячене засідання міністрів оборони країн-членів НАТО, яке відбулось 7-8 лютого цього року у Вільнюсі. Лейтмотивом форуму було обговорення проблемних питань щодо дисбалансу в масштабах участі окремих країн-членів Альянсу у миротворчій діяльності в кризонебезпечних регіонах, насамперед в Афганістані та Косові.

З огляду на широкомасштабність та невизначеність у часі таких місій Альянсу на фоні відносно обмежених військових і фінансових можливостей учасники намагались досягти консенсусу щодо збільшення чисельності національних військових контингентів у складі Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (МССБ), зробивши акцент на бойові підрозділи і сили спеціального призначення. Ініціатором такого обговорення виступили США за підтримки Великобританії, військові контингенти яких несуть основний тягар цієї місії.

Невдоволеність США своїми головними європейськими союзниками можна зрозуміти, проаналізувавши ступінь підтримки їх геополітичних амбіцій. По суті, чи не вперше після закінчення ”холодної війни” на офіційному рівні про це заговорили на засіданні Комітету з питань збройних сил США 1 березня 2004 року, на якому на той час Верховний головнокомандувач ОЗС НАТО в Європі/головнокомандувач ЗС США в Європі генерал Дж.Джонс піддав критиці європейських союзників за їх пасивну (за оцінками експертів США) участь у формуванні воєнного бюджету НАТО. Подальші політичні ініціативи ”брюссельської четвірки” (ФРН, Франція, Бельгія, Люксембург) щодо необхідності проведення власної Європейської політики безпеки і оборони та створення Європейських сил швидкого реагування (фактично, збройних сил Європи) призвели до чисельних дискусій стосовно життєспроможності Альянсу в перспективі. Певному загостренню відносин всередині Альянсу сприяли також плани США перемістити частину своїх підрозділів в Європі з території ФРН (райони міст Вісбаден та Майнц) на території нових країн-членів НАТО (Польщі, Румунії, Болгарії), пояснивши свою позицію небхідністю наближення нових районів дислокації до конфліктно-небезпечних регіонів (перш за все, Іраку). Цілком логічно, що у разі реалізації своїх планів це негативно вплинуло б на дохідну частину бюджету ФРН та призвело до соціальної напруженості серед місцевого населення з огляду на проблеми працевлаштування.

Повертаючись власне до підсумків саміту міністрів оборони, заслуговує на увагу аргументація позицій оппонуючих сторін, зокрема, щодо участі підрозділів національних збройних сил у миротворчій місії НАТО в Афганістані у складі МССБ.

Як було зазначено, основним лейтмотивом дебатів було обговорення питання щодо необхідності посилення угруповання МССБ бойовими підрозділами і перерозподілу зон відповідальності між національними контингентами не за територіальним принципом, а за ступенями напруженості обстановки в різних провінціях Афганістану. Слід зауважити, що рішення стосовно розподілу зон відповідальності саме за територіальним принципом було схвалено Альянсом ще у 2006 році, згідно чого основний контроль за ситуацією здійснюють: ФРН – на півночі; Італія –  на заході; США – на сході; Великобританія, Канада, Нідерланди –  на півдні Афганістану. Однак, реалії місії НАТО в Афганістані, початок якої датується 2001 роком, внесли свої корективи, оперативно реагувати на які Альянс виявився не повністю готовим.

Серед позитивів справедливо слід відзначити такі чинники як повалення режиму талібів (2001 р.), проведення в Афганістані відносно демократичних президентських (жовтень 2004 р.) та парламентських (вересень 2005 р.) виборів, поява ознак створення державних інститутів, тощо. Разом з тим, в Брюсселі об’єктивно оцінюють обстановку, що не надає особливого оптимізму. Причиною тому є вагомі чинники, які спонукають до невтішних прогнозів, які несуть в собі суворий вердикт –Афганістан - це надовго.

Оцінити реальну обстановку в Афганістані можна коротко: таліби повертаються і все частіше втягують американців, британців та інших учасників МССБ у відкриті бойові дії. Виявилось, що повалення талібів і зміна вікових афганських традицій – це не одне і те ж. У Вашингтоні та в ряді європейських столиць все частіше приходять до висновку, що обстановка зсувається до фази так званої ”...забутої війни”, а сама країна повертається  в стан держави, що ”...не відбулась”. До речі, за усю свою багатовікову історію Афганістан з цього стану мабуть ніколи і не виходив. Хоча б тому, що влада покійного короля Захір-шаха, а потім президентів далі меж Кабула так і не поширювалась і завжди залежала від стану стосунків між кланами та центру. В такій ситуації опинився і теперішній президент Афганістану Х.Карзай. З одного боку, він змушений спиратись на вікові традиції і всіляко підтримувати стабільність у міжкланових відносинах, не особливо переймаючись проблемами зростання корупції та наркоторгівлі (з часу перебування контингенту НАТО у Афганістані виробництво опіуму збільшилось на третину і складає близько 92% від загальної кількості на світовому чорному ринку). З іншого - він чітко усвідомлює свою залежність від контингенту МССБ та Заходу, які військовою присутністю, гуманітарною і фінансовою допомогою країні намагаються у такий спосіб обмежити вплив лідерів місцевих племен і побудувати вертикаль влади щось подібне до західної. Не дивно, що такі підходи викликають невдоволення у лідерів племен та місцевого населення, а також сприяють відродженню симпатій до талібів. За кінцевим рахунком це призвело до активізації талібів (переважно пуштунів) особливо у південних та східних районах, в яких дислокуються в основному підрозділи збройних сил США та Великобританії. Таким чином, за оцінками керівництва НАТО 43 тис. контингент МССБ з 40 країн світу конче потребує свого посилення за рахунок збільшення бойових підрозділів і посилитись має південна та східна зони відповідальності.

Звичайно, за таких умов об’єктом критичних посилань стала ФРН, чий більш, ніж 3 тис. контингент (третій за чисельністю серед країн-членів НАТО) виконує миротворчу місію в м.Кабул та у відносно стабільній північній зоні. Напередодні засідання міністрів оборони країн-членів НАТО у Вільнюсі, США в рамках двосторонніх відносин, а також використовуючи союзницькі важелі через офіційний Брюссель, продовжували здійснювати політичний тиск на керівництво ФРН з метою переконати союзників у необхідності направити додаткові бойові підрозділи Бундесверу саме у південні райони для спільних дій проти талібів. Зокрема, в рамках підготовки до саміту міністрів оборони глава Пентагону Р.Гейтс направив листа своєму німецькому колезі Ф-Й.Юнгу, в якому висловив наполегливе прохання переглянути позицію Берліна і дійти згоди щодо направлення додаткового контингенту в Афганістан (доречно зауважити, що цей лист не неофіційному рівні сприйнятий як ультиматум). Можливо, вирішальним у цьому зверненні були попередження канадського прем’єр-міністра С.Харпера про те, що Канада згорне свою присутність в Афганістані, якщо інші союзники по Альянсу не направлять додатковий контингент у цю країну. Генеральний Секретар НАТО Я.Х.Схеффер був вимушений звернутись до Президента Франції Н.Саркозі (найближчого союзника і партнера ФРН) під час свого візиту в Париж з проханням посприяти успішному вирішенню цієї патової ситуації.

На засіданні менш дипломатичним був у своїй промові канадський міністр оборони П.Маккей який заявив, що ”...ми не хочемо мати дворівневого НАТО. Ми хочемо і надалі дотримуватись принципу ”один за всіх–всі за одного”. Це звичайно стосується і участі союзних військ в операціях на півдні Афганістану” (на теперішній час втрати канадських військовослужбовців становлять 80 осіб проти 26 військовослужбовців збройних сил ФРН). Його підтримав і міністр оборони Нідерландів Е.ван Мідделькооп, який категорично проти тієї ролі ”...гарматного м’яса”, яку запропоновано відігравати нідерландським військовослужбовцям в південній провінції Афганістану.

В цілому, покриття браку у додаткових підрозділах чисельністю близько 7 тис. військовослужбовців (саме такий за словами командувача МССБ генерала Д.Макнейлла додатковий ресурс потребує військовий контингент НАТО в Афганістані) і його зосередження переважно у південних районах Афганістану дозволить, на думку керівництва НАТО і Пентагону, успішно продовжувати миротворчу місію у цій країні.

Принципово іншим є бачення ситуації ФРН та командування Бундесверу. Своє категоричне заперечення можливості направлення додаткового контингенту ЗС ФРН в Афганістан висловила канцлер А.Меркель. ЇЇ підтримують в цьому більшість депутатів парламенту, міністр оборони ФРН Ф-Й.Юнг та інші члени уряду. Основними аргументами німецької сторони є обмежені економічні можливості як Німеччини, так і національних збройних сил. Крім того, німецька сторона не погодилась на трактову заокеанських  союзників, згідно з якою завдання щодо знешкодження баз талібів на півдні Афганістану вважається більш пріоритетним, ніж питання відбудови провінцій та гуманітарна допомога мирному населенню на півночі країни (на що, власне, роблять акцент німці).

Не менш цікавою є позиція уповноваженого з питань озброєння оборонного відомства ФРН Р.Роббе, який нагадав американським колегам про неможливість Альянсу ”...вирішити усі проблеми на землі, незважаючи на його міць і шляхетні прагнення”. За оцінками офіційного Берліну, розшарування німецьких військовослужбовців по різним зонам може призвести до порушення єдиного управління і координації дій в рамках одного національного контингенту, а в подальшому – і до неминучих втрат. У цій ситуації максимум, що має перспективу – це додаткове направлення в Афганістан підрозділу спеціального призначення чисельністю 250 військовослужбовців на заміну аналогічного підрозділу ЗС Норвегії. Наразі, в Берліні завершується процес узгодження та прийняття відповідного парламентського рішення.

Усе стає набагато зрозумілішим в контексті ”афганського питання”, якщо його розглядати через призму внутрішньої і зовнішньої політики США напередодні президентських перегонів у цій країні. Якщо у провідних європейських країнах-членах НАТО президентські / парламентські вибори пройшли у відносно недалекому минулому (ФРН, Франція, Великобританія) і їх керівництво на цьому етапі досить виважено підходить до рішень, що не користуються у суспільстві м’яко кажучи особливою підтримкою, то США знаходиться на порозі президентських виборів, у яких особисто Дж.Буш участі не бере. А тому, спад американської економіки, недосягнення остаточних цілей в Іраку і невирішенність ”іранського питання”, провал близькосхідної політики, напруженість у відносинах з Росією щодо розміщення на територіях Польщі і Чехії елементів ПРО США, ескалація напруженості в Косові довкола можливості самопроголошення незалежності сербської провінції з песимістичними наслідками, активізація діяльності талібів в американській зоні відповідальності і відсутність єдності з європейськими союзниками щодо збільшення чисельності контингенту МССБ – це далеко не повний перелік проблем, які скоріш за все адміністрація Дж.Буша залишить у спадок новообраному президентові США. Звичайно, за таких умов маленька, але ”...перемога” американської позиці всередині Альянсу пішла б на користь як США, так і Республіканській партії, яку представляє Дж.Буш.

На сьогодні є очевидним, що на засіданні міністрів оборони країн-членів НАТО учасникам так і не вдалось знайти порозуміння і дійти згоди щодо Афганістану. Скоріш за все, ця тема знайде своє продовження на Бухарестському саміті НАТО 2-4 квітня цього року. Принаймі зараз є сумнівним, що на теперішній час Альянс має чітку концепцію і достатні ресурси для стабілізації ситуації в Афганістані.