Цього року в Україні відзначається десята річниця підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО. Ці десять років були сповнені високих сподівань та інтенсивних реформ, які, щоправда, стали найбільш помітними з приходом у Міністерство оборони А.Гриценка. Було протягом цих років і чимало авантюр з майже детективним сюжетом, скажімо, «кольчужний скандал». Мали місце куртуазно-політичні випадки а-ля «з присмаком французької абетки» і знакові для всієї Європи події як «Помаранчева революція», яка привернула до України увагу всього світу.

Звісно, можна говорити про те, що протягом усіх цих років Україна здійснила значний поступ на шляху до демократичної спільноти, домоглася позитивних оцінок з боку західних партнерів і, зрештою, якщо не інституційно, то принаймні де-факто стала частиною Європи. Проте, можна говорити і про інше – про те, скільки Україна втратила безцінного часу, заплутавшись у павутинні багатовекторності та захопившись зовнішньополітичною еквілібристикою.

У цій статті не хотілося б говорити про втрати іміджу нашою державою, про так ніколи і не отримані дивіденди, які міг би отримати Київ від участі у розбудові міжнародної безпекової системи, про ті партнерські зв’язки, які так і не вийшли на інституційний рівень через постійні вагання української політичної еліти.

Хочеться зосередитися на питаннях менш глобального характеру та більш пов’язаних безпосередньо з кожним з нас.

У Плані дій Україна – НАТО, який базується на Хартії про особливе партнерство і був ухвалений ще за часів президентства Леоніда Кучми було передбачено, що з метою більш тісної євроатлантичної інтеграції Україна продовжуватиме проводити внутрішню політику, основану на зміцненні демократії та верховенстві права, повазі до прав людини, принципі розподілу влад і незалежності судів, демократичних виборах відповідно до норм Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), політичному плюралізмі, свободі слова, повазі до прав національних та етнічних меншин та недискримінації за політичними, релігійними або етнічними ознаками.

Сподіватися на значний прогрес у цій сфері за часів Л.Кучми не доводилося, хоча відповідальні органи державної влади бадьоро виставляли свої провали як досягнення і в кращих традиціях «радянської республіки» звітували (щоправда, вже не до Москви, а до Брюсселю) про надвисокі темпи реформ.

Натомість період до кінця 2004 року знаменувався якраз порушенням демократичних прав і свобод, принципі концентрації влади та узалежнення суддів, порушеннями виборчого законодавства, та придушенням будь-яких проявів політичного плюралізму.

Після 2004 року, як видавалося, ситуація мала б кардинально змінитися. В Україні більш не було президента-парії Леоніда Кучма, чий «злий геній» можна було звинувачувати у всіх провалах зовнішньої політики. Натомість, керманичем держави стала людина, якій стоячи аплодували у парламентах світу. Зникла і підстава вказувати пальцем на владний олімп і звинувачувати можновладців у гальмуванні реформ та просуванні України на Захід.

Та чи виправдалися сподівання тих (як в Україні так і за її межами), хто вбачав у приході В.Ющенка панацею від усіх хвороб державного механізму? На це запитання можна було б відповісти емоційно і однозначно. Проте, з метою збереження духу об’єктивізму, спробуймо звернутися до фактів.

Хоча це й передбачалося Цільовим планом Україна – НАТО на 2005 рік, підготовки пропозицій про внесення змін до відповідних законодавчих актів, насамперед до Закону України "Про політичні партії в Україні" та сприяння їх прийняттю ніхто не здійснював. Мін’юст та ЦВК жодної діяльності у цьому напрямі не здійснювали.

Так само, Мін’юстом не було розроблено та внесено на розгляд Верховної Ради законів про гарантії виборчих прав громадян, про Державний реєстр виборців та забезпечення їх виконання з метою, зокрема, гарантування належної реєстрації виборців (зауважимо лишень, що таке недбале ставлення Мін’юсту зразка 2005 року болісно відгукнулося під час політичної кризи 2007). Що ж до забезпечення функціонування системи адміністративних судів, то воно залишилося мрією розробників Цільового плану не лише у 2005, але й у 2006 році.

На окрему увагу заслуговує Закон про збори, мітинги, походи і демонстрації з метою забезпечення реалізації конституційного права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Незважаючи на нагальність прийняття зазначеного Закону ще у 2005 році, станом на кінець року законопроект перебував в Кабміні. Оскільки внесення законопроекту на розгляд Верховної Ради України зазначеного законопроекту не відбулося ні у III-му, ні у IV-му кварталах, сприяння прийняттю Закону, вочевидь, не відбувалося, а цей захід у 2005 році не було виконано. Що ж до 2006 року, то на розгляді Верховної Ради України наразі перебуває лише один законопроект з відповідною назвою. Це законопроект № 2646, який зареєстрований 30.11.2006 року і вручений для ознайомлення 06.12.2006 року. Суб’єктом законодавчої ініціативи виступав народний депутат України. І хоча Головним науково-експертним управлінням законопроект визнано таким, який за результатами розгляду у першому читанні доцільно повернути суб’єкту законодавчої ініціативи на доопрацювання, принаймні його розробка може розглядатися як спроба втілення відповідної цілі Цільових планів Україна – НАТО на 2005,2006 рр., на яку відповідальний виконавець – Мін’юст – у встановлені строки так і не спромігся.

І це на тлі законодавчої неврегульованості даної сфери, яка веде до гострих суперечок на кшталт тих що виникли у Харкові під час підготовки до проведення мітингу Громадського руху «Народна самооборона», коли Дзержинський суд Харкова заборонив акції, задовольнивши позов міськвиконкому і ситуація мала неабиякий резонанс на загальноукраїнському рівні. До того ж – напередодні призначених на 30 вересня 2007 року дострокових парламентських виборів, коли з високою ймовірністю можна говорити про те, що «харківських казусів» побільшає.

Окреме питання, яке зачіпають вже протягом кількох років Цільові плани Україна – НАТО – питання завершення адміністративної реформи. Українська сторона не раз чула критику на свою адресу через неспроможність ухвалити Закон «Про Кабінет Міністрів». Проте, незважаючи на те, що у 2006 році після численних спроб, в результаті подолання парламентом президентського «вето», в Україні було ухвалено Закон «Про Кабінет Міністрів України», конституційність його змісту та порядку набуття ним сили досі залишається під питанням, що позначається як на легітимності політичної реформи так і на політичній стабільності  держави загалом. Навряд чи саме такою бачили імплементацію політичної реформи в Україні.

Безумовно, зарано говорити і про досягнення певних результатів у боротьбі з корупцією. Цільовий план Україна – НАТО на 2005 рік передбачав такі конкретні кроки з подолання цього негативного явища як розроблення проектів: Національної стратегії боротьби з корупцією, Плану дій щодо боротьби з корупцією. У 2005 році цей захід було виконано частково, оскільки про підготовку Плану дій по боротьбі з корупцією відповідальні виконавці не згадували, а Національну стратегію було розроблено народними депутатами.

Проте, чиясь наполеглива рука не переставала пропонувати кроки щодо боротьби з корупцією і вже у Цільовому плані на 2006 рік з’явився захід «Розроблення та прийняття національної стратегії боротьби з корупцією та плану дій щодо боротьби з корупцією в Україні з урахуванням результатів консультацій з міжнародними організаціями, підготовка пропозицій щодо внесення відповідних змін до законодавства.»

На превеликий жаль, попри мало не істеричні заяви усіх політичних таборів про корумпованість політичних опонентів 15 червня 2006 року Кабінетом Міністрів України було лишень схвалено проект Концепції подолання корупції в Україні "На шляху до доброчесності". Щоправда, концепція не може вважатися стратегією за визначенням, а розробка Плану дій навряд чи може бути віднесена до пріоритетних завдань Президента, Прем’єра та Спікера.

Якщо вдаватися у деталі, то список подібних «досягнень» можна продовжувати до безкінечності. Проте, чи варто, якщо і так можна дійти висновку. «Постреволюційні» (якщо не за своєю суттю, то бодай хронологічно) уряди Тимошенко, Єханурова та Януковича були надто зосереджені на боротьбі за владу для того, щоб принаймні проглянути План дій Україна – НАТО і виокремити з нього те, що може бути корисним передусім їхній державі, а подекуди і їм самим (Адже на місці, скажімо, «Самооборони» може виявитися будь-хто).

Не вирізнявся своєю активністю і Президент Ющенко. Зрештою, Цільовий план на поточний рік ним досі не підписано. Та й навіщо підписувати такі документи, якщо завжди знайдуться радники, які в кінці року засвідчать, що знову всі плани було перевиконано і Брюссель мріє про «унікальну» Україну…

А Брюссель і Вашингтон тим часом усвідомлює, що «втрачені» роки «особливого партнерства» втрачені не через «злочинного Кучму». Причини глибші, системніші і викорінити їх буде значно важче ніж провести чергові президентські/парламентські вибори. Та й чи є в Україні політик, який здатен до такого викорінювання?