Напередодні своєї демобілізації з поста президента Володимир Путін підводить баланс зовнішньої політики, намагаючись виправити негативний крен у відносинах з проблемними сусідами. Природно там, де це можливо. Спостерігається явне потепління на молдавському напрямі, помітно понижена конфронтація з Грузією. З Польщею, завдяки новому прем'єрові Туску, знайдено спільну мову. Загалом, результати є.

За вісім років Путін створив новий політичний курс Росії, втілюючи його досягнення і недоліки. Якраз в цій суперконцентрації і може виникнути проблема: якщо Путін виконував роль форштевня, що розтинає хвилі, ударного елементу політики, то інші інститути, головним чином МЗС, були за спиною президента на других ролях. Як тепер складатиметься ситуація, коли їм доведеться знову повернутися до сольних виступів? Так, звичайно, Путін не йде зовсім, він буде поряд і продовжить впливати на зовнішню політику. Але Дмитро Медведєв, з своєю стилістикою менш жорсткого політика, навряд чи в перший рік свого правління зможе прикрити порожнечу, що утворюється. Тим більше можлива криза в реалізації путінського курсу у відносинах з НАТО в світлі ймовірного розширення структури на простір СНД.

Спадок для наступника 

Свій «медовий місяць» потепління у відносинах із Заходом буде і у Медведєва, як свого часу у Путіна в 2000 році. Але якщо тоді, після 11 вересня 2001 року, загальні завдання, що  зближували РФ і НАТО в регіоні Центральної Азії, були очевидні, то тепер, коли активними суб'єктами розширення виступають якраз найближчі сусіди західної частини СНД, ситуація ускладнюється, про єдність цілей не може бути і мови. З 2003–2004 років ситуація змінилася радикально. Якщо раніше тертя між РФ і НАТО були якоюсь окремою темою, далеким фоном проблем відносин Росії з країнами СНД, то тепер питання розвитку НАТО накладає серйозний конфліктний відбиток безпосередньо на двосторонні відносини з такими близькими країнами, як Грузія і братська Україна. На тлі перспективи членства України в НАТО недавня газова криза виглядала як водевіль, в якому два президенти очікувано виконали роль політичних умиротворителів і бізнес-модераторів, для загального задоволення сторін.

Цього не можна сказати про інші теми порядку переговорів: проблеми різниці оцінки радянської історичної спадщини, статусу і становища російської мови і, звичайно, євроатлантичне спрямування тієї частини української еліти, яка в даний момент перебуває при владі. Слід нагадати, якщо з газових питань, питань приватизації основних промислових активів, інших тем, що відображають конкуренцію інтересів між групами політиків і підприємців НУ-НС і БЮТ, згоди мало, то в площині геополітичного вектора розвитку України як прихильники Тимошенко, так і прихильники Ющенка єдині. І це абсолютно нова реальність для новітньої історії України.

Вважається, що від перспективи вступу України до НАТО Росію страхує всеукраїнський референдум з цього питання – незадоволеність населення і чітка антинатовська лінія Партії регіонів. З цим можна погодитися. Але не слід себе цим заспокоювати. Здавалося б, існують довгострокові програми, що сприяють тяжінню України до Росії як в економічному плані (безвізовий простір), так і в площині безпеки . Творцями СНД це зафіксовано як спадок СРСР. Але навряд чи хто вкаже на майбутній розвиток цих ліній зближення – їх просто немає. Росії не вдається запропонувати проект, альтернативний західному вектору, в даному разі – в сфері безпеки і армійського будівництва. У арсеналі Москви тільки жорстка і справедлива реакція дипломатії. Але лише реакція – «мюнхенська» мова, мораторій на ДЗЗСЄ і більш менш активній позиції на розгортання американської ПРО.

Референдум нічого не змінить

Тим часом Україна з початку 2000-х дуже поволі, але неухильно рухається у бік членства в НАТО. Причому елітою країни це сприймається як щось природне і незворотне. Різниця лише в швидкості і ступені оглядки на реакцію Москви. Помаранчеві озираються  меншою мірою, біло-блакитні – значно більше і їдуть на захід не поспішаючи, на першій швидкості.

Що показав скандал з листом про приєднання України до Плану дій щодо членства (ПДЧ)? Кулуарним міжсобойчиком Ющенка, Тимошенко, Яценюка і Огризка обурилися не тільки «регіонали», але і табір помаранчевих, їх помірніші колеги. Дійсно, чому парламентська республіка Україна дізнається про такий крок у бік альянсу з вуст американського сенатора – ось що реально турбує українську еліту, а не сам цей рух.

Ще раз треба підкреслити, що суперечка виникла не через  стратегію, а у зв'язку з формою конкретного кроку. Зокрема, група регіоналів в Раді використовувала цю ситуацію для загострення боротьби з супротивниками, а зовсім не для блокування навіки нейтрального положення України. Немає сумніву, що, прийшовши до влади, припустимо, в 2009 році, Янукович раптом відмовиться від ПДЧ. Він просто уповільнить цей процес. Виняток становлять хіба що комуністи, ось вони стійкі антинатовці.

У Москві ж, спостерігаючи київську боротьбу, часто сприймають її саме як боротьбу за російські інтереси або в кращому разі за проросійську Україну, а це далеко не так.  

Ще в порівняно безхмарному 2003 року Радою був прийнятий Закон про безпеку України, де євроатлантична інтеграція позначена як стратегічний пріоритет країни. Задля справедливості приведемо важливу версію, озвучену декількома високопоставленими українськими чиновниками. Закон з'явився в розпал справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе (неофіційні натяки звинувачення у цій справі указували на президента Кучму). Скориставшись ситуацією, Вашингтон поставив ультиматум українському президентові – «якщо ви не приймете документ, що закріплює даний курс України, то ми, на Заході, руки вам не подамо». Кучма міг перетворитися на президента-ізгоя і злякався.

Але тепер весна 2008-го, біля керма в Києві лідери, які взагалі не сумніваються в своїй стратегії. Скоро квітневий саміт НАТО в Бухаресті. Росію там представлятиме сам Путін. На іншій стороні – надзадача США на російському напрямі (незалежно від партійної приналежності адміністрації) – приєднати Україну до НАТО, відторгнувши від Росії історичного союзника. Звичайно, до вступу ще далеко, але воно вже на горизонті. Приєднання України до плану дій щодо членства до НАТО проштовхуватимуть, незважаючи на опір Кремля. Треба врахувати, що приєднання до ПДЧ не суперечить  тому, що остаточне рішення щодо вступу до альянсу прийматиме український народ. Тонкощі в тому, що референдум на даний момент формально не потрібний, в період проходження Україною двох попередніх стадій (Partnership For Peace, а потім Individual Partnership Action Plan) референдум не проводили. Нинішня стадія ПДЧ (Member Action Plan) – з такого ж ряду технічних, передуючих повному членству. Росії, втім, не варто сприймати це як безумовний аргумент, і багато російських політиків закономірно сприяють українським партіям і окремим лідерам, що намагаються боротися за референдум.

А що буде потім? З одного боку, стояння на сходинці ПДЧ в кроці від вступу до альянсу може продовжитися і п'ять, і більше років, і за цей час українські ВС після скорочення і модернізації цілком можуть перейти на стандарти НАТО, справа залишиться за цивільною згодою. Але, можливо, за цей період ситуація зміниться, і Україна так і залишиться на порозі. З іншого – є натяки на те, що в просуванні України можуть бути включені «форсажі». Багато в чому це залежатиме від розстановки сил в новій адміністрації Вашингтона, від того, як складатимуться відношення з новою конфігурацією російського керівництва Медведєв – Путін.

Піар-кампанія і партійна боротьба  

Але навіть якщо не буде сигналу до прискорення українського дрейфу, ми напевно станемо свідками тонкої і розумної рекламної кампанії на користь НАТО на території України як організації, що просуває країну до суспільних і соціальних стандартів європейського життя. Військова складова та інші критично важливі елементи, з погляду Росії що змінюють баланс регіональної безпеки, просто підуть в тінь. І тут-то якраз Росії доведеться включатися в складну боротьбу доступними і легальними засобами в медіапросторі України, указуючи елітам і населенню на загрозливі наслідки вступу. Боротьба за Україну йтиме саме як партійна боротьба програм розвитку, в цьому аспекті європейська складова, як би цивільна аргументація, на користь альянсу прикриватиме військово-стратегічну сторону, повністю контрольовану Вашингтоном. Таким чином, питання вступу України до НАТО – це питання посилення пропаганди і банальної реклами медіаінформаційними засобами.

Ситуація для Москви ускладнюється ще і тим, що відносно геополітичного вибору дві з трьох основних політичних сил в Україні практично єдині – вперше в новітній історії України. І якщо після президентських виборів-2009 збережеться схожий розклад сил – коли глава МЗС, прем'єр і Президент – за вступ країни в НАТО, то можна бути упевненим в інших цифрах на всеукраїнському референдумі ближче до 2010–2012 років, що сприятимуть  вступу до альянсу.

Які виходи з цієї ситуації могла б знайти російська політика? Скажемо прямо: варіантів мало. Сьогодні ситуація не так гостра. Незважаючи на наявність чіткої стратегії, в поточному порядку денному Києва проблема НАТО присутня на «четвертому- п’ятому» місці і серйозно використовується лише для внутрішньої боротьби. Зараз в Києві вирішуються важливіші проблеми – співвідношення сил між Президентом і урядом, боротьба в Раді, завдання зростання економіки і гальмування інфляції. У повне зростання тема вступу виникне завтра. У цю невелику паузу Москва повинна постаратися зробити максимум зусиль на українському напрямі, щоб уповільнити атлантичний дрейф України.

Треба відмітити, що зараз в Києві достатньо прагматичні, з нинішньою владою можна домовлятися, показуючи допустимі і неприпустимі для Москви межі дрейфу до НАТО, демонструючи реакцію. Незважаючи  на взаємні образи, з 2004 року в сьогоднішньому діалозі Москви і Києва все-таки вдалося ідеологію прибрати на другий план. Якщо вдасться зберегти хоч би цей невисокий рівень конструктиву, було б логічно вести розмову про інтереси і виклики, що стають перед Україною на шляху до НАТО.

Але тут якраз мало аргументів, а ті, що є, нерівносильні і навіть б'ють по інтересах РФ. Один з них – попередити про вихід Росії з безвізового простору з Україною. Добре, закриємося візами, підсилимо торгові бар'єри (знову ж таки питання: як бути з членством РФ у СОТ), але ж з іншими країнами НАТО, наприклад з Грецією і Болгарією, Росія якраз рухається в іншому напрямі – зближує позиції, вважаючи ці країни дружними.

Парадоксальним прикладом для України може бути Фінляндія, цілком європейська країна, впродовж довгих років вельми уважна до реакції Росії щодо можливого фінського членства в альянсі. Але, на жаль, Україна не Фінляндія. І у разі ухвалення ПДЧ, відчуваючи за спиною підтримку Брюсселя, нинішній Київ здатний і без бажання Кремля загострити відносини, поставивши ребром питання перегляду договору 1997 року відносно термінів і вартості оренди бази ВМФ РФ в Севастополі. А судячи з прямих заяв, про такий поворот подій у Вашингтоні можуть тільки мріяти. Взагалі дивно, наскільки Вашингтон упертий в своєму бажанні розширити НАТО за рахунок України, враховуючи, що альянс, як і ЄС, досяг природних меж і йому пора концентруватися і наводити лад усередині організації. 

За умов  відсутності реальних механізмів і ресурсів проти розширення альянсу в СНД (а їх дійсно небагато) єдиним альтернативним виходом для Москви залишаються переговори про створення якоїсь буферної зони: не покладаючись на Конституцію України, що забороняє перебування в країні військових баз інших держав, в трикутнику Росія–Україна–НАТО необхідний міжнародний договір, що закріплює статус України як країни без військових контингентів РФ і НАТО. В даному разі неважливо, стане Україна коли-небудь членом альянсу чи ні. Крім того, розумно вже зараз мати розроблені сценарії відносин з натовською Україною. Адже, по суті, стоїть завдання не тільки не допустити Україну до НАТО, але і не втратити дружну Україну у разі її вступу до альянсу, щоб не залишитися біля розбитого корита політичних образ. Врешті-решт, можна собі уявити, що Україна в НАТО здатна бути і провідником інтересів Росії...

Але у будь-якому разі добровільна відмова від наших природних союзників, перехід їх хай не у ворожий, але в інший табір, не може бути просто спущений на гальма.