Політолог Тарас Кузьо розпочинає новий блог присвячений головним подіям суспільно-політичного життя в Україні.
Доктор Кузьо належить до другого покоління українців Британії, автор численних праць про Радянський Союз, Україну та проблеми міжнародної безпеки.
Україна очима арас Кузьо працює дослідником Інституту Європейських, Російських та євразійських досліджень у вашингтонському Університеті Джорджа Вашингтона.
Четвер, 14 вересня 2006 р.
Прем'єр-міністр Віктор Янукович полетів до Брюсселю, аби переконати НАТО та ЄС в щирості своїх прагнень, приєднатися до обох організій. До того ж, мовляв, Україна не Росія, як про це писав у своїй книзі в 2004-му році Леонід Кучма. Та головним занепокоєнням тих, хто стежать за українською політикою є те, якою мірою зміниться зовнішня політика України після повернення 'біло-голубих' до уряду. Чи продовжуватиме Україна провадити курс на інтеграцію на Захід (СОТ, НАТО та ЄС) чи знову опиниться в стагнації багатовекторності кучмівської епохи?
Під час другого терміну Кучми я написав статтю, в якій намагався пояснити ту багатовекторність заголовком 'Українська зовнішня політика: ані прозахідна, ані проросійська, але прокучмівська'. Обидва заголовки мають в собі еклектичне значення багатовекторності. Моє занепокоєння (яке також поділяють ті американські політики, з якими я зустрічався) полягає в тому, що українська зовнішня політика й справді повернулася до багатовекторності, яку можна назвати 'продонецькою' (так само, як колись вона була прокучмівською). Україна й надалі далека від того, аби провадити зовнішню політику в державних, а не приватних інтересах.
Проблема в тім, що пан Янукович навряд переконає когось в Брюcселі в щирості прагнень України увійти в ЄС чи НАТО. НАТО був готовий запросити Україну долучитися до Плану дій щодо членства в НАТО, якби Україна мала відданий реформам уряд. В очах США та НАТО це перекладається як "помаранчевий" уряд, а не уряд Януковича. А отже Україна не отримає Плану щодо членства на самміті НАТО в Ризі, і її стосунки з НАТО повернуться до кумівських часів звичайного партнерства. Україна прогавила свій шанс стати на шлях членства в НАТО.
А що ж ЄС? Як людина, яка походить з євроскептичної Британії, я можу дозволити собі критичну позицію щодо ЄС, Власне, я завжди вважав, що Україна та Британія подібні у тому, що обидві без особливого ентузіазму дивляться на інтеграцію, в межах Співдружності незалежних держав та ЄС відповідно. Повернення "блакитних" в уряд змінить дуже мало в стосунках ЄС та України, бо навіть за помаранчевих ЄС так і не піднявся на новий рівень взаємин. ЄС наскільки загруз у власних проблемах, що часу для України у нього практично не лишилося. Такі країни як Албанія, Македонія та Туреччина отримали нечіткі, але сигнали про перспективу членства, Україні ж цього запропоновано не було.
Єдина причина, з якої колишній Югославії запропоновано членство, - це не допустити повернення конфліктів 90-х. Як я, шокуючи присутніх, запитував за наукових семінарах, включно з одним в 2003-му, який провадив науково-дослідницький інститут при ЄС: чи це означає, що Україні слід би було мати громадяньку війну? Від час візиту Януковича до Брюсселю спостерігатимемо дипломатичні реверанси, які не слід сприймати надто серйозно. Це тому, що НАТО не знає, що робити з Україною, а ЄС не знає, що робити із самим собою.
Четвер, 7 вересня 2006 р.
Чи українську політику слід сприймати серйозно?
Це запитання виникало у багатьох з нас від часу виборів в Україні 26 березня. Гордість українців у тому, що вони провели чесні вибори зникла після створення парламентської коаліції. Президент був настільки відстороненим від подій, що виникало запитання, а «Чи існує президент в Україні?».
Часто мені кортіло нагадати президенту Ющенку, що його роль полягає у тому, щоби бути лідером країни. Що найбільше вражало, так це враження, що президент не лише відокремлений від реального життя, але й не переймається своїм іміджем. Самознищення було настільки очевидним, що я навіть написав статтю: «Український президент камікадзе».
Мені було дивно, чому президент та його партія "Наша Україна" не соромилися зарахувати собі досягнення вільних і справедливих виборів, але відмовилися визнавати їх результат. З моральної точки зору не могло бути іншого вибору як віддати посаду прем’єр-міністра Юлії Тимошенко.
Для мене було величезним розчаруванням коли формування коаліції відкладалося лише для того, аби відмовити Тимошенко у прем'єрстві. Я бачив як зростало розчарування серед політиків у Вашингтоні і написав про те, як на Заході повертається «Втома від України», яка виникла за часів президента Кучми. У ці дні надто часто звучать слова про те, що Ющенко є слабким президентом.
|