"Путін піднісся над своїм імперським троном, захоплено констатуючи: "Я знав, що в них нічого не вийде. Незабаром Україна знову повернеться на орбіту Росії". Не так швидко, панове", - пише Річард Шрайвер у статті "Помаранчева революція ще не завершена", опублікованій в американському виданні "The Washіngton Tіmes" 13 вересня.

Панікери і недоброзичливці розгорнулися на повну міць після того, як український президент Віктор Ющенко звільнив у минулий четвер весь свій кабінет, включаючи прем’єр-міністра – енергійну, привабливу Юлію Тимошенко, яку не можна недооцінювати.

Прості українці, принаймні на цей момент, розчаровані. Їхня колективна реакція така: "Усі політики однакові, подивіться, що ми одержали, беручи участь у нібито демократичному політичному процесі – ту саму стару корупцію. Російський президент Володимир Путін піднісся над своїм імперським троном, захоплено констатуючи: "Я попереджав. Я знав, що в них нічого не вийде. Незабаром Україна знову повернеться на орбіту Росії".

Не так швидко, панове. Новітня історія України свідчить про зворотне. У 1993 році Леонід Кучма, який при президенті Леоніді Кравчуку був прем’єр-міністром, усього через кілька місяців після призначення втратив свою посаду. Він повернувся до влади у 1994 році на посаді президента, і його позиції були укріплені комбінацією трьох факторів:

(1) Симпатії. Українці здавна симпатизують кожному, хто опиняється в ситуації – як у випадку з Тимошенко – переслідування з боку уряду, незалежно від того, справедлива вона чи ні, причому в останньому, як правило, упевнені всі.

(2) Популярністю імені, що піднімає питання: чому завжди буває так мало імен порядних компетентних людей, яких українські виборці спроможні розпізнати на виборах?

(3) Широкою вірою в зроблені Кучмою передвиборні обіцянки реформ, жодна з яких, наскільки я знаю, виконана не була. Опинившись при владі, Кучма передав контроль над економікою купці олігархів, серед яких були члени його родини. Незважаючи на ранні заяви про те, що він став президентом України не для того, щоб бути васалом Росії, він швидко став ним.

У 1999 році президент Кучма вибрав прем’єр-міністром – під гучні фанфари, які несли надії й ентузіазм, - Віктора Ющенка, який, у свою чергу, призначив своїм заступником з енергетики Юлію Тимошенко.

Через кілька місяців Кучма звільнив Ющенка і Тимошенко. Вони об’єднали зусилля, щоб повернутися в українську політику, спочатку через парламент, потім виставивши кандидатуру Ющенка в президенти.

Помаранчева революція розпочалася ще до президентських виборів минулої осені. Прихильники Ющенка задовго до того дійшли висновку, що на офіційних виборах він програє, оскільки влада вкраде стільки голосів виборців, що це обурить навіть українців. Вони були праві; вони також були добре організовані заздалегідь, що у підсумку зробило помаранчеву революцію реальністю.

Це був у кращому випадку політичний театр. Але вся справа в тому, що, незалежно від того, що чекає нас у майбутньому, помаранчева революція безповоротно підштовхнула Україну до Заходу і західних цінностей. Наступний президент обиратиметься по-справжньому, а не призначатиметься Росією або контрольованою олігархами мафією. Як сказав один українець, "більше ніхто не вбиватиме журналістів".

У січні новообраний президент Ющенко сформував уряд, до якого в ідеалі мали ввійти гідні довіри люди, що поділяють його погляд на Україну і знають, як керувати демократією, люди, які користуються повагою виборців за свою чесність і компетентність.

На жаль, навряд чи в Україні знайдеться хоча б одна людина, яка задовольняє цим вимогам. Це була робота, виконати яку було неможливо, і тому Ющенко включив до уряду людей, які допомогли йому стати президентом – багато з них мали обмежені здібності і не були лояльні до Ющенка і його поглядів. Те, що його уряд розвалився, не повинно викликати ні подиву, ні шоку.

Останнім часом усі, кому не ліньки, наголошують на тому, як складно будувати демократію там, де її ніколи не було, і як багато часу це вимагає. Складності і потрібний час підвищуються пропорційно росту кількості виборців. Наприклад, населення Афганістану й Іраку складає близько половини населення України.

Політичні внутрішні бої теж не повинні викликати подиву. Просто запитайте в кожного, хто спостерігає за ситуацією, наскільки добре – або, точніше, наскільки погано – Держдепартамент США і міністерство оборони підтримували американські програми в Іраку й Афганістані. У розвинутих демократіях політичні зіткнення і прагнення до влади доведені до форми мистецтва, що змусила б червоніти навіть найагресивніших українських махінаторів.

Незважаючи на протиріччя в Києві, у регіонах країни відбуваються позитивні події. Наприклад, податкова поліція ставиться до компаній більше як до клієнтів, а не як до ворогів. Іноземці тепер можуть в’їжджати в Україну без візи, що дуже сприяє туризму. Злочинці, яких захищав минулий режим, кинуті до в’язниць, навіть у східному місті Донецьк.

Ющенко впорався з прямим збитком, ймовірно попросивши вступити до уряду нових компетентних друзів, які користуються довірою (таких, як Олег Рибачук, колишній віце-прем’єр-міністр з питань європейської інтеграції, а нині – голова адміністрації Ющенка) зі свого першого кабінету, а також кількох дрібних порушників, які служили Україні в минулому – і головна перевага яких полягає в популярності імені і відсутності судимостей за вбивства і великі розкрадання.

У Ющенка, коли він врятується від неминучої кризи, залишиться ще 4 роки, щоб змінити членів кабінету і відновити політичні позиції і встигнути до терміну, коли потрібно буде брати участь у перевиборах у 2009 році.

А тим часом вам, Вікторе, краще уважніше стежити за Юлією.

Річард Шрайвер, помічник міністра фінансів під час першого терміну президента США Рональда Рейгана. У 1990 році жив в Україні і викладав в Інституті міжнародного управління. З 1995 по 2002 рік очолював програму розвитку приватного сектора в Західній Україні. Почесний ректор Європейського коледжу ліберальних мистецтв у Берліні, де читає лекції з глобальних питань.