DW: Громадянські протести в Україні останнім часом не є масовими і, схоже, країні вже не загрожує повторення подій, на кшталт революції 2004 року. У Вас немає відчуття того, що українці розчаровані в демократії і стали індиферентними до політики взагалі?
 
Девід Кремер: Ні! Те, що ми бачимо зараз, є виявом серйозного розчарування і щодо помаранчевих політиків, і щодо теперішньої влади. Громадяни хочуть бачити нові обличчя. До того ж, 2004 року протест був спровокований масовими фальсифікаціями виборів. А тепер ми бачимо поступову ерозію демократії. Але ніхто не знає, де і з якого приводу може спалахнути потужний громадянський протест, тому урядові слід бути дуже уважним. Я не прогнозую розвитку ситуації за сценарієм 2004 року. Але тоді ми так само не передбачили тих подій, що відбулися.

В українській пресі та серед населення можна зустріти думку про те, що найвищі посадовці можуть мати неповну або спотворену інформацію про ситуацію в державі та про міжнародну позицію щодо України. Які ваші враження від зустрічей з президентом Януковичем, прем'єром Азаровим, генпрокурором Пшонкою та іншими керівниками?
 
Я вважаю, що вони цілком обізнані. Проблема не в тому, що вони чогось не знають. В них просто є брак політичної волі, щоби впроваджувати потрібні реформи.
 
Ви критикували Євросоюз за послаблення уваги до України через внутрішню європейську кризу. Чи означає це, що Захід поставив хрест на українській євроінтеграції?
 
Ні, про Україну не забули! Але внутрішні проблеми Євросоюзу є дуже серйозними. Брюссель просто не хоче, щоби до переліку його власних проблем додалися ще й проблеми України. Тому Україна має репрезентувати себе не як проблему, а як вирішення проблеми, як певну можливість. В тому числі й в галузі розвитку демократії. Але зараз Україна розглядається країнами ЄС не як нова можливість, а як головний біль. А в Євросоюзу досить свого головного болю.
 

Критика лідерами ЄС українського керівництва довела свою неефективність. Схоже, що в Києві на неї не дуже зважають. Зокрема, лідери опозиції досі залишаються за ґратами. Чи слід чекати того, що проти України чи її посадовців з боку Європи можуть бути запроваджені санкції?

  
Санкцій проти України ніхто не хоче. Санкції є індикатором якогось цілковитого провалу. Наприклад, санкції проти президента Білорусі Лукашенка та чиновників його режиму. Або можливі санкції проти посадовців Росії, які винні в порушенні прав людини... Санкції віддзеркалюють глибоке розчарування в лідерах країни та у намаганнях повернути її на демократичний шлях розвитку. Я сподіваюся, що проти України такі санкції не будуть необхідними.
 
Тобто у Вас є сподівання на те, що внаслідок жовтневих парламентських виборів тенденції до авторитаризму в Україні будуть зупинені?

Так, я на це сподіваюся. Ці вибори стануть критичним випробуванням. Якби ми (представники Freedom House – ред.) вважали, що ситуація є безнадійною і перспектив на позитивні зміни немає, ми б сюди не приїжджали. Але для реалізації цих перспектив необхідна політична воля.