Чи була п’ятиденна війна між Росією та Грузією у серпні 2008 року війною за сепаратистські території, а чи за щось більше? Керівник трансатлантичного Центру Німецького Фонду Маршалла, брюссельський аналітик Рональд Асмус вважає, що на кавказькому закутку вирішувалося щось більше, а саме: чи мають сусіди Росії право обирати собі друзів і союзників. Про це Рональд Асмус розповідає у своїй книзі «Маленька війна, що похитнула світ». Своїми роздумами він поділився з Радіо Свобода.

– Війна велася за зміну правил гри в європейській безпеці. Думаю, багато американців, включно зі мною, ще п’ять років тому думали, що європейська безпекова архітектура, яка утворилася після «холодної війни», унеможливила війну в Європі. В зв'язку з цим США можуть зосередити увагу на нових гарячих точках, на ширшому Близькому Сході.

Ключовий момент настав під час празького саміту НАТО 2002 року, коли НАТО прийняв велику кількість країн зі Східної та Центральної Європи. Але ця війна показала, що Росія більше не погоджується з цими правилами гри, які, серед іншого, базувалися на тому, що країни мають право самі обирати свій шлях розвитку та своїх союзників. Про це я і пишу в своїй книзі: тут не йшлося про Абхазію чи Південну Осетію. Йшлося про бажання Грузії долучитися до Заходу і бажання Росії не допустити цього».

– Зараз багато хто звинувачує грузинського президента Міхеїла Саакашвілі у тому, що війна почалася через його «гарячу голову». Чи Ви вважаєте, що з іншим лідером у Тбілісі ситуація розвивалася б інакше?

– Гадаю, люди надто переймаються особистістю Міхеїла Саакашвілі. Насправді, росіяни так само ненавиділи і попереднього президента Едуарда Шеварднадзе. Справа не в ньому. Якби лідером була інша людина, яка так само переконано вела країну курсом на Захід, це призвело б до такого самого конфлікту. Це не був конфлікт особистостей. Це був конфлікт прагнень, геополітичних інтересів, а особистий конфлікт між Путіним і Саакашвілі, можливо, додав якихось 10, 15 чи 20 відсотків до нього. Навіть якби Саакашвілі там не було, 75-80% грузинів хочуть на Захід, тобто суть конфлікту залишається нерозв’язаною.

– У деяких європейських столицях говорили, що Грузія, якби вона була членом НАТО, могла б втягнути до альянс у протистояння з Росією, а тому НАТО, зваживши плюси і мінуси, не поспішає її приймати.

– Цей аргумент використовували щодо Балтійських країн, західного Берліна чи Західної Німеччини. Йому вже добрих 40-50 років. З європейцями ми дискутували про те, якщо ми приймемо і підтримаємо грузинів, то чи ми дамо їм почуття захищеності, щоб вони менше нервували і поводилися прогнозованіше чи навпаки, підштовхнемо їх до речей, які би ми не схвалювали. Я підтримував першу аргументацію, але більшість європейських лідерів – другу. Це причина, через яку ми не могли виробити спільну політику щодо Грузії і Росії. Не треба забувати, що хоча грузини і зробили перший постріл у відповідь на те, що вони сприйняли як російське вторгнення, конфлікт точився на території Грузії.

– Як поєднати тепер позиції європейців та американців?

– Зараз не треба далеко ходити, щоб знайти людей, яких би цілком задовольнила поява якоїсь новішої версії «зон впливу» Росії на південному Кавказі. Але це питання повертає нас до основ європейської безпеки та Паризької Хартії*, яка начебто стосується Центральної та Східної Європи, Балкан, але якось не стосується південного Кавказу, а може тоді не лише його, а всієї території країн Організації Безпеки і Співпраці в Європі? Чи ми далі сповідуємо ці принципи? Чи ми далі сповідуємо ці принципи, і якщо так, то як вони впливають на нашу політику в цьому регіоні? Якщо ці країни не мають права долучитися до НАТО, але ми віримо, що вони мають право бути вільними, незалежними, суверенними і не належати до якихось сфер впливу? Я не перестаю нагадувати, що причина, чому ми виписали Паризьку Хартію так, як вона є, це тому, що ми домовилися з тодішньою Росією, що після «холодної війни» не буде жодних «зон впливу», бо вони створюють нестабільність, а не стабільність».

– Останні події в Киргизстані та в Україні показали, що Росія повертає свій вплив в регіоні. Як мають сприймати це західні політики?

– Гадаю, що в Росії точно є візія, точне відчуття стратегії, і вона зараз в наступі, а ми відступаємо. Це видно і в Україні, і в Грузії, і в Киргизстані. Нам потрібно обговорити, чого ми хочемо, і що ми тепер думаємо про принципи, яких ми притримувалися протягом останніх 20 років. Зараз не йдеться про вступ до НАТО чи ЄС. Йдеться про незалежність та суверенність цих країн та про те, чи вони мають право вибирати собі союзників на заході. Чим ближче ми наближаємося до російських кордонів, тим чутливішим стає це питання для Росії. Але це є перевіркою нашої відданості універсальності цих цінностей і принципів.
_________________________________

*Паризька Хартія для нової Європи була ухвалена на саміті, в якому брали участь більшість європейських країн, США, Канада та Радянський Союз. Саміт відбувся 21 листопада 1990 року в Парижі, звідки і назва Хартії. Хартія базується на Гельсінських угодах. Пізніше вона була доповнена, а в 1999 році отримала назву Хартія Європейської Безпеки. Разом ці документи становлять основу Організації з Безпеки і Співпраці в Європі.