Коли емоції нинішньої кампанії вщухнуть, історики та аналітики американської зовнішньої політики можуть зосередитися на визначному пасажі Джона Керрі в його номінаційній промові: “Як президент, я поверну націю до традицій, вшанованих часом: Сполучені Штати Америки ніколи не стануть вести війну, тому що вони так хочуть. Ми будемо вести війну, коли це нам буде необхідно. Це стандарт нашої нації”.

Але, чому Керрі закликає до американської “традиції”, якої не існує?

Мабуть тому, що він просто викривлює американську історію, щоб висвітити адміністрацію Буша та війну в Іраку в неприємному світлі.

Доктрина Керрі, проголошена в четвер (29 липня), перед усе, була доктриною, що знаходиться в фаворі антивоєнного руху і основної течії Демократичної партії після невдачі у В’єтнамі.

Адвокати цієї доктрини не пропонують “повернення” до якогось міфічного американського минулого. Їхня мета – це скорочення американської могутності та впливу в усьому світі. Вони не мають жодних сумнівів в тому, що іх погляд на Америку є патріотичним. Вони хочуть позбути Америку від цих гріхів.

Протягом війни (в Іраку) Керрі як претендент зробив правильну річ, не тільки тому, що не визнав своєї помилки (в минулому – ред.), але й тому, що його радники вважали, що в “після 11 вересня світі” електорат не хоче “анти-воєнного президента”. На протязі довгих місяців кампанії Керрі дисциплінував себе в якості яструба. Але, в своєму серці...Керрі не яструб. Під час Демократичного національного Конвенту Джон Едвардс притримувався занотованого, Керрі прислуховувався свого серця.

“Доктрина необхідності” Керрі, якщо серйозно замислена, може викликати пацифізм та ізоляціонізм більший, ніж той, що намагався втілити в життя уряд США в 30-х роках. Це може потягнути за собою закінчення гуманітарної допомоги, всіх інтервенцій по недопущенню геноциду, захисту демократії та навіть, як у випадку війни в Перській затоці, підтримки міжнародного порядку в боротьбі проти агресії.

Деякі європейці були тихо схвильовані тим, що вони розглядали занадто амбітну зовнішню політику Буша в якості ізоляціоністської негативної реакції. Після почутого у спічі Керрі, вони повинні бути схвильовані набагато більше.