На Широкому Близькому Сході залишилося лише тільки три вирішальних гравці – Росія, Туреччина та США. Абсолютно природній результат. Але, вкрай важливо те, що Сполучені Штати лише треті у цій силовій конструкції лідерів і це не «лідерство ззаду» Барака Хуссейна Обами. Як, виглядає, саме таке сучасне позиціювання офіційного Вашингтону, фактично, нічого й не залишає іншого для Москви та Анкари, як домовлятися. А, фактично, поділити сфери впливу.

Дзвінок Путіна Ердогану, або навпаки, що зараз вже немає принципового значення, ввечері 27 липня, скоріш за все й став прелюдією до розподілу Близького Сходу, який швидко наближається.

Ізраїлю особливо хвилюватися немає сенсу. Він, майже, гарантовано отримає гарантії від усіх трьох. Ізраїлю треба, передусім, хвилюватися за потужні внутрішні катаклізми, що накрили державу, та саме які, можуть знести ту новітню конструкцію, яка зараз почала лише народжуватися.

І кремлівський диктатор Путін, і автократ в Анкарі Ердоган чудово усвідомлюють, що лінія зіткнення Єреван – Баку має лише другорядну вагу на тлі істинно вирішальних викликів, які вирішують долю Великого Близького Сходу на декілька десятиліть наперед. Й тому, майже точно, Єревану та Баку будуть надані вкрай жорсткі накази, які, фактично, не чіпатимуть нині існуючий статус-кво.

Вирішальні зіткнення будуть саме щодо долі Лівії. Лівія – це вирішальний вузол, який і буде визначати долю Близького Сходу, Північної Африки та, головне для Кремля, цілого Середземномор’я. Москва та Анкара усвідомлюють, що потенційне військове зіткнення між ними у Лівії до перемоги для будь-якої із сторін не призведе, а лише буде коштувати невідомо скільки життів. У ту потенційну м’ясорубку, навряд чи, хто ще забажає бути втягнутим. А Москва вже сигналізує, що може «здати» Хафтара. Питання лише, яка буде ціна цього? І тут без Вашингтону далі рухатися буде вже неможливо. Ось чому до Лівії таємно прибувають американські політичні емісари, а американське посольство розгорнуло безпрецедентну, з часів повалення Каддафі, дипломатичну активність.

Дійсно, це вельми смішно спостерігати над, як у гарячці, дипломатичними конвульсіями Єгипту, Тунісу, Алжиру, Марокко, ОАЕ та інших. Єдине, що у них залишилося, це спробувати отримати хоч щось від цього грандіозного переділу. Або, обрати ту чи іншу сторону у війні, якщо цей переділ все ж таки розпочнеться виключно шляхом війни.

На шляху до початку цього поділу між Путіним та Ердоганом все ще лежить розтерзана Сирія. Якщо б турецька армія не увійшла б до Ідлібу та не наблизилася до Аллеппо та Хомсу, не було б нічого, що розгортається зараз. Тому Кремль й пішов на перемовини із Анкарою, тому за першим окликом до турецької столиці мчать путінські емісари. Тепер, після вечірнього дзвінка 27 липня, як виглядає, Сирія може бути поділена. Та цей поділ був неминучий. Ось тільки більше одного мільйона вбитих сирійців про це ніколи не дізнаються.

Анкара та Москва, Путін та Ердоган повинні поспішати. Не тому, що Байден може перемогти. Байден, майже точно, не переможе. Вирішальна справа в тому, що розподіл сфер впливу не може відбуватися довго, а такого вдалого моменту може не бути також дуже довго. І напевно, головне, що Білий Дім Трампа згоден на такий поділ. Для Дональда Трампа та його найближчого оточення у цьому силовому безумстві, що поглинуло регіон, вирішальними є тільки максимальна безпека та спокій для Ізраїлю. Це Путін та Ердоган можуть гарантувати. Причому, ані Москва, ані Анкара не будуть безпосередньо захищати Ізраїль. Вони просто повинні будуть робити так, що ніхто в регіоні Ізраїлю не загрожував, а передусім – Іран. І саме Іран стане на заваді того, що вже, фактично, розпочалося.

Ще два роки тому Туреччина була надійним елементом союзу Росії – Ірану – Сирії – Хезболли, що перевернув всю стратегічну архітектуру Широкого Близького Сходу. Анкара покинула цей союз приблизно рік тому. Зараз знову утворюється коаліція Анкари та Москви. На дуже короткий термін, але для грандіозного завдання.