Що кардинальне змінилися у найвищих кабінетах влади в Анкарі, буквально, за останні лічені дні, збагнути вкрай важко, якщо можливо взагалі? Єдиним поясненням може стати те, що Кремль якимось чином вкрай жорстко залякав Ердогана і результат зібрання 5 березня 2020 року став, фактично, прогнозованим.

Ердоган прийняв «московську» капітуляцію? На жаль, майже. Значить баланс сил за ці декілька днів дійсно змінився на користь Москви, Дамаску та Тегерану. Баланс, в першу чергу, політичний.

Те, що Туреччина одна, як й Україна, було відомо та зрозуміло ще з моменту початку справжньої бійні у Сирії, як мінімум, сім років тому. Ось чому, Анкара увійшла до союзу із Путіним, Ассадом та Роухані. Треба було просто зачекати до того моменту, коли Туреччину викинуть з цього зловісного та кривавого союзу. Туреччину викинули на початку 2020-го.

Бравурні реляції турецьких військових про «перемоги», як видається, виявилися фікцією. Або, Ердоган із своїми найближчим оточенням намагався звести ті успіхи до рівня фікції. Й тому не закрили Босфор зараз, коли знову у критичний, черговий, момент для аль-Ассада, російські кораблі попрямували до сирійський берегів. Це також визначило результат «московської» зустрічі 5 лютого 2020 року.

Сенсу читати, а тим більше, вивчати ті папери, що були підготовлені людьми Путіна та покладені, та підписані, Ердоганом, немає жодного. А політично це означає, що повна, тотальна стратегічна ініціатива знову в руках кремлівської кліки. Туреччина відступила дуже серйозна. На жаль, як виглядає, попереду ще більш страшні відступи. Тепер вже точно це станеться, якщо Реджеп Ердоган залишиться у президентському палаці в Анкарі.

Жодних сумнівів, що турецькі силовики, як мінімум, у великому сум’ятті. За що гинули десятки солдат та офіцерів у Сирії? Відповіді, ані для них, ані для суспільства, немає. І головне, яка стратегічна мета Туреччини у Сирії? Якщо захоплення частини Сирії, як це сталося із частиною Кіпру сорок сім років тому, про це треба заявити. Якщо це окупація цілої Сирії, про це треба ще більш голосно заявити. Але ж, Москва та Тегеран прямо сказали, чому вони на сирійській землі.

Після «Москви 5 березня» все буде по-іншому. Але, знову таки, лише на деякий час – до нової «Москви». Невідомо, чи ще з Ердоганом, чи вже без нього? Та «буферна» зона, звичайно, незабаром впаде, вона не може не впасти. Просто російські війська будуть ще ближчими до війські турецьких, якщо турецькі війська ще залишаться на сирійській землі до того. Війська аль-Ассада, Хаменеї та Хезболли перегрупуються та підуть у нові атаки. Сотні тисяч біженців знову хлинуть до європейських кордонів через Туреччину. А сама Туреччина буде становитися все більш одинокою. Тотожна доля України.

Схоже, що Ердоган може втратити владу десь на протязі півроку. Якщо це так, то кремлівські монстри будуть намагатися вичавити із такого розкладу все та всюди. Ті декілька днів наступу Туреччини дійсно були променем надії, передусім для України. Тепер той промінь згас, так само раптово, як й зажеврівся. Знову дуже темний період накриває Україну. І паралельно Сирію, Лівію та саму Туреччину.

Злочини «Мінська», «Сочі», «Астани», «Москви» тотожні та не будуть мати часу завершення для покарання за них. Але, Кремль про це знає та прагне максимально відтягнути той незворотній момент покарання. «Москва 5 березня» лише один із етапів такого затягування. Та на страшний жаль, схоже, що доля Сирії визначена.