Головним результатом кризи стало те, що проект швидких, революційних змін в Україні провалився. Команда (колишня), що перемогла на виборах, чітко сформулювала, що слід зробити в країні. Але за вісім місяців роботи показала, що не знає, як досягнути поставленої мети. Візитною карткою влади весь цей час були, з одного боку, ентузіазм та працьовитість, а з іншого – непослідовність, відсутність стратегії дій та консенсусу з ключових питань.

Так само кидалась в очі методологічна еклектика. «Помаранчеві» чиновники виявились неготовими працювати повністю по-новому. Типові пострадянські методи «вирішення питань» і майже цілком європейська відкритість створили чудові умови для того, щоб громадськість була добре поінформована про «справжнє обличчя» помаранчевих.

Результатом кризи стала відмова Президента від ідеї різких змін. «Стабільність» знову, як і в часи Кучми, проголошена однією з основних суспільних цінностей, базисом для подальшого прогресу.

Іншим видимим результатом кризи стали кадрові зміни. Надамбітних політиків, схильних до ведення самостійної гри, на ключових посадах змінюють люди, для яких головна амбіція – якісно виконувати поставлене завдання. Відновлення контролю Президента над ситуацією, перш за все, економічною, стане стратегічним завданням Юрія Єханурова. А підготовка інституту Президента до роботи в постреформенних умовах – стратегічним завданням голови секретаріату Олега Рибачука.

Перерозподіл повноважень між РНБО, секретаріатом та Кабміном – ще один наслідок кризи. Його мета – уникнути в майбутньому об’єктивних передумов для виникнення конфліктів між різними владними центрами.

Кадрові та структурні перестановки засвідчили: влада розпочала «другу спробу» реалізації передвиборних обіцянок - еволюційну. На жаль, на старті цієї спроби, як це було і під час першої, абсолютно не простежується наявність будь якої «дорожньої карти», що могла б показати ступінь успішності реалізації спроби. Єдине, що можна прогнозувати, то це те, що в ідеологічних установках влада буде значно гомогеннішою: такої розбіжності в підходах, оцінках та виловлюваннях, як раніше, вже не буде.

Політичним наслідком кризи стало повне перепозиціонування українського політикуму. Дифузія «помаранчевого» та «біло-синього» таборів стала незворотною. Скоріш за все, вона знайде продовження у входженні до уряду кількох неодіозних фігур з числа колишніх прихильників В.Януковича, а завершиться формуванням наступного уряду після парламентських виборів.

Для більшості політиків також настав період «других спроб». Ю.Тимошенко спробує повернутись в головне крісло в уряді. П.Порошенко – повернутися в публічну політику. В.Янукович – знову стати політиком загальноукраїнського масштабу. В цілому, нічого поганого в таких намірах немає. Якщо тільки їх реалізація не передбачає використання будь-яких методів.

Важливо, щоб другої спроби не було у самої кризи. Адже для суспільства два десятки вересневих днів коштували грандіозного розчарування у владі, зростання апатії та протестних настроїв.

Якщо команда В.Ющенка зразка 2004 року сприймалась як реальна альтернатива тодішньому режимові, то зараз при виборі політичних симпатій громадяни все більше схиляються до пошуку «меншого зла». І цей наслідок кризи, мабуть, є найгіршим.