Із двадцяти восьми «союзників» по НАТО в операції «Союзний захисник» у Лівії приймало участь лише вісім. Через лічені тижні їх залишилося тільки шість. Лише через шість місяців після такої необхідної інтервенції, НАТО взагалі покинуло Лівію напризволяще.

Коли тоді, у січні 2011 року, президент Медведєв дав вказівку утриматися у Раді Безпеці ООН, відкривши шлях до тієї операції, Путін був у всепоглинаючій люті. Та лють від кремлівського монстра була абсолютно зрозумілою. Але, НАТО просило згоди на свою операцію - для захисту стратегічних інтересів своїх членів, у структури, яка жодного відношення не мала до тих стратегічних інтересів. Зараз, коли, ані інтересів у НАТО щодо Лівії не існує взагалі, та коли в Кремлі не Медведєв, а Путін, Москва встановлює контроль над, напевно, найважливішою державою на півночі Африки.

Коли після падіння Алеппо із наслідками багаторічної бійні у Сирії, фактично, все стало зрозуміло, постало головне питання: «Куди Путін піде далі?». В принципі, варіантів було два – або Ємен, або Лівія. Путін обрав Лівію.

Жодних сумнівів не існує, як із страхітливо бідним Алеппо, що загони ЛНА генерала Хафтара, рано чи пізно, візьмуть Тріполі. На боці Хафтара – Росія, Єгипет та Саудівська Аравія. Симбіоз, який, майже, не вкладається в голові. Але – це стратегічна реальність.

Анкара, член союзу Росії – Ірану – Сирії – Хезболли, на боці «уряду національної єдності», який, як виглядає, доживає свої останні дні. Це також із сучасної стратегічної реальності. Шансів у Туреччини також, фактично, ніяких. А попереду у Ердогана вкрай важка зустріч із Путіним 8 січня. Хтось сумнівається, що після неї Ердоган й надалі захоче обстоювати турецькі «національні інтереси» в Лівії? Зараз Кремль вкрай жорстко вказує Анкарі в Ідлібі, що буває за непослух, в тому числі, щодо Лівії.

Контроль над Лівією – це набагато значущіше, аніж контроль над Сирією. Перемога ставленика Кремля – генерала Хафтара, означає для Росії встановлення величезного контролю над південним Середземномор’ям та одночасно над північною Африкою. Падіння Сирії в руки Путіна та підпорядкування Туреччини означало, фактично, знищення південного флангу НАТО. Падіння Лівії в руки Путіну буде означати, фактично, вихід Кремля на південні рубежі Європи. Скільки баз Кремль буде встановлювати на лівійській землі, можливо, вже в процесі серйозного обговорення.

Звичайно, що Путін не залишить без «подарунків» у Лівії свого союзника Ердогана. Але у відповідь буде просити не дуже багато, як для сучасних параметрів нинішнього стратегічного балансу там. Лише базу в Інджірлік, для початку. Це тоді стане небаченим приниженням для НАТО. Та діяти треба було тоді, у 2011 року, коли лівійці благали про допомогу та дякували за неї, за те, що позбулися безумного диктатора Каддафі. Зараз лівійці, й не тільки вони, бачать, що у НАТО – «смерть мозку», або значно гірше.

Єгипет стає все ближче до Москви. Чим суворішим стає режим у Каїрі, тим ближче до Москви. Тому щодо Лівії Путін та Сісі домовляться набагато легше, аніж Путін із Ердоганом.

Чому мовчить Білий Дім? Ескадра 6-го флоту готова до дій. Командувач авіаносця «Президент Гаррі Трумен», фактично, натякає на готовність діяти проти Москви та Дамаску. Але, схоже, що наказу не буде. Й знову ж таки, як і для Росії, Лівія є набагато важливішою для США, аніж Сирія. Скоріш за все, Трамп не віддасть наказ на застосування сили у Лівії за декілька годин до того, коли це вже може стати непотрібним. Як це сталося тоді із НАТО у лютому 2011-го.