Кремлівський диктатор чудово знав, що від зібрання у Стамбулі чекати чогось важливого не було майже жодного сенсу. Путін також чудово знав та знає, що, фактично, вся стратегічна ініціатива щодо Сирії знаходиться в його руках, а також у руках правлячих мулл у Тегерані.

Зібрання у Стамбулі кремлівському лідеру було необхідно, головним чином, для того, аби формально розширити союз вже існуючий союз Москви – Тегерану – Анкари – Дамаску. Розширити, передусім, за рахунок Франції, на чолі з Макроном, який, як видається, вже втратив всі орієнтири на геополітичному полі сучасності та на тлі його карколомно падаючої популярності вдома.

Питання щодо Меркель для Путіна не стояло взагалі. Це його найвідданіша та найближча соратниця довгі – довгі роки. Й саме Меркель повинна була, за задумами Путіна, остаточно схилити Макрона на їхній бік.

Крах стамбульської зустрічі «банди чотирьох» був абсолютно передбаченим. Тепер можна із високою вірогідністю казати, що Кремль чітко готував такий крах, аби ще більше розв’язати свої закривавлені руки. Немовби ті кремлівські руки у Сирії були чимось та кимось обмежені. Тепер, після «Стамбулу», Кремль повинен перейти к набагато жорсткішим діям, як у Сирії, так й поза її межами.

Кремлівський монстр, погоджуючись на стамбульський саміт, мав перед собою ще одну, не менш значиму мету, а саме, за рахунок приєднання до союзу Росії – Ірану – Туреччини – Сирії ФРН та Франції, зробити стратегічну ситуацію для Трампа ще більш складною, важкопрогнозованою та негативною. Та, як видається, адміністрація Трампа вже все давно зрозуміла щодо Макрона. Щодо Меркель у неї сумнівів не було ніколи.

Погоджуючись на приїзд до Стамбулу, Путін хотів ще більше гарантій від Берліну та Парижу, що вони й надалі будуть чинити жорсткий опір знищенню Трампом божевільної «іранської ядерної угоди». Щодо цього – у Москви, Парижу та Берліну повна сумісність.

Й це свідчить про те, що зустріч «банди чотирьох» у Стамбулі була також спрямована й проти Ізраїлю. Схоже, що зовсім невипадково те, що потужна ескалація по цілому ізраїльському периметру розпочалася відразу після завершення сходки на дачі Ердогана. Й майже паралельно, розпочалися хвилювання в Йорданії, викликаними масовими протестами палестинців, що там проживають. А король Абдулла – це один із найстійкіших союзників США в регіоні.

Й звичайно, Україна. Стамбульська сходка, однозначно, була не лише проти США, проти Ізраїлю, а й проти України. Як і в координатах сирійського жаху, для кремлівського монстра жах в Україні повинен продовжуватися настільки довго, наскільки можливо. Можна лише припустити, в якому стані перебував ще один найближчий соратник полковника КГБ Путіна – Порошенко, який, напевно, докладав надзусиль, щоб потрапити на те стамбульське збіговисько.

Путін був найбільш багатослівним після засідання «банди чотирьох» у Стамбулі. Він чудово знає, що не буде ніяких «конституційних процесів», «конституційних комісій», «дорожніх карт» та інших солодких бажань та ідіотизмів, прописаних у заключній декларації, виписаної у кращих радянських традиціях.

Поки що буде так, як захотять Путін, Хаменеї та аль-Асад. Скільки це буде тривати? Відповідь проста та єдина – коли це набридне Трампу. Питання тільки у тому, коли це Дональду Трампу набридне?