Те, що Трамп та його уряд заплуталися у вкрай важких тенетах геополітичного протистояння навколо Північної Кореї, стало зрозуміло тоді, коли американський президент під час, майже миттєвої, зустрічі із Путіним у В’єтнамі, у листопаді минулого року, підписав із кремлівським диктатором спільну заяву.

Саме тоді китайський та російські лідери остаточно зрозуміли, що нинішній уряд США не буде вдаватися до військових дій проти режиму Ина. У самому Пхеньяні, напевно, таке розуміння було присутнім вже давно. Залишалося лише підготувати відповідні умови для того, аби Білий дім погодився піти на переговори із північно-корейським маніяком.

Пхеньян призупинив ракетні запуски, немовби зменшив активність на своїх ядерних об’єктах та, головне, почав безпрецедентний дипломатичний наступ. Звичайно, під повним контролем із боку справжніх та реальних геополітичних гравців на Далекому Сході – Китаю та Росії із незаперечним лідерством з боку Пекіну.

Саме там, у В’єтнамі, був зруйнований «спільний фронт» проти режиму Ина. Пекін на сепаратних переговорах із Сеулом домігся того, що південно – корейський президент підписав документ, де чітко заявив, що військового вирішення північно-корейської проблеми не існує. Немовби, нинішній лідер у Сеулі притримувався якихось інших поглядів? Та заява була адресована, в першу чергу, до Білого дому.

Навіщо Сполучені Штати витратили сотні мільйонів, якщо не мільярди доларів, на відправлення трьох авіа-несучих військово-морських груп до берегів Північної Кореї, на проведення, майже, безперервних військових навчань, на постачання зброї до Південної Кореї, Японії, Філіппін, на пропаганду та дипломатичні вояжі?

Хіба це змінило суть режиму в Пхеньяні? Навпаки, лише підсилило його «легітимність». Недарма, Путін сказав Трампу, що «він не знає північно-корейців й що ті будуть траву їсти, але не відступлять ». Схоже, що відступати зібрався Трамп.

Ин особисто, та за вказівками із Пекіну та Москви, відчувши коливання та відступ Трампа та Білого дому, почав масштабну дипломатичну атаку – на Сеул, Токіо та на інших, хто коливається. Виїзд диктатора із свого бункера у Пхеньяні до Пекіну свідчив лише про одне – Ин впевнений у собі, а Сі виходить на ключові позиції у цілому південно-азійському регіоні, не кажучи, природно, про вплив на ядерну та ракетну програми режиму в Пхеньяні.

Тепер Трамп та його люди повинні розуміти, що якщо вони, все ж таки сядуть за стіл переговорів із північно-корейським монстром, за спиною останнього буде Пекін, а також Москва. Цього добивався Трамп?

Ин розколює та роз’єднує «спільну коаліцію» проти нього. Сеул вже погодився на переговори з ним наприкінці квітня. Токіо, побачивши це, також зажадало того ж самого. Але, перед цим, хоче проконсультуватися 15 квітня із Трампом. Про що?

Що вже повністю зрозуміло, так це те, що жахливий режим залишається при владі. Ядерну програму він не зверне, але навіть якщо зверне, то зробить це так, як це зробив Тегеран. Китай значно посилить свій вплив у регіоні та за його межами. Росія також посилиться. Але, Москва не була, не є й не буде там головним гравцем. Те, що робить Кремль навколо Північної Кореї – лише відволікання уваги від регіонів, які дійсно мають стратегічне значення для нього.

Не так давно Трамп публічно дорікнув вже колишньому Державному секретарю Тіллерсону, що той даремно витрачає час щодо Північної Кореї й додав, що так саме, даремно, час витрачався двадцять п’ять років поспіль. Тепер Трамп сам почав витрачати той час. А навіщо він тоді призначив Джона Болтона й хоче призначити Майка Помпео?