Єдине, про що можна стверджувати, майже, гарантовано, так це те, що на Рекса Тіллерсона в Анкарі чекає стратегічний хаос. Це – страхітлива спадщина Барака Хусейна Обами.

Дві речі, які виглядають на даному етапі, як, майже, незаперечні.

Перша, союзу Москви –Тегерана - Дамаска вдалося потужно змістити силовий баланс у регіоні на свою користь та змусити Анкару в дуже багатьох питаннях слідувати курсом цього союзу.

Друга, офіційна Туреччина, заплутавшись у власних геостратегічних та регіональних розрахунках, стала вкрай слабкою ланкою у трансатлантичному ланцюзі, що, знову ж таки, розв’язало руки союзу Москви, Тегерана та Дамаску, а також спонукало Пекін до значно більш щільного наближення до регіону Широкого Близького Сходу.

Чітко видно, що за кожним пунктом близькосхідного та середньо-східного порядку денного погляди, розрахунки та підходи Анкари та Вашингтону вкрай різняться.

Ключовий виклик на даному етапі, поза сумнівом, походить від Сирії. Чи сприйме Тіллерсон вирішальну істину, що без знищення режиму аль-Асада, всі інші стратегії зазнають краху? Але, навіть вже зараз Тіллерсон спізнився. Тому, що капкан, поставлений Кремлем на Ердогана, зачинився й вибратися з того капкану турецькому президенту, вже, майже, неможливо. Ось чому, Анкара практично вже, не вимовляє, що Асада повинен піти.

Тоді що ж залишається Анкарі – битися проти ІДІЛ, а що далі? Заради подальшого зміцнення аль-Асада та його союзників? Звичайно, Тіллерсон буде тиснути на Ердогана заради посилення так званої західної коаліції проти ІДІЛ. Тоді Ердоган прямо попросить Вашингтон про допомогу у боротьбі проти курдів. Все, далі переговори можна не проводити. На радість Москві, Тегерану, Дамаску, Хезболлі та Пекіну.

Чи витисне Тіллерсон з Анкари обіцянку у боротьбі проти ІДІЛ в Іраку? І знову курдське питання та, на додаток, сунітське, а також все зростаюча домінанта Ірану в Іраку. США та Туреччину в Іраку може поєднати лише одне – спільні дії, спрямовані на припинення домінування Тегерану в Іраку. Але, тоді підвищує голос Москва та нагадує Ердогану про зовсім нещодавні домовленості, досягнуті у Москві.

Єменська війна. Чи отримає Тіллерсон згоду Ердогана на значно більш ширше залучення Анкари у тій війні, яка стає вже вкрай важливим пріоритетом для Сполучених Штатів у регіоні? Сумнівно. Можливо, єдиний заохочувальний стимул для Ердогана – спільні стратегічні енергетичні проекти із країнами Перської Затоки.

І, майже, напевно, Тіллерсон не буде успішним у спробах хоч трохи змінити погляди Анкари на ізраїльсько-палестинський конфлікт.

Ситуація, майже, патова й подальше затягування із вирішенням робить її ще більш складною, хаотичною та заплутаною.

Тіллерсону у таких надскладних умовах залишається два вирішальних питання.

Перше, схилити Анкару на дії в рамках спільної стратегії проти режиму іранських мулл.

Друге, не дати Туреччині вийти з-під контрою на південному фланзі НАТО, що може мати непередбачені наслідки для НАТО загалом.

Після Анкари Тіллерсон летить до штаб-квартири НАТО. І, особливо, вже не має значення, чи буде він присутній на засіданні Північно - Атлантичної Ради, чи ні.