Клімкін зник. Він зник з України, коли війна з його рідною Росією увійшла до вкрай важкого та небезпечного етапу. Після жорсткого краху його начальника – вже майже не президента України Порошенка, особисто Клімкіна та Чалого у Вашингтоні, Клімкін вирішив в Україну не повертатися. Він залишився в США з якимось папірцями – інструкціями від «президента» Порошенка, щоб з тими папірцями ходити на засідання ООН.

Що робить «очільник» української дипломатії на протязі двох тижнів у Сполучених Штатах, коли Україна захлинається кров’ю під час ідіотського перемир’я, не повинно вже нікого цікавити. Нас повинно цікавити, як виправити, якщо те, що накоїв Клімкін, взагалі піддається виправленню?

Саме Клімкін двічі зустрічався в Берліні з агресором Лавровим в рамках маразматичного «нормандського» формату. Після кожної тієї зустрічі геополітичне становище України лише погіршувалося, не дивлячись на те, що були вкрай жорсткі попередження, що саме так і станеться.

Клімкіе був одним із ініціаторів ще більш маразматичних «мирних» планів, які, як і повинно було статися, призвели до війни в ще більших та руйнуючих масштабах.

І саме Клімкін знищив угоду про асоціацію з ЄС, першим поставивши підпис під капітуляцією перед загарбником.
Вражаючий список зрад та поразок. За декілька місяців Клімкін вбив українську дипломатію та зовнішню політику, вірніше те, що від неї ще залишалося.

Чи могли ми чекати іншого від Клімкіна? Звичайно, що ні. Скільки часу вимагатимуть над зусилля  повернути українську зовнішню політику, хоч до мінімального рівня стійкості, впевненості та прогнозованості в абсолютно нових геостратегічних умовах?
Єдине, що абсолютно зрозуміле – Павло Клімкін – не міністр, не закордонних справ і точно не України.

Але розчинення Клімкіна походить від «президента»  Порошенка. Тому політичне розчинення Порошенка є надзавданням. Розчинення назавжди.