Як так звані харківські угоди, укладені минулого місяця між Януковичем та Медведєвим, можуть вплинути на євроінтеграційний курс України, яку геополітичну ціну заплатить наша держава за свою позаблоковість? Саме про це поділився своїми міркуваннями в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» директор Програми Росії та Євразії британського Королівського інституту міжнародних відносин (Чатхем-Хаус) Джеймс ШЕРР.

— Увесь світ очікував, що Янукович вдасться до заходів, які будуть рішуче протилежними спірній політиці Ющенка. Людина, яка знає ситуацію лише наполовину, не розуміє, що Янукович здійснив дещо більше. Закон від 9 березня, який надав можливість Партії регіонів утворити коаліцію зі старими політичними силами, що до цього часу занепадали, змінив усе. Кроки, до яких він удався, зокрема, харківські домовленості й угоди, істотно змінюють курс, якого дотримувалася Україна з 1991-го року. Не Ющенко наполіг на тому, щоб Чорноморський флот залишив Севастополь 2017-го. Це зробив Кучма та представники тодішнього Міністерства оборони. На початку 90-х років метою оборони та збройних сил було реалізувати якомога глибшу інтеграцію з НАТО без вступу до Альянсу. Багатовекторна політика Кучми мала на меті урівноважити хороші відносини з Росією та твердий, послідовний курс на входження України до загальної Євроатлантичної системи. Навіть якщо не брати до уваги інші домовленості, укладені під час візиту Медвєдєва 17 березня, і ті, які досі перебувають на етапі обговорення, а лише харківські угоди, стає очевидно, що Янукович уже поступився багатьма основними здобутками, яких досягли три його попередники. Україна також відмовилася від основних карт, які давали їй змогу опиратися тиску з боку Росії. Як наслідок, сьогодні ми бачимо, що подальший тиск з боку Росії неминучий.

— Але депутати від Партії регіонів висловлюють аргумент, що завдяки поліпшенню відносин з Росією Україна вже забезпечила економічні дивіденди: нижчі ціни на газ. Що ви скажете про це?

— Отримання цих дивідендів, навіть на короткий час, видається сумнівним. За угодою, квоти на імпорт газу Україною зберігаються нереально високими, що навряд чи хтось зможе собі дозволити. 2009 року Україна імпортувала 26,6 млрд. кубічних метрів російського газу. Між 2011 та 2019 роками Україна зобов’язана імпортувати 52 млрд. кубічних метрів з 20-відсотковим резервом. Звичайно, ці квоти були закладені домовленостями від січня 2009-го, укладеними урядом Тимошенко, але, попри обіцянки Януковича анулювати цю угоду, ця умова залишається.

По-друге, нова цінова політика дає змогу зробити знижку лише на перші 80 відсотків імпортованого газу, таким чином можливість знову експортувати газ за вигідними тарифами для України виключається. На практиці Україна буде прагнути імпортувати менше, ніж від неї очікують, але також повторно експортувати те, що не було спожито. Але чи зможе вона здійснити це, залежатиме від доброї волі Москви, інакше кажучи, від подальших поступок України. Останні поступки вже є загрозою тому, що Янукович усе ще хоче захистити: збереження хоча б часткового контролю Україною над транзитом газу та інтереси бізнесових структур, які підтримують Партію регіонів.

По-третє, Росія категорично відхилила істотну вимогу України: мінімальні квоти на її власний транзит газу через українську територію. Таким чином, Росія зберігає за собою можливість транзиту газу через інші європейські трубопроводи, коли такі побудують. По-четверте, 60-відсоткове збільшення транзитного збору, як це гарантувалося угодами Тимошенко, було скасовано завдяки впровадженню знижки. Зрештою, Росія категорично відмовилася від поступок стосовно однієї з головних цілей Януковича, відмови від проекту «Південний потік». Таким чином, Київ пішов на поступки тоді, коли Москва не поступилася ані на йоту.

Хибними є й довгострокові розрахунки. Коли ціни на нафту виростуть 2011 року, а може, ростимуть і надалі, здобутки, які забезпечує нова цінова формула, зникнуть. Постане необхідність у подальшій поблажливості Москви, і за це потрібно буде заплатити свою ціну. Головна причина такої плачевної ситуації є не високі ціни на енергоносії, як вважає Янукович, а гротескна відсутність реформ: надмірне і марнотратне споживання енергії, невдачі в залученні інвестиції до нових енергоресурсів, перепони на шляху до справжніх ринкових відносин, невдале стимулювання чесного підприємництва в країні. Ще в середині 90-х років західні енергокомпанії представили Києву свої пропозиції, які зменшили б надмірну залежність України від Росії. Однак Кучма (практично Лазаренко й Тимошенко) відхилили ці пропозиції з тієї самої причини, чому Янукович, Азаров, Бойко та Льовочкін відхиляють їх зараз. Необхідні реформи зруйнували б зв’язок між грошима та владою. Що Україна може собі дозволити: знижки до 52 млрд. кубометрів російського газу чи диверсифікована та конкурентоспроможна економіка, яка платить за 26 млрд. кубометрів російського газу за європейськими цінами? Питання риторичне.

— Хто може змусити зазначених осіб провести реформи? Чи може Захід надати якийсь стимул, щоб ці реформи були проведені?

— Здається, нова влада очікує, що ЄС згідно з ініціативами 2009 року профінансує модернізацію української газотранспортної системи. Чому? Передумовою цієї ініціативи було те, що надалі Україна ліквідує субсидії та приведе український енергетичний ринок у відповідність до стандартів ЄС. Не консультуючись із ЄС, Україна зробила крок у діаметрально протилежному напрямку й видала на-гора результат. То які у нас тепер можуть бути обов’язки? Який інтерес? Чому європейські платники податків повинні фінансувати українську злочинність чи надавати субсидії Росії? Україна є суверенною державою, яка має свої інтереси, економічні пріоритети і власних платників податків. Беручи до уваги критичне становище в Греції, я вважаю абсолютно нереальним те, що ЄС буде дотримуватися ініціативи, коли Україна відступила від неї. Навіть якщо ми й давали гроші на модернізацію, ми скажемо новому керівництву: ви не дотримуєтеся жодних стандартів, не виконуєте умов і не маєте вибору.

— Дехто вважає, що новий уряд вчинив дуже розумно, адже він отримав гроші від Росії як орендну плату за перебування Чорноморського флоту на українській території.

— Це не було розумним вчинком. Про які розумні вчинки ви говорите? Знижки на енергоносії — це не великий подарунок від Росії. Обраховані вони були як український державний борг, які будуть відшкодовані шляхом вирахувань з орендної плати за перебування Чорноморського флоту в Криму. Таким чином, невдала фінансова угода в плані енергетики для України обертається невдачею в плані оборони. Найсумніший аспект — у домовленостях по флоту на подовження часу перебування до 2042 року. За деякими чутками, що вперто поширюються, Юлія Тимошенко збиралася подовжити його ще більше. Найбільш прикрою річчю є те, що основні недоліки та невирішені питання в домовленостях 1997 року такими й залишилися, тим часом як обставини нині більш тривожні, аніж 13 років тому. Флот відіграв важливу роль 2008 року під час війни з Грузією, яка де-факто була союзником України. Оскільки за угодою флот мав перебувати на українській території до 2017 року, Україна могла сказати Тбілісі: на превеликий жаль, сьогодні ми не можемо нічого вдіяти, з усією повагою змушені лише спостерігати за ситуацією. Тепер українська влада такої заяви зробити не може. Знаючи, що флот може бути використаний проти інших держав, вона все ж таки милостиво дозволила його перебування ще на 25 років. Через нові домовленості Україна бере курс, абсолютно несумісний із дружбою з Грузією, а також власними основними інтересами національної безпеки. Під час нового конфлікту Україна не зможе бути просто очевидцем, вона стане співучасницею — принаймні такою побачать ситуацію грузини. І це є саме тим, чого прагне Росія. Тож неважливо, чи знайде Росія ресурси для модернізації флоту, стратегічний тріумф вона собі вже забезпечила. Вдаючись до цього кроку, Україна сприяла створенню загрози для безпеки держави, яка донедавна була її важливим сусідом та союзником.

Звісно, Росія не має достатніх ресурсів для модернізації флоту, але вона не приховує свого прагнення зробити це. Все ж таки найбільш тривожним аспектом угоди є його вплив на суверенність України. Значення флоту як військово-морської структури завжди було другорядним порівняно з його можливостями за допомогою економічних, політичних та інформаційних засобів зменшити українські позиції в Криму і взагалі її суверенітет. Щойно висохло чорнило на угоді, як Медведєв доручив міністрові оборони Росії Сердюкову підготувати разом із владою Севастополя план економічного розвитку та модернізації бази і навколишніх об’єктів. Це не лише зміцнить позиції Росії та інтереси російського бізнесу в Севастополі. За допомогою цих та інших заходів він сподівається забезпечити фактичну інтеграцію Криму в російську економіку. Нова українська влада дала змогу повернутися до Криму відділу контррозвідки, яке підпорядковується ФСБ, і, таким чином, дала їм право займатися тим, чим вони займалися досі: ослабити тих, хто провів межу між суверенітетом України та російським впливом. Різке припинення співпраці між розвідкою України й НАТО, відновлення колишніх моделей СБУ-СЗР (Російська Зовнішня Розвідка), співпраця та можливе подальше поширення активності ГРУ в Україні, — все це Москва планує використати задля консолідації фундаментальної зміни в геополітичному напрямку України. На мою думку, геополітичні цілі Януковича та його уряду не є такими радикальними. Проте вони відчинили двері, які буде дуже важко зачинити. Є велика ймовірність, що вони забезпечать фактичну втрату українського суверенітету в Криму. Врешті-решт, ці домовленості передбачають необмежене поширення присутності російської розвідки не лише в Криму, а й по всій Україні. Якщо сюди додати зміни, які відбулися в СБУ та збройних силах, ви побачите, що величезна зміна відбулася в найбільш критичній області — як для України, так і для її західних партнерів.

— Пане Шерр, як ви вважаєте, чи була така зміна неминучою? Чи була вона пов’язана з певними домовленостями між Обамою та Медведєвим?

— Обама та Медведєв не укладали жодних угод за рахунок України, і я переконаний, що такого не станеться. Неправильно так ставити запитання. Не Сполучені Штати повинні визначати національні інтереси України. І не ЄС. Не можна очікувати від Сполучених Штатів та Євросоюзу, що вони дбатимуть більше про українські національні інтереси, ніж самі українці. Саме керівництво Української держави має чітко визначити, що належить до їхніх національних інтересів, вжити конкретних заходів для їхнього просування і заручитися зовнішньою підтримкою. Саме це зробили поляки, чехи та балтійські країни, перш ніж приєднатися до ЄС. Якби вони не зробили цього, не підтримували слова діями, то й досі залишалися б аутсайдерами.

При цьому покоління західних лідерів, які діяли після холодної війни, залишили сцену, а нове покоління не таке досвідчене і талановите. Горизонти Вашингтона нині є водночас глобальнішими та вужчими, ніж у 90-х роках. За деякими винятками, адміністрація Обами виявилася глухою до Східної та Центральної Європи — у дійсності до цілого регіону від Нейсе до Каспію — і це однаково відчувають у Варшаві, Баку та Києві. Сьогодні ЄС мало що хвилює, крім виходу з фінансової кризи. Головний його інтерес на теренах колишнього Радянського Союзу — це стабільність, тобто мир та спокій, навіть якщо він не дуже мирний та милий. Україні не допомагає слабкість її друзів на Заході, а Заходу не допомагає слабкість його українських друзів.

— Нещодавно директор Центру Карнегі в Москві Дмитро Тренін сказав, що Україна не належить до російської сфери впливу. Але так само, як і Німеччина, належить до сфери російського інтересу. Що ви можете сказати про це?

— Дмитро робить те, що він вміє найкраще: грає зі словами. Розмежування витончене, але недоречне. Україна не Німеччина. Німеччина принаймні рівносильна Росії. Україна — ні. Для Росії незалежність Німеччини непорушна, тоді як українська незалежність для неї — історична помилка. Інтелектуали, як Дмитро, не творять російську політику. А подібні розмежування переважно нічим не допомагають і стають вкрай недоречними, коли Росія починає добиватися цілей, ворожих для незалежності України, наприклад здобуття контролю над українською енергетичною системою, отримання права на довготривале розташування її флоту, служби російської розвідки в Україні, бажаний килимок для російського бізнесу, і таким чином перетворює українську суверенність просто на гарний термін. І, будь ласка, давайте не будемо забувати, що за кожної нагоди прем’єр-міністр Путін каже, що зрештою очікується, що Україна вступить до Митного союзу Росії, Казахстану та Білорусі. Ось що планує здійснити Москва і робить це сьогодні. І не має значення, як це називати.

— На вашу думку, яку геополітичну ціну заплатить Україна за свою позаблоковість?

— Річ не в позаблоковості. Україна де-юре залишалася позаблоковою країною за всіх трьох президентів. Абсолютно незрозумілою залишається орієнтація України. Україна повинна зробити свій вибір. Вона не може одночасно входити до двох несумісних схем інтеграції ані в сфері економіки, ані в сфері безпеки. Вона не може бути сама по собі. Вона не Швейцарія (вишукана фраза Кучми) і не Китай. Вона може орієнтуватися на Захід, не втративши тієї частки незалежності, яку втрачати не бажає. Насправді, виконуючи умови Заходу, Україна отримає більше можливостей для того, щоб зробити щось для себе. Але вона не може орієнтуватися на Росію і залишитися незалежною. Це історичні реалії, і вони залишаться політичними реаліями, доки Росія визначатиме свої інтереси та ідентичність так, як вона це робить тепер. Якщо Україна втратить Захід, а Захід відмовиться від України, то ваша держава втратить незалежність — у деяких сферах — дуже швидко. Парадокс полягає в тому, що коли Україна хоче знову залучити Захід, вона повинна зробити щось для себе. Єдине, в чому Україна може зберегти свою позаблоковість, — це право не брати участі в наступній війні Росії з її сусідами і не допомагати Росії в її внутрішній боротьбі з сепаратистами, бандитами, ісламістами та іншими. Щодо всього іншого, то хоч би як це називали, нова українська влада вдалася до таких кроків, які можуть скасувати роль України в міжнародних відносинах.

— Після першого туру президентських виборів в Україні ми публікували інтерв’ю з Сергієм Льовочкіним, де він сказав, що Україна забула, що вона є сильною державою і може диктувати свої умови. На вашу думку, як Україна може повернути свою колишню потужність після того, що відбулося за останні тижні?

— Я подумав би, що Україні необхідно дати раду своєму стану, перш ніж ставити умови. Я й сам себе запитую, що вона може зробити після всього, що сталося?