2004 рік ознаменував нову геополітичну ситуацію в Європі і початок якісних змін у регіоні Східної Європи шляхом трансформації посткомуністичних політико-економічних систем та поступової інтеграції пострадянських країн до єдиного трансатлантичного цивілізаційного простору. Реалізація курсу України на інтеграцію до ЄС та НАТО вимагає не лише внутрішніх політичних та економічних змін, але й „упорядкування” регіону: на додаток до існуючих критеріїв вступу в ЄС Україна повинна забезпечити регіональну стабільність та безпеку, активну демократизацію регіону, розвиток регіонального співробітництва та інтеграції з одного боку і якісний контроль за кордонами, нелегальною міграцією і контрабандою з іншого, розв’язання придністровського конфлікту та ін. Приклад України та її активна регіональна політика може стати найвагомішими аргументами для демократизації Білорусі та європеїзації Росії. Це вимагає оновлення регіональної політики України з метою поширення у Східній Європі демократії та прав людини, впровадження норм та стандартів ЄС. На сьогодні двома головними завданнями регіональної політики України є врегулювання придністровського конфлікту, який є тестом на спроможність і своєрідною перепусткою до „європейського клубу”, та якісна трансформація ГУУАМ у дієву організацію, що здатна ефективно впроваджувати європейські цінності.

2004 рік ознаменував нову геополітичну ситуацію не лише на пострадянському просторі, але й у всій Європі. Демократичні революції у країнах колишнього комуністичного блоку у 1989 – 1991 роках відкрили перший етап геополітичних змін, який завершився розширенням НАТО та вступом у 2004 році восьми країн ЦСЄ до ЄС. Європейські цінності та європейська інтеграція опанували значну частину Центрально-східної Європи і впритул підійшли до кордонів колишнього СРСР.

„Помаранчева” революція і перемога демократичних сил на президентських виборах в Україні разом із “трояндовою революцією” в Грузії започаткували наступний етап демократизації і просування європейських цінностей далі на схід континенту. Зміни у цих двох колишніх радянських республіках показали незворотність тектонічних по своїй суті політичних і соціальних процесів трансформації комуністичних чи посткомуністичних політико-економічних систем, поступової інтеграції усіх країн Східної Європи до єдиного трансатлантичного цивілізаційного простору.

Протягом наступного десятиліття територія від Вітебська до Баку і, можливо, далі – від Москви до Владивостоку та від Астани до Душанбе стане зоною кардинальних геополітичних змін. Обидві революції лише у тій чи іншій формі, залежно від реальної внутрішньої ситуації, культури, традицій, регіональних і зовнішніх впливів, стали проявами цих трансформацій, свідченням поразки нежиттєздатних авторитарних проімперських сценаріїв розвитку.

Іншими такими свідченнями стали події у Киргизії, серія провалів російської зовнішньої політики (провал російського плану врегулювання конфлікту в Придністров’ї, неуспіх проросійського блоку на виборах в Молдові, проведення несанкціонованого Росією референдуму в Білорусі, поразка на президентських виборах в Абхазії тощо) і системні проблеми у внутрішньополітичному розвитку самої РФ, яка все більше стає схожою на колос на глиняних ногах, посилення демократичних процесів та європейської спрямованості у інших суспільствах країн СНД.

Знаменними стали також і певні тенденції поступової зміни позиції країн – членів ЄС і НАТО як щодо РФ, так і щодо подальших стосунків з країнами колишнього СРСР, можливості їх європейської та євроатлантичної інтеграції. Створюються передумови для входження цих країн у той чи інший спосіб у віддалені, але досяжні часові рамки до складу обох головних у нашому цивілізаційному просторі організацій.
Такі зміни надають новий потужний імпульс розвитку східноєвропейського регіону і поштовх регіональним організаціям, орієнтованим на європейські та євроатлантичні цінності. Вони також створюють сприятливе тло для посилення ролі України у забезпеченні регіональної стабільності та співробітництва і ставлять на порядок денний питання переосмислення зовнішньої політики України у цілому і регіональної політики нашої держави, зокрема.

Українська зовнішня політика завжди була чи не найбільш свідомою і патріотичною частиною українського державного управління, до останнього намагалася боронити національні інтереси навіть тоді, коли з боку керівництва держави надходили прямі накази протилежного змісту. Не дарма у переважній більшості закордонних установ України завжди перемагали націонал-демократичні сили, два з чотирьох міністрів закордонних справ очолювали Народний Рух України, а офіційно задекларована позиція більшості українських дипломатів на підтримку народу у вирішальний момент під час Помаранчевої революції сприймалася в МЗС та за його межами як природне явище. Тут завжди говорили переважно на українській мові і пробували запровадити європейський стиль та культуру роботи.

Тому зараз, коли відбувається корінне реформування інших складових державної політики, зовнішня політика ніби повертається на своє звичне місце, до опрацьованих ідей, продовжує базуватися на тих основних елементах, які були сформовані у середині 90-х років.
На першому етапі зовнішньої політики незалежної України – до середини дев’яностих – її основною метою було самоствердження. До середини 90-х українська зовнішня політика виробила у практичному плані основні свої базові засади, цілі, бачення шляхів їхнього досягнення. Багатовекторність як характеристика невизначеності української зовнішньої політики у першій половині 90-х об’єктивно вичерпала свій потенціал розвитку. Їй на зміну прийшов стратегічний курс на європейську (з 1998 р.) та євроатлантичну (фактично – з 1997, декларативно - з 2002 р.) інтеграцію.

Остаточно євроінтеграційна зовнішня політика була сформована у 1998 році з проголошенням офіційного курсу на європейську інтеграцію в Указі Президента України від 11 червня “Про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС”. Рішення РНБОУ у травні 2002 року щодо курсу на членство в НАТО органічно його доповнило.

Період від 1998 до 2004 років можна вже без сумніву називати часом “боротьби за права” України в Європі. Спостерігаючи за тим, як на континенті з швидким розширенням ЄС і НАТО та повільним відновленням імперських амбіцій в Росії створюється нова геополітична ситуація, українська дипломатія робила все можливе для того, щоб держава не опинилася у “сірій зоні” чи не потрапила назад у ту чи іншу форму відновленої російської імперії. Натиск, а з часом - відчайдушність, з якою дипломатична служба України намагалося забезпечити країні шанс на повноправне місце в Європі, став небуденною сторінкою в історії української зовнішньої політики.

Проте декларований Президентом курс не став реальною базою загальнонаціональної стратегії розвитку, слабко відображався у практичних щоденних рішеннях на різних рівнях. Зміст діяльності ряду органів влади (різних її гілок) нерідко суперечив визначеним цілям європейської та євроатлантичної інтеграції. Європейський зовнішньополітичний курс не спирався на адекватні дії в середині країни: внутрішня політика України була радше не-європейською, аніж європейською. Це дозволило деяким прихильникам європейського шляху України назвати цей період часом “євросимуляції” чи “віртуальної євроінтеграції”.

Після перемоги Помаранчевої революції курс на інтеграцію до ЄС був проголошений головною зовнішньополітичною метою, впровадження норм і стандартів ЄС – ключовим завданням діяльності органів виконавчої влади. Настав час нарешті реалізувати те, про що вже стільки велася мова. Однак, реакція наших партнерів у ЄС і навіть – в НАТО, виявилась стриманішою попри хвилю „помаранчевого” захоплення Україною.

Замість довгоочікуваного і, фактично, „заробленого” Плану дій щодо набуття членства в НАТО (ПДЧ), Україні запропоновано лише Інтенсифікований діалог щодо членства (ІД), хоча вже нинішній рівень співпраці Україна – НАТО залишив рівень ІД далеко позаду і, за експертними оцінками, значною мірою відповідає рівню ПДЧ.

Так само і у стосунках з ЄС – замість започаткування співробітництва на основі Перед-вступних стратегій та програм, як це робиться з усіма країнами, які визнані кандидатами на членство в ЄС, Україні запропоновано дещо розширений Плані дій (ПД) у рамках Європейської політики сусідства (ЄПС), який сприятиме покращенню практичного співробітництва, однак, не спрямовуватиме стосунки у напрямі набуття членства з усіма відповідними елементами (рівень політичних стосунків, допомога ЄС, механізми адаптації законодавства, включення до європейських мереж тощо). А питання членства взагалі виведене за рамки ПД та ЄСП.

Очевидно, ще потрібен певний час для того, щоб зламати серед певних політичних кіл ЄС традиційне історико-психологічне сприйняття України як складової російської зони впливу Україна, відмовитись від старих окулярів, які викривляли кожен погляд на Київ через проекцію Москви.
Вже зараз можна прогнозувати, що третій період зовнішньої політики України триватиме не менше десятиліття. Він, імовірно, завершиться вступом України до НАТО, а потім – ЄС, однак, це не буде таким простим і чітким шляхом як той, який пройшли країни ЦСЄ.

Останні знаходилися у дружньому оточені „like-minded” країн, були відділені від Москви санітарним кордоном у вигляді України, а якщо й межували з РФ, то були надійно захищеними безпековою та економічною парасолькою Вашингтону та Брюсселю. Вони не мали на своїх кордонах регіональних конфліктів і не розглядалися полігоном відновлення великодержавних амбіцій Москви. Вони мали чіткі перспективи членства і потрібну для цього допомогу.

Ситуація і положення України відрізняються.
І головним є не стільки відсутність чіткої перспективи – за декілька років при умові належного і послідовного здійснення євроінтеграційного курсу та подачі заявки на членство в ЄС вона з’явиться.

Значно сильніша різниця – це регіон, який прилягає до України і з яким далі продовжують ідентифікувати Україні в Брюсселі.
Росія із негаснучими імперськими амбіціями і зростаючими авторитарними рисами, диктаторська Білорусь, економічно знедолена Молдова із придністровським конфліктом, нестабільна Грузія із двома замороженими конфліктами та Вірменія та Азербайджан у стані холодної війни із постійною загрозою її переходу у активну фазу.

Як переконати ЄС і НАТО ввійти в таке оточення, враховуючи, що ступінь спільної інтегрованості України та згаданих країн у економічному, політичному, культурному, гуманітарному аспектах непорівняно вищий, ніж, наприклад, інтегрованість Туреччини та її азіатських сусідів, а взаємний контроль кордонів – набагато гірший?
В ЄС важко сприймають ідею вступу Туреччини, хоч ця країна об’єднана з ЄС Митним союзом, є головним торговим партнером ЄС, контролює свої кордони і є без сумніву вагомим регіональним гравцем.

Чи набагато оптимістичніше виглядає перспектива вступу країни, тісно економічно та гуманітарно пов’язаної та оточеної двома авторитарними державами і придністровською чорною діркою?

Вже зараз можна чітко окреслити нову умову, якою, на додаток до тих, які прийшлося долати нашим західним сусідам на шляху до ЄС, буде обтяжена інтеграція України: забезпечення регіональної стабільності та безпеки, активна демократизація регіону, розвиток регіонального співробітництва та інтеграції з одного боку і високий контроль за кордонами, нелегальною інтеграцією і контрабандою з іншого, розв’язання придністровського конфлікту, європеїзація Росії.

Європейська та євроатлантична інтеграція має продовжувати залишатися головним зовнішньополітичним пріоритетом України, однак лише активна регіональна політика уможливить його реалізацію.

Для того, щоб самим ввійти в об’єднану Європу, нам, щонайменше, прийдеться впорядкувати не лиши свій дім, але й територію навкруги.
Метою регіональної політики нашої держави у регіоні Східної Європи (включаючи Росію та Південний Кавказ) у осяжному майбутньому можна визначити регіональну інтеграцію на основі європейських цілей і цінностей, формування від Вітебська до Баку зони стабільності та співробітництва, простору, максимально гомогенного з ЄС, осі країн, які прагнуть відповідати європейським нормам і стандартам.

Ключове завдання зовнішньої політики України має полягати у просуванні у цьому регіоні цінностей ЄС, європейської громадянської, бюрократичної і правової культури, розвиток практичних аспектів європейської інтеграції (транскордонне співробітництво, транспортні та енергетичні мережі тощо).

Регіон Східної Європи та Південного Кавказу має бути визначений природною сферою інтересів України. Однак, ці інтереси абсолютно не можуть бути сформульовані подібно до інтересів Москви щодо свого „близького зарубіжжя”. Наш інтерес – бути прикладом цим країнам, використовувати не принцип „роби як я сказав”, а принцип „роби як я”. Наш інтерес – зберегти тепле і дружнє ставлення до України, підтримувати і захищати наших сусідів, допомагати їм вирішувати їх проблеми, ставати повноцінно функціонуючими європейськими демократичними країнами.

Результати президентських виборів відкривають перед Україною величезні можливості такого оновлення своєї ролі в регіоні, утвердження себе як провідника європейської інтеграції на просторі від Вітебська до Баку, демократичних норм та цінностей, а з часом - центру стабільності, альтернативного нео-імперським експансіоністським тенденціям окремих політичних сил Росії. Сприяння демократизації та європейській інтеграції самої Росії має стати одним з головних пріоритетів української зовнішньої політики.
Україна повинна взяти на себе місію активного просування європейських цінностей у регіоні – як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Це має бути адекватно відображеним у зовнішньополітичних діях України і її риториці. Слід модифікувати вербальне оформлення нашої політики: менше говорити про наше бажання інтегруватися до ЄС, а більше – про просування в регіоні цінностей ЄС, європейської громадянської, бюрократичної і правової культури, розвиток практичних аспектів європейської інтеграції. Хоча, слід максимально уникати у словесному оформленні зовнішньої політики терміну “регіональний лідер”, який, як справедливо зазначив А.Кваснєвський, змушує інші країни, щодо яких використовується термін “регіон”, почувати себе “не досить комфортно”.
Фактично, на даний момент можна визначити два основні напрями активізації регіональної політики України: урегулювання придністровського конфлікту та ГУУАМ.

При активізації ролі у врегулюванні придністровського конфлікту слід виходити з позиції, що Україна є більш ніж будь-яка інша країна зацікавлена у його врегулюванні. Слід забезпечити швидку інтернаціоналізацію цього та, можливо, інших заморожених конфліктів шляхом більшого залучення ЄС до їх врегулювання.

Слід враховувати послаблення ролі Росії у врегулюванні конфліктів і створення внаслідок цього на даному етапі певного вакууму, що справляє небажаний вплив на інтереси України. Росія має достатньо „здискредитоване” реноме у питанні врегулюванні конфліктів, надто очевидні власні інтереси. Тому кроки самої РФ, спрямовані на посилення своєї ролі якщо і здійснюватимуться, то й надалі залишатимуться неефективними. Їх чекатиме провал, подібного до провалу Плану Козака. Ініціація будь-якою із сторін відродження даного документу також безперспективне і не відповідатиме національним інтересам, новій регіональній політиці України.

ЄС, прагнучи відігравати більшу роль у цій сфері, має обмежені інструменти й недостатню політичну волю для того, щоб використати „балканську модель” своєї поведінки стосовно конфліктних регіонів. Тому одним з основних своїх завдань ЄС бачить посилення тиску на ті країни, які мають відмінні від ЄС можливості у цьому плані, зокрема, на РФ та, особливо, Україну.

Вже зараз можна констатувати перехід придністровського питання у якість одного з головних питань у діалозі Україна – ЄС. Україна є єдиним гравцем, який володіє засобами впливу на обидві сторони і унікальним з точки зору впливу на Придністров’я. Від України чекають максимально активної політики щодо придністровського конфлікту; його врегулювання у неформальному плані вже презентується єесівськими дипломатами як „ключ” чи „перепустка” до ЄС. Беззаперечно, що Україні слід захищати свої інтереси у даному питанні, але головним є те, що ми повинні чітко продемонструвати у процесі придністровського врегулювання верховенство спільних європейських цінностей, а не егоїстичних національних інтересів. Саме у цьому полягає мудрість європейської інтеграції – розуміти спільні цінності і добробут сусіда як власний національний інтерес.

США також збільшує свою увагу до придністровського питання, однак, безсумнівно, що для Сполучених Штатів у контексті нинішнього зовнішньополітичного порядку денного воно не розглядатиметься настільки значним пріоритетом як для ЄС. США візьмуть участь у оновленому форматі врегулювання, якщо така домовленість буде досягнута, однак, скоріше, США вітатимуть кроки України, ЄС чи, наприклад, ГУУАМ з врегулювання конфлікту, аніж братимуть на свої плечі ще й цей тягар.

Важливу, чи навіть - унікальну роль у подальшому розвитку регіону може і повинен відігравати ГУУАМ. Максимально міцне, інтегроване об’єднання країн регіону навколо спільної мети – інтеграції з іншими країнами Європи, надасть організованості і самодостатності регіону.
Ця та інші багатосторонні організації (такі, як ЦЄІ, ОЧЕС тощо) мають створити мережу організацій, спрямованих на інтеграцію регіону до ЄС. Засновані на спільних цінностях та цілях, ці можуть створити якісно інший геополітичний ландшафт у регіоні.

З іншого боку, все більш очевидним є той факт, що структури на зразок СНД вже зіграли свою роль і можуть відійти у минуле. Беззаперечно й те, що концепції на зразок ЄЕП можуть існувати лише як форми активізації торгово-економічних зв’язків (максимум – зони вільної торгівлі), однак, при спробі їх використати для створення альтернативного ЄС утворення на пострадянському просторі у формі митного чи валютного союзу Україна має їх негайно залишити чи обмежити свою участь. СНД, попри його неефективність, дотепер була вагомим фактором ідентифікації країн, визначення їх належності до пострадянського простору.

Україна та інші демократичні країни колишнього СРСР повинні демонтувати цю пострадянську ідентичність і забезпечити їх сприйняття як країн Центральної та Східної Європи, країн з європейською ідентичністю.

ВИСНОВКИ:

Внаслідок фундаментальних зрушень останнього часу «пострадянський простір» перестав існувати і як політична реальність, і як концепція облаштування тієї частини Європи, що лежить на схід від розширеного ЄС
Суспільства колишніх радянських республік дозріли чи дозрівають до того, щоб звільнитися від соціально-політичного формату «пост-СРСР» та отримати нову перспективу – інтеграції у об’єднану Європу.

Україна має перспективу, ресурси і можливість стати лідером у справі демонтажу архаїчних пострадянських фантомів та могильником пострадянського безладу як способу живлення нео-імперського проекту на теренах колишнього СРСР. Таке лідерство має сенс в напрямі забезпечення стабільності, безпеки і процвітання з метою досягнення сумісності, а в перспективі – повного членства в ЄС і НАТО.