АНАЛІТИКА

01.02.2005 | Вплив Помаранчевої Революції на міжнародні відносини
Олександр Сушко - Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України

Помаранчева революція листопада-грудня 2004 року, що безперечно відкрила нову сторінку історії укрїанської нації, продемонструвала також видимі зміни у міжнародній політиці. Європа та світ зазнали неочікуваного виклику нової хвилі демократизації – найпотужнішої з часів оксамитових революцій в Центрально-Східній Європі кінця 80-х років та розпаду Радянського Союзу. Метою цієї доповіді є аналіз основних аспектів міжнародного впливу останніх подій в Україні.


По-перше, це “нове відкриття” України з боку Заходу після багатьох років “м’якого ігнорування”. Це відкриття може, ймовірно, призвести до переформатування політичної карти Європи, якщо українські трансформації будуть підкріплені послідовною політикою нового керівництва країни.


По-друге, фіаско або принаймні серйозна криза неоімперської політики президента РФ В.Путіна стосовно Нових незалежних держав.


По-третє, поштовх до подальшої демократизації на Сході Європи, що може стати реальним викликом для існуючих автократій та напівдемократичних режимів у Білорусі, Росії, Молдові, Вірменії та Азербайджані.


 


НОВЕ ВІДКРИТТЯ УКРАЇНИ ЗАХОДОМ


 


Очевидно, що Україна стала модним сюжетом для всього Заходу з кінця листопада 2004 р. Це трапилось тоді, коли сотні тисяч українців вийшли на вулиці та площі, щоб захистити свої виборчі права. Ані Віктор Ющенко особисто, ані жоден інший опозиційний лідер не міг навіть мріяти про таку потужну і довготривалу увагу західних політичних еліт та мас-медіа. Вийшло так, що не сама опозиція, а українське суспільство зачепило потаємний нерв Заходу, розпочавши мирну битву за демократію та верховенство права на холодних вулицях та майданах України.


Після повністю сфальсифікованого другого туру президентських виборів негайна та переконлива реакція українського суспільства підштовхнула лідерів Заходу до швидкої та однозначної реакції. Без тривалих сумнівів США, Європейський Союз, Канада задекларували невизнання офіційних результатів, що не відповідають справжньому вибору українського народу. Схоже, упереше за декілька років уся Європа, Сполучені Штати та авторитетні міжнародні організації виступили зі спільною позицією щодо події такої непересічної ваги. Реакція Заходу не могла б бути такою потужною та консолідованою, якби не події на Майдані Незалежності та інших вулицях та площах України. У будь якому разі, саме українська криза допомогла Заходу відчути себе знову, після перманентних конфліктів останніх років, єдиним цілим.


Помаранчева революція матиме глибокі наслідки для відносин ЄС та США з Україною. Події після другого туру президентських виборів засвідчили силу бажання України бути плюралістичною демократією. Важливо, щоб відповідь Заходу і надалі відповідала рівневі амбіцій, виявлених народом України.


Рішення Верховного Суду України, яким скасовано офіційні результати голосування 21 листопада і проголошено переголосування 26 грудня засвідчило про наявність елементів верховенства права  в існуючій системі судочинства, що може стати зародком справді  незалежної судової влади в осяжному майбутньому, якщо буде задіяна відповідна політична воля. Це рішення, неочікуване для більшості зовнішніх спостерігачів, на додаток до вибуху громадянської активності в Україні, змусило Захід до початку перегляду традиційного підходу до України як до “втраченої країни” або задворків Росії.


Помаранчева революція чітко виявила бажання української нації стати частиною Заходу: громадяни поводили себе у повній відповідності з тим, як чинять у подібних ситуаціях європейці, захищаючи права та принципи,  які складають ціннісний фундамент Євроатлантичної спільноти.


У продовження безпосередньої реакції та участі європейських лідерів у переговорах у Києві, є потреба у подальшому стратегічному задіянні Заходу в Україні.


Перемога Віктора Ющенка 26 грудня вже стала істотним викликом для ЄС та НАТО, Брюсселя та Вашингтона. Дійсно, певною мірою ЄС буде складніше побудувати прийнятні для себе відносини з Україною при Президенті Ющенку, ніж з Україною на чолі із Президентом Януковичем. Для цього є дві причини. Насамперед, Віктора Ющенка щиро хвилює реформування країни. По-друге, він та його команда є прибічниками членства України в ЄС та НАТО. Презентації євроінтеграційної програми під час першого європейського турне Ющенка 25-28 січня і оголошені наміри щодо подачі офіційної заявки про вступ до ЄС довели серйозність таких передбачень. Отже, Євросоюзу доведеться відповідати на питання перспективи членства України у відповідності зі статтею 49 Договору про Європейський Союз.


На відміну від п. Кучми, котрий теж був нібито не проти можливого вступу України до ЄС, при президенті Ющенку просування до членства в НАТО та ЄС стане більш ефективним, оскільки, напевне, буде супроводжуватися справжніми економічними та політичними реформами. Ще на посту прем’єр-міністра у 1999-2001 рр., п. Ющенко зарекомендував себе прибічником економічних реформ. Масштабна підтримка громадськості, виявлена під час акцій протесту, спонукає до сподівань на відновлення курсу реформ. Вибір кандидатури прем’єр-міністра (Юлії Тимошенко) підтверджує налаштованість президента на рішучі дії.


Уряд Ющенка, напевно, матиме певну проблему з членством НАТО з огляду на проблеми з досягненням національного консенсусу в Україні з цього питання. Незважаючи на сильні проєвропейські амбіції, лише половина виборців Ющенка  підтримують членство України в НАТО. Спираючись на недавнє опитування приблизно 20-25 % населення негайно підтримали б приєднання до Альянсу (45 % - проти, 30-35 % - не вирішили). Зниження підтримки НАТО – наслідок масивного використання антизахідної та антинатівської риторики протягом виборчої кампанії. Вже помічено, що президент поки що уникає прямої постановки питання про членство в НАТО, ймовірно, не бажаючи привносити додаткову напругу у розбурхане колишньою пропагандою суспільство. Тим не менше, це питання має бути поставлене у порядок денний у недалекому майбутньому.


Незважаючи на амбівалентний характер громадської думки в Україні, НАТО, як очікують, розгорне більш інтегративний підхід до України. Модернізація відносин НАТО-Україна у напрямку приєднання України до Плану дій з набуття членства була б адекватною реакцією Заходу на виклики Помаранчевої революції. У випадку успішного виконання Цільового плану на 2005 рік таке рішення може бути запропоноване уже наприкінці 2005 року.


Економічні та політичні реформи, ймовірно, будуть супроводжуватись енергійним лобіюванням новим президентом та урядом негайних заходів у відносинах з ЄС. Зокрема, План Дій, розроблений за часів Кучми із урахуванням тодішніх реалій, навряд чи прийнятний для Президента Ющенка та його амбіційної команди. План Дій складається з переліку переважно політичних критеріїв, котрі Україна повинна була б виконати в контексті виконання старої Угоди про партнерство та співробітництво (УПС). Крім незначних нових короткострокових ідей та невизначених обіцянок на середньострокову перспективу, План Дій не пропонує жодних зобов’язань ЄС, що могли б помітно зміцнити відносини з Україною. Ухвалені Радою ЄС 31 січня “10 пунктів” щодо доповнення Плану Дій є певним кроком уперед, однак переважно лише розтлумачують позиції, про які йшлося ще під час переговорів з колишнім урядом за інших історичних обставин.


Таким чином, оновлений План Дій (або істотні доповнення до існуючого) мають з’явитися одразу після того, як ситуація в Україні стане прозорою та новий український уряд доведе відданість проголошеним Помаранчевою революцією ідеалам. Серед короткострокових заходів слід передбачити надання Україні Європейським Союзом статусу ринкової економіки, скасування кількісних обмежень на імпорт металопродукції з України та початок переговорів стосовно лібералізації візової політики. ЄС може також більш активно включати нову Україну в діяльність різноманітних програм та проектів Союзу.


ЄС разом із США може також діяти відповідно до своїх намірів щодо збільшення економічної допомоги Україні. Союз міг взяти на себе ініціативу в організації донорської конференції, такої, як була проведена щодо Грузії після Трояндової революції в кінці 2003 року, для того, щоб об’єднати зусилля міжнародної спільноти у підтримці України. Країни-члени Європейського Союзу, США, Канада, Японія, міжнародні фінансові інституції можуть взяти участь у конференції. Ці спроби повинні бути підтримані спільними діями ЄС та США щодо підтримки України або принаймні у формі певної координації дій. Особлива роль Канади у трансатлантичних діях щодо України має вітатися.   


Маючи справу з таким проєвропейським реформатором як  Президент Ющенко, що користується парламентською та народною підтримкою, Європейському Союзу буде нелегко обмежуватись існуючою політикою:  вітати європейські прагнення України, не визнаючи Україну як кандидата. Тепер, після рішення про початок переговорів щодо вступу Туреччини до ЄС, європейські лідери мають з повною серйозністю сприйняти вимоги України щодо визнання її європейських перспектив. Україна, зі свого боку, має довести серйозність реформаторських намірів, оголошених Ющенком та Рибачуком.


Членство ЄС для України, напевно, стане предметом дебатів в межах ЄС. На даний час принаймні 10 з 25 країн-членів (а саме три Балтійських країни, Вишеградська група, Словенія, Австрія, Фінляндія, Швеція) готові прийняти більш амбіційну стратегію щодо України, ніж парадигма сусідства. Серед них позиція Польщі та Литви виглядає найбільш послідовною. Однак старі лідери ЄС (Німеччина, Франція, Великобританія) воліють якомога довше зволікати з вирішенням цієї проблеми, відкласти її на невизначене майбутнє. Голова Єврокомісії Хосе Мануель Баррозо під час зустрічі з президентом України в Давосі заявив, що ЄС поки що продовжує працювати з Україною в рамках політики сусідства. ЄС  навряд чи швидко змінить свій фундаментальний підхід, навіть якщо виявиться, що новий легітимний демократичний уряд дійсно створює “нову Україну”.


Поставити під сумнів один із фундаментальних принципів європейської інтеграції – зокрема про те, що Союз відкритий для всіх європейських країн, котрі поважають європейські цінності – означає нівелювати основи, на яких базується ЄС. Такий крок, зроблений заради політичного комфорту – щоб уникнути складного процесу прийняття рішень – був би драматичним епізодом у більш ніж п’ятдесятирічній історії Євросоюзу та колапсом найбільших європейських досягнень. Це також було б зрадою українських громадян, котрі виходили на вулиці, щоб захистити свої демократичні права. Це основний виклик, висловлений Європі Помаранчевою революцією в Україні.


 


ЗАНЕПАД НЕО-ІМПЕРСЬКОГО "РЕНЕСАНСУ" ПУТІНА


 


“Російської імперії не існує без України” – ця теза Бжезинського  залишається неймовірно популярною в Росії. Зниження російського впливу на Кавказі та у Середній Азії протягом останніх років було відчутним однак не критичним для Кремля. Інша справа - Україна, яка стояла в центрі російських проектів реінтеграції “пострадянського простору”, особливо після 2001 року, коли розпочалася  криза відносин між Україною та Заходом. .


Політика Путіна змістила акценти з багаточисленних та неефективних пострадянських структур (СНД, Митний союз, ЄврАзЕС, Російсько-Білоруський Союз, Ташкентська угода та ін.) до більш вибіркового підходу, основним суб’єктом якого стала Україна. Цей підхід привів до проголошення Єдиного економічного простору (ЄЕП - 2003), що охоплює Росію, Україну, Білорусію та Казахстан без Кавказу, Середньої Азії та Молдови. ЄЕП  мав на меті посилити економічну та структурну залежність України (Білорусь та Казахстан на той час вже були членами Митного союзу в рамках ЄврАзЕС), створюючи зону вільної торгівлі (короткострокова перспектива), митний союз (середньострокова) та економічний союз (довгострокова). Дуже поспішаючи, Росія наполягала на одночасному впровадженні структур митного союзу та зони вільної торгівлі. Якби митний союз з’явився, то це б практично унеможливило участь України в процесах європейської інтеграції як незалежного актора. Тепер Україна вустами президента категорично заявила, що участь в ЄЕП може цікавити її лише в тій мірі, в якій це “не перешкоджає просуванню на інші ринки”.


Тільки слабка та залежна влада пізнього Кучми, що стояла перед постійною кризою у відносинах із Заходом, могла погодитись на ЄЕП взамін на отримання політичної підтримки. Янукович був необхідний Путіну, для того щоб продовжити та поглибити проект ЄЕП. Окрім того, чим менш легітимним був би новий президент України, тим більше можливостей використовувати його в нео-імперських проектах, оскільки єдиними відкритими дверима для нього були б двері  у Росію та СНД. Саме тому багато  спостерігачів від СНД поспішили визнати сфальшовану “перемогу” Януковича 21 листопада якомога скоріше, саме тому Путін привітав двічі (разом із Лукашенком, Смірновим, Акаєвим, Каримовим та Мілошевичем) ігноруючи протести західних та українських спостерігачів.


Проект з контролю над успадкуванням влади в Україні зазнав фіаско, отже, не була втілена у життя стратегія Путіна щодо відновлення панування над Україною за допомогою використання обмеженої  легітимності  нового президента України.  Це зламало всю кремлівську стратегію реінтеграції корумпованого та авторитарного “пострадянського простору”.


Нова влада України, як очікують, змінить саму природу відносин між Україною та Росією, зробивши процес прийняття рішень відкритим, а не тіньовим, заповнюючи його легітимним змістом, зрозумілими процедурами та чесною політикою. Відносини Москва-Київ навряд чи будуть надалі слугувати інструментом нео-імперського “ренесансу”.


Захід повинен продовжувати наполегливо інформувати Росію стосовно своїх оцінок подій в Україні.  Розмова між прем’єр-міністром Нідерландів, п. Яном Петером Балкененде та президентом Путіним протягом самміту ЄС-Росія у Гаазі була добрим початком. 12-а Рада міністрів ОБСЄ у Софії 6-7 грудня підтвердила  серйозні розбіжності між Росією та Заходом у питанні України.


Побоювання стосовно провокування нової “холодної війни” між Росією та Заходом не повинно перешкоджати світовим лідерам бути послідовними у захисті основних цінностей Заходу у євроатлантичному просторі. Реакція Путіна стане більш толерантною після того, як стане зрозуміло, що зміни в Україні є незворотними.


В той же час,  імовірно очікувати від Росії перегляду політики стосовно України в напрямку “балтійсько-придністровсько-грузинської” моделі. Це означає, що Москва буде намагатися активно підтримувати російсько-орієнтовані структури “паралельного суспільства”, головним чином в південно-східних областях України. Задача полягає у тому, щоб запобігти повноцінній інтеграції російськомовних українців та етнічних росіян в українську націю, підтримати сепаратистські настрої (автономія, федералізація) де це можливо. Місцева бюрократія, яка відсторонена від влади або обмежена у владі, так само як і бізнесові  лідери бізнесу Південного Сходу можуть стати головною цільовою аудиторією такої політики. 


Основна слабкість проекту російського імперського “ренесансу” полягає в його нездатності запропонувати альтернативну політичну програму, привабливу систему цінностей, які могли б успішно конкурувати з прозорими західними принципами верховенства  права та демократії. Апелювання до історичних зв’язків в межах СНД, та сумнівного “економічного прагматизму” інтеграції в ЄЕП недостатньо для того, щоб зробити нео-імперський проект успішним.


 


НОВА ДЕМОКРАТИЧНА ХВИЛЯ В СНД


 


Грузинська Трояндова революція 2003 року розглядалася як унікальний випадок. До листопада 2004 року дуже мало людей вважало що Україна (або яка-небудь інша країна СНД) могла б наслідувати грузинський шлях. Фахівці не знаходили достатніх передумов вибуху в Україні, подібного до грузинського, або ще більш раннього сербського. Однак на практиці випадки Грузії (2003) та Сербії (1999-2000) тільки підтвердили домінуючий політичний тренд на Сході Європи. Помаранчева революція України виявилась продовженням тенденції, розпочатої блискучими оксамитовими революціями у Центральній Східній Європі кінця 80-х.


Логіка всіх цих подій залишається в центрі уваги політичних аналітиків усього світу. Пануючий російський підхід базується на ідеї холодної війни (чи заколоту) Заходу проти Росії. Не дивно, що цей підхід є домінуючим у російських дискусіях про події в Україні. Є занепокоєння, що подальший розвиток подій такого типу може обмежити вплив Росії на “ближнє зарубіжжя”. Коло сателітних режимів навколо Росії звужується. Крім того, у випадку українських подій з’являється новий аспект побоювання відносно експорту революції безпосередньо у Росію.


Відносна стабільність російського режиму нині не означає, що у недалекому майбутньому зміни неможливі. Лякаючись такої перспективи, правляча еліта заздалегідь почала створювати інституціональні та функціональні “страховки” (президент Путін недавно завершив реформу, котра скасовує систему прямих виборів губернаторів). Якщо грузинська революція тільки загрожувала зменшити російську сферу впливу, то події в Україні можуть в деяких аспектах підірвати владу і суспільну легітимність боса Кремля. Саме тому опір Помаранчевої революції залучає набагато більше “енергії” Москви, ніж минула Трояндова революція.


Білорусь – більш реалістичне місце для демократичного прориву. Президентські вибори 2006 року стануть останньою битвою президента Лукашенка для збереження його статус-кво. Якщо демократична опозиція буде в змозі  консолідуватися, останній європейський диктатор може програти. Однак, він навряд чи визнає втрату влади: масові фальсифікації можуть призвести до наступного  “видання” тренду демократичної революції у Східній Європі. 


Молдова, Азербайджан та Вірменія – напівдемократичні держави з високим рівнем корупції та нестабільними суспільними та економічними системами. Громадська підтримка урядів досить низька. Також не можна виключати, що недовіра до влади в цих країнах у майбутньому може призвести до ситуації, подібної до подій в Україні.


Помаранчева Революція в Україні зруйнувала міф про те, що такі події можливі тільки в країнах з низьким рівнем економічного розвитку (наприклад, Грузія). Відсутність демократії та верховенства права, масові шахрайства протягом виборчої кампанії можуть вивести мільйони людей на вулиці із наміром захистити свої права. Новостворений середній клас опанував роль рушійної сили народного протесту при достатньо стабільній та швидко зростаючій економіці.  Українські події надали “останній сигнал” для пострадянських еліт, котрі мали за звичай жити та керувати за власними правилами у віртуальному просторі “візантійської” політики.


 


 




USERS COMMENTS

Ваше ім'я
Ваша поштова скринька
Заголовок
Ваш відгук
Залишилось сомволів
| | | Додати в вибране
Пошук
Підписка
Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України
Інститут євро-атлантичного співробітництва
Центр "Україна - Європейський вибір"
Defense Express
Центр європейських та трансатлантичних студій

Rambler's Top100 Rambler's Top100


Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Міжнародного Фонду "Відродження"
Міжнародний фонд відродження Проект здійснено за підтримки
Центру інформації та документації НАТО в Україні
© 2004 - 2024. ЄВРОАТЛАНТИКА.UA
Всі права захищено.

Даний проект фінансується, зокрема, за підтримки Гранту Відділу зв'язків із громадськістю Посольства США в Україні. Точки зору, висновки або рекомендації відображають позиції авторів і не обов'язково збігаються із позицією Державного Департаменту США.
На головну Анонси подій Новини Аналітика Топ новини та коментарі Мережа експертів Про проект